1. Місце запису: місто Умань;
  2. Дата запису: 30 січня 2008 рік;
  3. Хто записав: Сергій Буковський;
  4. Респондент: Шевченко Олександра Олександрівна, народилась в селі Гутницьке, Олександрівський район, Кіровоградської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Гутницьке, Олександрівський район, Кіровоградської області.

Олександра Олександрівна, як батько і мати вас називали в дитинстві?

Шура.

І тільки, інших не було, от як ви гуляли на вулиці, як вас кликали?

Шура. А от уже ж офіціально по документах, в школі там запісь робили, то Олександра.

Любили вас батьки?

Батько дуже любив і я його.

А мати?

І мама любила, ну я була сама менша і на батька я похожа, то батько мене дуже любив. Всіх любили і старшеньких дівчат, ше було дві нас – Ніна, сама старша з 20-го року народження і  Варя, Ніна – 19-го, а Варя – 20-го року.

А де ви, в якому селі ви народилися?

Я народилася Гутницьке Олександрівський теперішній район Кіровоградської області.

І шо це було за село: велике, маленьке? Хто там жив, які люди, заможне село було?

Значить, село було невелике, десь 180 дворів було приблизно так. Стояло на узліссі Чорного лісу, оцей шо від Знам’янки йде туди. Ну було зелене, річечка, ставки були, садів дуже багато. Ну хатки були біленькі, як раніше. Гарне село було. Мені подобалось. Люди жили дуже скромно, були роботящі, дуже роботящі люди були. І такі урівноважені, порядні. І діти вони виховували, нас такі, як і самі були виховані. Ну пам’ятаю, шо бувало наробиться чоловік, іде додому з роботи, жили ж бідно тоді, босий, штани на ньому полатані, сорочка порвана, там кепка якась на голові, несе вилка чи граблі і співає на все село. Зараз цього немає, шоб люди співали, ходячи, десь йде і співав. Дуже збиралось багато молоді  в неділю, як був вихідний, співали, робили, старалися робить, а тільки…

Вибачте, це ви кажете співали коли, оце до колективізації це ще все було?

До колективізації і після колективізації тоже. Я ж пам’ятаю колективізація – це 29-ий-30-ий роки, ну а мені вже ж було вже років 8-10-ть. Я пам’ятаю, як збиралося багато молоді, співали, в цьому була втіха людям. Збирали не раз збори, чоловіки, особливо, дуже супротивилися. І жінки теж дома ж пиляють, шоб він таки не йшов до колгоспу. А треба було йти.

Олександро Олександрівно, от я багато разів чую, шо треба, треба, треба, ну ви ж не хотіли, батько не хотів?

Звичайно не хотів.

А чому ж треба, чого ж люди пішли?

А як же?

Ну взяти не піти, ну я не хочу.

Були одноосібники в нас, дехто оставався одноосібник, так їх же, їх тиснули з усіх сторін, вони були як не радянські люди. Треба було йти, всі боялись. Як не підеш, то можеш бути, вже пізніше були вороги народу, а це були як куркулі може. Я пам’ятаю, як розкуркулювали.

А шо це таке куркуль?

Куркуль – це нібито повинен бути багатий чоловік, який має ше і робочу силу, у його єсть наймити, які працюють на нього і він ніби як експлататор. Ну допустім в нього сім’я велика. Но він цей куркуль завжди працював сам коло землі, по господарству. А вже як наймит був, то він же ж помагав хазяїну, бо вже в хазяїна було таке господарство, шо він не зміг його сам обійти. І я пам’ятаю, шо люди дуже сперечалися, не хотіли і село як опустіло. Зігнали коней, корів до кучі до однієї, там порося в кого було, кури навіть. Це було велике горе для селянина, залишитися без нічого. Воно ж наживалося своїм трудом, дуже багато років людина складала копійка до копійки і треба було отдать. А там даже гурт великий, то там трохи і не було часу, там був падьож, там коні пропадали, і корови. І в кожної жінки серце билося за своєю коровою, вона за нею ходила, вона її доглядала, вона годувала сім’ю. А тут треба отдать.

А ви бачили, як ведуть, наприклад, корову чи коней туди до клубу чи де збирали їх, як жінки вели ви пам’ятаєте?

Плакали, звичайно плакали, а чоловік вів, бо треба вести, він знав, шо інакше нільзя зробити, треба одвести, він вів. І батько одвів двоє коней, такі гарні були, одвів. І стало сумно нам у дворі, бо в нас не було вже ніякого хазяйства, нічого не було.

А ви пам’ятаєте той день, як це було, коли батько повів коней?

Я не пам’ятаю, я пам’ятаю той день, коли коні ше в нас були і це була дуже рання весна. Не знаю скільки мені було років, років 5-ть може. Розтавав сніг, бігла вода, шуміла вода, сонечко світило так, так ярко світило сонце. А батько вивів коней і напував. Напували в таких довгих жолобах, називали жолоб для коней, наливали туди води і батько привів і стояв ждав поки вони нап’ються, а я лежала на печі і крізь вікно мені було видно це. Це я запам’ятала на все життя.

А скажіть, будь ласка, ви жили під Чорним лісом, от в ліс ніхто не пішов там партизаном чи з зброєю і  в вашого батька якась зброя, рушниця, шось таке було?

Нє, була в нього один час рушниця, я знаю, вроді як охотніча, но де вона ділась я не знаю. Ніхто не ходив в ліс, бо вони находилися вже, була громадянська війна, то тікали у ліс люди ховалися. Там була і Маруся, там був і Махно, там були інші оці загони, оці ж білогвардійські. І люди боялися всього, боялися кожен іде-іде загін якийсь у село і приходять, і кажуть: «Оце так самих кращих ваших людей давай в список». Список забрали, оце будуть заложниками, «якшо наших вб’ють, значить усіх постріляєм». І так загинув мій дідусь. Ше до колективізації, як в нас робила молотарка. У селі була в одного чоловіка молотарка і він по всьому селу їздив і в кожному дворі він молотив зерно. Ну а там, тоді ж йому платили за це люди там скільки зерна, чи скільки. І я пам’ятаю, шо в нас в ночвах стояло, ну ж знаєте, ночви шо таке, балії такі, стояло багато риби, наловили із свого ставка, коропи.

А як голод, от 32-ий рік, як це починалось, ви пам’ятаєте? Чому він трапився, чому це все взагалі трапилося, як ви думаєте? Як це починалося?

Ви знаєте, ми тоді нічого не думали, як він трапився, ми тільки спостерігали, не знали чого це. Хліб був тоді, а тільки його вивозили. І осталися пусті комори колгоспні. Хотя колгоспники і хто працювали мало получали, ну шось давали на трудодні, а потім вже ж нічого не дали, бо не було шо і почався голод. Ну це страшно пригадувать це. Я пам’ятаю, шо їли і бур’ян їли різний. Ці цвітки із акації різні сушили, казали, маторженики на них. І ше з різних бур’янів пекли такі маторженики. Ну і було так, шо нічого було приготовить сім’ї їсти. Саме хуже було матерям, в яких була велика сім’я, треба чимось прогодувати. Почали помирать діти перші, а потім старі люди, а потім вже дорослі такі, котрі працювали. Я пам’ятаю, батько наш був пухлий. І приїхав він із степу одного разу, його довго не було дома, бо працював на Бугайовому полі, це шо коло другого села, за Чорним лісом, Бугайове поле називалось.  І він приїхав днів через три і він такий товстий став, обличчя в нього таке товсте. А я каже: «Мамо, чого це він такий товстий», а мама: «Доню, він пухлий». Од голоду пухлий. Я пам’ятаю, я перший раз побачила батька батька такого пухлого.

А у вас забирали щось із хати, з подвір’я?

Не було чого забирать, вже пусто було, все забрали, шо було. Ну сказть, шо в нас зерно якесь було – ні, було тільки те, що проїсти треба було. Нічого не було в нас. Я пам’ятаю, в нас стояла комора лита, жилізом крита, це ше до колективізації, і там були закрома на кожне зерно, окремо там жито, пшениця, може просо чи ше. Я пам’ятаю, туди зайдеш, так пахло там хлібом і свіжими дошками такими. То потім же ж ту комору, зняли вверх, жилізо забрали для колгоспу, а стіни розпиляли, вона лита була. І в нас, як уже після колективізації, то в нас зерна ніякого, ніколи не було. Якшо привезуть, було якийсь мішечок чи клунок, то це й багато вже.

Так оце шо змінилося, шо до того, до голоду були співи, як голод, то це тиша стала?

Тиша, село завмерло. Хто ж буде співать голодний, люди ходили, як привиди. Ніби не знали, шо це його хата, шо це його сім’я, він знявся десь пішов, десь його застала смерть. Люди вмирали не тільки у своєму дворі, чи у своїй хаті, де зустріла смерть, там і мав померти, чи на городі, чи десь в березі, чи десь до лісу пішов може думав десь знайти поїсти, там помер. І село пахло мертвечиною.

А як це пахло мертвечиною, шо це за запах?

Чути було запах мертвяка, такий якийсь солодкуватий, приторний запах, дуже неприємний, дуже неприємний. Ну я ше мала тоді була, я не знаю, як оце розказать, шо я тоді відчувала, но знаю, шо оце таке було, шо неприємно було отак дихать, ти повітрям. Пока десь отак як з села дальше, то там свіже було повітря, а як заходе людина у село, то чути шо єсть трупи і несвіжі. Бо не всі знали, де хто, де дівся чоловік, даже з сім’ї, не стало там дитини чи батька, не знають де він дівся, а він десь помер там, лежить, може й не один день. В мене, коло нас була подружка, жила, Дметрики сім’я, Дметренко Дуня, в неї було три брати старших, а з Дуньою ми дружили, ну в кукли гралися, в різні дитячі ігри. І одного разу, я пам’ятаю, несуть, глянула – несуть Павла в ряднині і спереду іде, держить за два кінці і з-заду держить за два кінці, вдвох несуть його і Павло дивиться, такі були голубі красиві очі, дивиться в небо. Я подивилася і думаю, шо ж таке, чого ж це він дивиться. Я зайшла в хату, кажу: «Мамо, Павла понесли на кладовище, чого він дивиться?», а вона каже: «То в нього така смерть». Через кілька днів питаю: «Мам, а де Дуня, шо її не видно?», а вона каже: «А вона ж тоже вмерла». Це ж ми рядом жили, там не було ні плачу, ні зойків, ніхто не йшов за ким хоронили, не ходили тоді, бо кожен тоді ледве-ледве жив. А хто більше, то однесли і була величезна яма, вони скидали всі майже трупи і не завертали, доверху і накидають. З другої сторони нашої хати жили сім’я Мочарів, четверо дітей було. Всі четверо померли. Пам’ятаю, дівчинка Галинка, така невеличка, їй, мабуть, півтора року, може до двох, то вона ходила по всім селу одна, бо маму ж посилають на роботу ж ганяють, вона одна іде по селу і на ній одна сорочина, вона розв’язана, така ж не одягнута, як слід. І підходить до кожного і питається, дивиться в очі на дорослу людину і питається: «Їсти?», вона тільки знала два слова «мама» і «їсти», но вона так казала «їзі», людина ж не дає їсти, бо немає чого. Вона другу людину десь побаче, вона підійшла теж од неї «їзі». Був Сірьожа Крішний, дуже він переносив голод погано, завжди він просив їсти: «дайте хоч кусочок, хоч крихітку дайте, може сухарик в вас єсть». Просить у людей у кого немає, люди одвертають очі. А потім, я пам’ятаю останній день його, сиділи біля нашого забору, так присів на почепки і такі у нього розові, не рум’яні, а розові щоки, горять, наче хто його підмалював, а чоловік стоїть, дивиться на нього, каже: «Сірьожа, дуже їсти хочеш?», а він каже: «Нє, не хочу». Таким голоском відповів, дуже, він знав, шо він не хоче вже, бо він вже помирав. Так він помер.

А священика не було в церкві?

Та ні, шо там говорить. Я пам’ятаю, в нас бабуся була, вона вмерла в голодовку в 33-ім році і мамин брат помер менший теж в 33-му році. Бабуся, як була жива, а вона сама із Суботова, де Богдан Хмельницький, вона звідти родом. І такий в неї голос гарний був, вона так співала. І от на ці вечірні святки, ніхто ж їх не святкував, бо не було, шо їсти в хаті. І ми сиділи, нас троє дітей на печі, і коло нас бабуся сидіть. І вона почала співать ці свята, ці ж вечірні, шо вечерю носять пісня, щедрівки. І таким голосом вона співала, а ми ж кажемо: «Бабусю, не співайте, хтось почує та виженуть нас із хати, із школи виженуть», – це старші дівчатка кажуть, сестри, – «Виженуть із школи, не співайте». А вона, мабуть, остання пісня в її житті була, вона аж очі заплющила, голову вгору підняла і так виводила на всю хату. А про батюшок, про священиків ніхто не міг говорить. Один був в нас в селі Колігін Марк Филімонович, був вчитель і з батюшків він. Но він був вчений і він вчив дітей, а потім його посадили. І він сидів довгий час, десь в Архангельській області. А жінка в нього була така розбитна, поїхала і привезла його додому. А потім він працював ше в одному селі Покровки після того, рядом село наше є. Після того там ше працював. Такий був здоровий чоловік патлатий, красивий, повний і дуже гарно співав. Оце із батюшок був вчитель. Як кажуть, як поніміли, ніхто не плакав, ніхто не голосив, ніхто не скаржився ні на шо, люди мовчали і мовчки вмирали. І я пам’ятаю, я ж кожен рік їздю, оце недавно була на гробках, я проходила те місце, де була яма, її вже ніхто не пам’ятає, шо там та яма була, її вже загорнули, скільки трупів. Я пам’ятаю, шо виглядали руки, ноги із-під землі, прикидали трохи і так вони виглядали частково. То ніхто не згадав, шо там була. Уже немає тих людей, отаких, як оце ми, мого віку, за 80-т в селі майже немає. І я одну фотографію зробила, шоб, в селі там Портнов, наш уповноважений і я вже 10-ть штук відвезла в село роздала людям, бо осталися тільки внуки, правнуки тих людей. Я вже не пам’ятаю, якого вечора, но тоді коли десь Різдво, вечерю носять, оце тоді було. То ми сиділи на печі всі, і голодні, і холодні, піч, правда, топилася, було там пристанище, і бабуся оце співала. Бабуся Марійка була дуже співоча, померла.

Це був який рік?

В 33-ій році вона померла. Ну це так тоді було.

Взимку?

Да.

А Паску не пам’ятаєте в 33-му?

Ні-ні, тоді не було ніяких Пасок, нічого. Не було чого їсти в кожній хаті. Уже в кого була корова, но це дуже рідко, може, не знаю скільки корів було на все село, то може їх там молоко коли було. Люди жили, бідували страшно. Я пам’ятаю, вже в 34-ім році батько привіз додому десь може не центнер, менше зерна і випали отак, під цією ж іконою, прям під Миколаєм, отако в куточок висипали, ми поставали, п’ятеро нас, батько, мама і нас троє дітей і дивимось, шо у нас в хаті є зерно. Мабуть, мама зварить нас галушок, дуже любили, може які коржі спече, бо на хліб ми навіть не розраховували, бо там дуже ж його небагато. Літо 33-го, люди даже ходили на степ і рвали зелені колоски і їли їх просто, це було дуже скрутно, не можна цього робить, бо багато помирали від цього. Ну а оце ж перший раз, як це лежало зерно в хаті, я пам’ятаю, його було небагато і ми, на хліб ми не розраховували, аж потім уже у 4-ім році почали продавать хліб у магазині і тоді вже хліба наїлися. І всі, хто вмирав, не думали ні про печиво, ні про булки біді, всі про чорний хліб, отак шкуриночка чорного хліба, хай вона спечена в попелі, ото про те мріяли люди. Якби тільки тоді кусочок хліба. Одна дівчинка казала: «Якби мені такий кусочок хліба, як замаска чорна, я б його з’їла, за один раз я б його не з’їла, я б його оставила ше на другий раз».

 

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду