1. Місце запису: cело Соболівка Теплицький район Вінницька область;
  2. Дата запису: 30 січня 2008 рік;
  3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
  4. Респондент: Марія Кирилівна Шевченко, 1925 р.н., народилася в селі Соболівка Теплицький район Вінницька область;
  5. Розшифровка аудіозапису: Паращєнко Тетяна Сергіївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Соболівка Теплицький район Вінницька область.

Як Вас зовуть? Повністю.

Мене звати Марія Кирилівна Шевченко. Я житель села Соболівки. Народилася тут і прожила все своє життя тут у селі.

Вінницька область?

Вінницька область Теплицький район. Тут мої батьки народились і прожили.

Марія Кирилівна, а велика у Вас родина?

Родина в мене була дуже велика.

Скільки було братів, сестер?

Восьмеро у нас було дітей. Так склалася доля моєї матері, що вона вийшла заміж і її чоловіка убили в ту німецьку війну в тисяча дев’ятсот чотирна… п’ятнадцятого його вбили. Війна началася в чотирнадцятому. І вона залишилася вдовою з двома дітьми. Старшому синові було. Він народження дев’ятого року, а дівчинка родилася то вже той батько був уже убитий. Вона залишилася вдовою, в неї було господарство величеньке: коні були, земля, кусок ліса, садок гарний.

Марія Кирилівна а скільки нашою мовою кажучи, скільки соток було?

Ну вони так називали, що було в чотири руці поля.

В чотири руці?

В чотири руці.

А що це таке?

В чотири руці – це в різних полях значить: в одному, в другому, в третьому.

Це садиби такі були?

Нє. Такі були куски полів. В чотири руці там було, ну вони так називали – три десятини, п’ять десятин. Отакі… Така була земля.

Родина була заможня?

Родина була заможня. А жили… Хутір був між селом Соболівка і селом Повірка. Був такий хутір. Звідти кілометрів три від нас, де я зараз проживаю. На полі просто був величезний садок, дуже гарний, в Теплицькому районі такого садка не було, як це був у них. Садок цей і садиба їхня була обнесена ліщиною. Рів викопаний кругом цієї садиби, і ліщиною обнесена ця садиба. То мати розказувала, що люди постороні рвали за половину цю ліщину, і вони мали мішків чотирнадцять-п’ятнадцять…везли в Бершадь і мали за це гарні гроші. Такій був садок… це із боку мами – і половина цього саду була батька вже…

Нового батька?

Нового батька, да.

Мати вийшла заміж?

Мати…Мій батько. Мати вже овдовіла, ну тяжко було господарювати, а вони були двоюрід…троюрідні по чоловікові, по її. І от щоб мати не вийшла з цього господарства, то вони прийняли цього мого батька.

Як його звали?

Він Кирило Петрович. Він був унтір-офіцер царської армії. І-і-і гергієвський кавалєр, був тяжко поранений, лікувався в Одесі і повернувся він, він від лікування там на побивку до дому. Ну і десь після сме… вони пожинилися у ші… шістнадцятому році, в кінці шістнадцятого року вже мати вийшла за батька вдруге. Об’єдналися господарства і господарювали.

Так і жили?

Так і жили. Да. Народився в них старший син вже з батьком разом. Пилип. Тоді народився Василь, тоді народилася, народився Павло, я народилася і менша сестра, двійнята були – Аня і Ася. Отака була велика родина. Так жили непогано.

Що значить непогано? Велике господарство?

Були коні, були корови, свині, гуси – там поле велике, садок вони тримали таке господарство і господарювали.

А що пам’ятається Вам з дитинства? Ваші перші спогади, враження? Що запам’яталося? Які свята були? Як ви збиралися за столом, щось таке?

Я дуже пам’ятаю як мама

Як жили загалі?

Я дуже пам’ятаю що нас вже відти вигнали. Я народилася двадцять п’ятого, а це можливо кінець двадцять сьомого, можливо, двадцять восьмий рік, то вони ше мали там їх вигнали відти – все те забрали із долини, побудували там були осікори, верби і якісь дерева, то побудували колгосп із того дерева, а там все те зруйнували. Розорювали все і вони наймали десь хатину, а будували там собі хатину за жєлізною дорогою, там купили вони чи заміняли – я вже не знаю сорок сотих, і почали там будуватися. То я пам’ятаю, що їхали вони туди – то брали свою цю землю; і ззаду була корова; я на возі сиділа і вони мене посадили на грушу, так я сиділа на тій груші, а вони кругом груші жали жито чи пшеницю, серпом жали і в’язали. Корова тоді розтелилася там. То назад уже їхали, телятко на возі було назад їхали. Те я вже помню. Ну…

А церква була у Вашому селі?

Да, була у нас в селі церква.

Ходили туди?

Ходили туди. У нас був батюшка дуже такій він…Ну як його…Ну якісь він дуже допомагав людям. Там якась чи бешиха, чи там шось таке…виліковував навіть хвороби якісь – Борчук Авсентій Трохимович, батюшка був. Ну по-скільки там жили батьки заможно, то цей батюшка відвідував, і в них був у гостях. Інколи, інколи там бував в них от… Це я дуже добре помню.

А крамниця була в селі?

Була в селі і крамниця. Крамниць було багатенько. Тому шо…

Це були державні, приватні?

Ні-і-і. Там були в основному приватні. Тут було багато євреїв.

А це єврейське містечко?

Єврейське містечко було. Там дуже багато їх було. Вони в основному торгували. Аптеку вони тримали. Дріжжями торгували. Ну, всім чим могли. Лавочки там кругом були. Там була ярмаркова площа, така величенька, і кругом цієї ярмаркової площі були їхні хати. І там вони виставляли свої товари, торгували.

Що Ви традиційно готували дома? Пам’ятаєте? Як вечеряли? Як обідали?

Ну традиційно робили. Шоб не кожен день була одна і та їжа. Наприклад: сьогодні – борщ і кашу гречану, то завтра вже буде – капусняк, і там вже якась друга каша, чи до молока , чи до сала.

Вот ше дуже добре пам’ятаю – сіяли коноплі і пражали його, щоб вони були такі підрум’янені, а тоді терли в макитрі, розводили кип’ячоною водою і це було – конопляне молоко. І до конопляного молока варили кашу, мамалигу із кукурудзяної муки.

А що Ви любили більше всього?

Я все любила, все шо тільки зварять, все любила. Ну називали вони ше лемішка, лемішка – це варили тоже лемішку, гречаники пекли.

Молитву читали перед вечерею?

Обов’язково, обов’язково. Мати…

А шо казали?

Мати говорила, а ми повторювали. Ранішня молитва була така. Мати завжди молилася. Встала, вмилась, причесалася, стала на коліна – помолилася Богу. І нас заставляла моли ну хлопчики, вони такі вже були пустотливі, то вони не дуже от там мати каже: «І сила, і слава», він каже: «І сіла, і стала». То мати з ними так, ну однак «Отче Наш» – но діти молилися всі.

По суботам, чи в неділю в церкву ходили?

В неділю в церкву ходили, да в неділю. Но коли вже…

Дуже хотілось, чесно скажіть?

Хотілося ходити, но коли вже колективізація началась, коли вступили до колгоспу то …

А шо Ви пам’ятаєте? Ви ж були зовсім маленька дитина. Люди з радістю шли у колгосп, чи не дуже?

Та де. Та і мої батьки тоже не хотіли іти в колгосп.

А чому? Що вони казали? Ви ж пам’ятаєте якісь розмови в домі, в хаті?

Ну я пам’ятаю свою маму, до самої смерті вона завжди вспоминала – своє поле, свій садок, як вони жили, і вспоминала шо вони робили для себе, все воно було для себе. А в колгоспі. Спочатку все було дуже тяжко. Ну шо ж колгосп, от Спочатку були такі шо добровільно записувалися от і батька, сказали, шо давай записуйся у колгосп. Ну він спочатку з мамою порадився, мама каже: «Та ні, та будем якось самі господарювати, як же ж, в нас же ж поля ше не забрали», ну попробували. Наложили налог – продали коня, ше там шось продали – виплатили налог. Через деякій час наложили ще більший налог. Тоді батько каже: «Слухай, Уляно, ми не витримаємо. А бо нас розкулькулять і вишлють в Сибір, а як же ми поїдемо з цими діточками, стільки дітей у нас. Давай уступимо в колгосп» то ше батько так, тому шо ну батько більш такій був, можна сказати «пролетарський», тому шо в царській Росії він служив. Уже було «братаніє», там він розказував, як німецькі солдати закурювали з нашими солдатами і перегукувалися між окопами, і ну і казали, шо навіщо нам ця війна, ну і так дальше. І тоді вже були по тих російських військах така, шо от може бути «ленінська пропаганда» така була, шо треба об’єднуватися, треба якось по-другому жити, шоб протів царя, шоб не воювати за царя, і так дальше. Ну то він якось був схильний до цього більше шоб іти в колгосп.

А мати не була?

А мати ні. Вона не могла розстатися із тим своїм власним. Ну в кінці-кінців пішли вони до колгоспу.

А хтось приходив, переконував, звав? Взагалі як це було? Щось пам’ятаєте?

Такі були сходки в селі. Сходка в селі. Ідуть усі чоловіки, діти, жінки ідуть туди в сходку. І там їм толкують шо треба, як треба, шо це треба шоб воно було всьо суспільне, шо легше буде жити, ну отака була пропаганда. Ну в кінці-кінців вони записалися в колгосп.

Як він називався? Не пам’ятаєте?

Пам’ятаю. В нас у селі було чотири колгоспи. Один називався – «Червоний хлібороб», «Більшовик», «Друга п’ятирічка» і «Комінтерн». Чотири колгоспи були. Мої батьки, їхня земля, їхнє господарство – припало до колгоспу «Червоний хлібороб». Отут він був. Зараз вона називається перша бригада, а тоді було чотири колгоспи, і вони стали членами цього колгоспу. Працювали. Ну як там насіння здали, з дому везли в мішках своїх. Віддали насіння. Віддали. Шо там забирали, а то самі, добровільно, Коні забрали, корову.

Нічого не запам’яталося Вам, коли приходили забирали, як мати реагувала?

Помню, дуже помню. Саме більше я заповнила. Це воно і спонукало мене, що про це забувати ніколи не можна. Дітям всєгда розказую. І я дуже частий гость у школах. Тут у нас дві школи: одна – перших-третіх ступенів і друга – перших-других ступенів, то мене завжди запрошують про війну розказати, про перемогу, про голодомор і які події відбувалися. То я ніби член шкільної ради.

Яка врізалася деталь?

Саме врізалася деталь, Коли батько поїхав. Його якось чи запросили, чи як то було. Вже організувалася МТС, він як технічно грамотний трохи був. То його записали в МТС, від МТС його посилають у Харківський тракторний завод для спорудження тракторів для Теплицького району. І батько дав згоду. Ну коли він сказав: «Шо я їду», ну а мама каже: «Так шо ж у нас залишилось, ти ж дивись. Ну тяжко нам буде. У нас майже більше нічого нема, нічого нема». Тато зробив такий називався «драчик», якась така гільза була із такими шурупами, така колодочка, надягали на цю гільзу і дерли оце збільжа. Ну там, сипалася крупа, як три рази, то воно вроді мука. Оце так жили. До млина вести не було вже шо. І отак вони дерли.

А колись був млин?

Да, був. Нє, був у нас тоді млин – тільки не було шо вести нам до того млина. Оце дерли самі. А млин був і паровий, і водяний – два млини було у Соболівки. Мені запам’яталося шо батька вже забрали коли цього забирали, то був тоді такий політотдєл при МТС, політотдєл – політичний відділ. І там був така фамілія Плюрін – він був начальником політвідділу цього. Та він зайшов до батька, яку вони вели розмову, шо там, я не знаю. Тільки мати втрутилася, та й каже: «Як же ж, на скільки він їде?», «Та він не надовго, на місяців два їде», «А шо ж ми будемо їсти, у нас на два місяці ніякого запасу нема», він каже: «Я вам допоможу, їдь Кирило Петрович, не бійся, я допоможу». Ну він поїхав, батько, а через днів десятка – заходять у хату, ціла капела їх, і начали шпорити, де шо, де шо є. Ми спали на печі. Хатина одна була – піч, піл такий, і це ми на печі. У нас під головами подушок не було, а був клуночок, проса клуночок. Замість подушки, якогось там ячменю, ше шось там поскладювано було, і це ми так на клуночках спали. То вони полізли на піч – попід нас. Позабирали клуночки і всьо, мати коли вони стояли, ті носять клуночки на підводу, мати впала обняла ноги якомусь здирникові – плакала, просила, шо він аж відривав руки від неї, а вона так плакала: «Шо я завтра дітям дам?» Ну і почалося там вже таке. Шо там ше було, може там шо в горшку ше було. Ще пару днів ми так протрималися.

А шо то були за люди? Це свої чи чужі?

Були і свої, були і чужі. Був такий при Теплицькому районі, був такий «Летючий ескадрон». Він по-моєму поміщався в Бджідіні, Бджіліні. Його ще називали сотня – це була сотня людей, очевидно. Вони їздили по селах, організовували, ну тако мама каже вони між собою: «Пітєр голодає, Пітєр, для Пітєра треба оце все». Да, коли вже…

А Ви знали що таке Пітєр? Мати знала. А Ви знали?

Ну, город, город Пітєр. Ну тоді вже началася біда. Хлопчики лазили по деревах, зривали липу листя, сушіли в печі, тоді терли макогоном у макітрі листя, смішували с чим там. Були такі пляцики – пляцики називалися. Мама уже весна началася перекопувала город декілька раз, може знайде ця якась картоплина, чи згнила, чи змерзла – збирали цю картоплину, вирили цю бурду. Як воно там називалося. Бурда.

Як взагалі люди, допомагали один одному? Підтримували один одного?

Були такі. Я скажу…

Не всі ж були із «сотні»?

Працівники заводу цього не знали. Працівники заводу не голодали. Цукрового заводу. Працівники які були на державних посадах не голодали – вони мали зарплату. Заводських підтримували – їм виписували мілясу. Вони там могли чай пити. Саме головне, пострадали на мою думку я так думаю, пострадало – селянство. Заводські працівники – вони корови тримали. У них навіть були наймички: і корови пасли, доглядали, а вони працювали в заводі, от. До них не приходили, не витрушували в них нічого. Я добре пам’ятаю нам уже не стало зовсім шо їсти, і організували при колгоспі дитячі такі ясла називались. Мати мене – і менша сестричка ше за мене, їй було мені було коло вісьми років, а їй було чотири роки – десь п’ятий. Беру її за руку і веду туди у яслі. У цій там раз на день давали дітям їсти. І так, нам дадуть їсти, а до вечора – поки йти додому, вже так хочеться їсти. І от, я помню якось раніше я стидалася про це говорити я заходила на ці заводські смітники, а вдруг я шось найду так дивлюся – може шось найду, таке їстівне. І от раз, я найшла. Шкура від сала, шкурка отака від сала – жарили сало, обдерли, і така шкурка обжарина, і я її зотри дні гризла – цю шкурку.

Ну тоді ше мати витягла із скрині скатертину-самоткану. Мати сама і ткала, і пряла, обшивали дітей – все те шо самі робили. Витягла скатертину цю, і пішла у місто до євреїв, міняти на хліб. От вона приносить такий брусочок хліба невеличкий, витягнула із якоїсь торбинки, поклала на стіл, і каже: «Діточки, як же є вас поділю. Вас так багато», ми там порозсідалися – дивимось на цій хліб. Вона тоді взяла пачку від сірників, приклала до цього кусочка і почала різати – тому дала, пока другому дала, той уже з’їв, тому дала і лишився такий малесенький кусочок і ми навіть не замітили шо вона собі у рота не взяла. Вона ше по крішічці роздала нам – і всьо.

А в ті часи 33-му якісь магазини були? Кудись поїхати можна було, щось купити? Чому так сталося?

Магазин був.

Чи грошей зовсім не було?

Грошей не було зовсім. При МТС був такий магазин. Давали робітникам по фунтові хліба, но треба було звечора ставати в чергу і чи тобі достанеться, чи не достанеться.

А кудись поїхати з села?

Аж не було дозволу. Куди поїхати? От батько їхав у Харків – то йому виписали документ, що він має право виїхати. А паспортизація така не проходила в селі. Довідки в сільській раді, очевидно, я так думаю, не дозволялися давати. А десь від’їдеш – могли і забрати тебе і ну, я так думаю, так думаю.

А люди якось спілкувалися? Чи сиділи по домах і не виходили?

Ні, виходили. Виходили на ярмарок.

Були якісь свята?

Свята були. І одягали яка там була святкова одежа. Виходили, проходилися до церкви. Но у кажного було на думці одне – шо з’їсти.

Шо ж Бог не помагав? Ви таку молитву прочитати. А шо ж він не бачив.

Над нашою сім’єю змилувався Бог.

В якому розумінні?

В якому розумінні? От я Вам розказала випадок, як роздала мама цей хліб, і каже: «Діти я вже не знаю шо робити», ноги в неї вже були опухші зовсім, на долівці вона постилила соломки, чи сіна, покривала рядно, якусь там свиту під голову, кожух – і лягла. Вона вже вставати не могла. А ми ше із меншою сестричкою, і старший братик Павло – ми ше виходили. Це ми тільки хату почали будувати – там поріг такий високий був; і ми вилазили, бо я ходити не могла і ця менша тоже не могла, ми вилазили рачки через цій поріг і на межу; там росла така рослина – молочай, так її пожувати, пожувати, там таке молочко було – якось легше ставало і оце пожуєш – і думаю, як же я назад перелізу через цей поріг, шоб лягти коло мами. От пройшло стільки днів, я вже не помню, ми лежали майже всі покотом – тільки один брат, його Василь звали, він такий був шустрий, і він із дітьми помагав їм пасти корови чи заводським хлопчикам – хлопчики між собою спілкувалися, то там дадуть йому кусочок якогось хліба, чи може в дитини яке молоко в пляшці лишилося то він ходив. От він забігає в хату, бігом: “Ви всі не можете, а он всі пішли на станцію з прапорами, з музикою. Їде тато і трактори везе”. Оце я так запам’ятала. Через деякий час убігає цей тато у хату, наш тато. За плечима, я помню, у нього рюкзак. Він скидає цей рюкзак, і до мами: Не вмирайте! Не вмирайте, я вас всіх спасу”, кричав він таким голосом. Тоді помню, він начав нам розважувати зуби і вливати окріп такий – кип’ятив воду, кип’ятив шось там, я не знаю, шо він там кип’ятив, якісь трави. В нього у рюкзаку були сухарі. Він нам сухарів не давав – наклав у цю воду сухарів, вони там намочувалися і цей водою він нас… отак мене напоїть, Павліка, Анютку – всіх напоїв. Тоді назад вертається – і знов, і знов нас напоює, і так він коло нас…В самий перед піднялася мама на ноги…так. Ноги в неї вже трошки стухли, він її прикладав якісь компреси до ніг і весь час напоював, напоював, не відходив від нас. Тоді каже до неї: “А ну найди но оті мої нагороди, найди все те шо в нас зберігається”. Мати із скринь достала вузлик – там були батьківські нагороди, оті георгієвські хрести. Коли там начав хлопчика показувати, “Оце мені дали за те-то, а це я отримав за те-то”, не пам’ятаю за які саме подвиги він получав це все; дитячі хрестики – хрестинні; обручки були, які там вони вінчалися. Шо там у них було він узяв вузлик і поїхав у Гайсин у ТОРГСІН і привіз таку торбиночку муки – все те він здав. Тоді каже: “Я вже мушу йти на роботу”. Він привіз тоді тридцять три трактори Фордзони називалися, і з цих тракторів організували дві бригади Теплицького району. Одна обслуговувала одну половину полів.

Мати якісь зв’язок із батьком мала? Листування?

Ніякого, ніякого листування, переговорів, вона дуже часто зверталася до цього Плюгіна. Де батько? “Робить, робить”, “Ну то допоможіть”, “Поможу, поможу”. Оце тільки були обіцянки, ми не наїлися тими об’явками. Ні разу ніхто не прийшов не допоміг.

Марія Кирилівна, як новини роспространялися? Якась інформація була що відбувається в Україні, чи там у Пєтєрбургу, чи десь? Радіо?

Ніяких новин, ніякого радіо.

Навіть у сільраді радіо не було?

Ніякого, нічого. Ну я не пам’ятаю.

Газети якісь?

Ну, я не пам’ятаю. Такого я не пам’ятаю, то навіть і не було. Тому шо батько грамотний був і він би шось розказував. А так він тоді і каже: “Ось тобі трошки муки, використовуй листя, використовуй лободу”. Шо там ше робили, варили і це дві ложки цієї муки і яку там цю формулу, і так ми їли, а хлопчиків він усіх забрав на тракторну бригаду. Там варили їжу на тракторній бригаді трактористам і хлопчики могли там два-три рази поїсти цієї їжи. Так ми врятувалися, так нам Господь допоміг, мама молилась мабуть і вже не могла губами шевелить, а вона молилась, надіялась і нас просила моліться дітки, моліться – Бог поможе.

Багато людей помирало в селі?

В селі повмирало дуже багато людей. От мої мами сестра, рядом село Орлівка, була там замужем. У неї було шестеро дітей. Чоловік у неї був такий мастєровий. Він сам змайстрував вітряк – молов муку, крупорушка у нього була, олійня. Такий майстровий був. І от в тій родині вони всі вимирли. Все у нього то забрали, все суспільне; землю забрали. Він помер, умерли четверо дітей, а дівчинка – Таня була, їй вже десь п’ятнадцять років було; так у сусід корова була і вона полізла у погріб і перехилила гладущик молока, вліз той господар, і так її побив шо вона вже рачки прилізла додому, і до ранку вона померла. Залишався тільки один хлопчик – Андрій, і вона ше ця сестра залишалася. І от вона ішла з Орлівки на ярмарок, зайшла до мами і каже: “Ідемо Уляна на ярмарок, може ось я несу” – вона шось несла, шось продати, а може заміняти “Ідьом на ярмарок”. Пішли вони.

А ше була третя сестра – Ксеня. І от на ярмарку – всі ті три сестри зустрілися. І одна з них мала кусок хліба, і мала горілки четвертушку десь каже “Йдьом, сядемо – та й це поїмо”. То вони шось там випили, шось з’їли. А ця що з Орлівки, каже: “А там же мій Андрійко лежить, попух”, і вона йому понесла – лишилося у пляшці тей трошки горілки, кусочок хліба, і оце він щитай шо вона його цим спасла. Він женився, діти, сім’я у нього, тут Петру Володимировичу, дружина цього що остався живий, давала свідчення. Він остався живий.

А люди спілкувалися – несли останнє на базар шось, а там вже продавали, продавали м со – очевидно людське, вже були випадки людоїдства два були таких очаги людоїдства.

А де ховали людей?                                                                                     

Викопували яму велику. Давали їм якусь їжу – тим шо копали (ходили ше) тоді – зносили туди. Ніякої там не панахиди, ніякого нічого – хто виллікав у рядні, а хто ніс на плечах. От, жіночки, багато тут розказують, шо бачать рів (який рів) винесли той труп, виволокли, і тримати лопату вже не могли,  каже ссували землю ногами аби прикрити цей труп, і поверталися до дому. Отакі випадки.

От бігали ми, ми вже так ужились, в нас тут є кладовище де ми там проживали. І це була неділя. Жіночка – гарно так вбрана була: намисто на ній; вишита сорочка; спідниця така гарна; взута славно. Вона підлазила під рів, шоб перейти, шоб дальше йти і очевидно там вона лягла, коло неї якійсь вузличок – вже була не жива. Можна було бачити під тином людина помирала. Ось коли ми з ясел поверталися – то там старшичкі діти кажуть: “Он в тій хаті лежать троє дітей померлих, давайте зайдемо побачимо”.

Їм було цікаво, так?

Ми заходили. Зуби в них… видно що вони гризли якусь макуху і так ця макуха позастрягала, і так ці трупи лежали. А тоді вже очевидно їх забирали, під’їжджала підвода, вивозили їх, забирали.

Марія Кирилівна, чому так сталося? Чому був голод? Це штучний був голод? Чи це така ситуація в країні була? Як Ви вважаєте?

Я думаю. Селяни їм дуже тяжко було розстатися із своїм майном, із своєю землею. І вони створювали волинки, вони виходили протестували, вони виступали проти і от придушити це селянство, аби придушити його і оце створювали оце

Тобто Ви вважаєте що це був штучний голод?

Я вважаю що це було штучно, щоб забрати це все, придушити селянство.

Це був класовий ворог?

Це був класовий ворог. Я бачила. Я в школу вже пішла в тридцять третьому році. Батько вже заробив хліба. Зерно привіз до дому, змололи, і мама пече хліб, а ми збираємось до школи. Старші ішли в старші класи, а я збираюся іти в школу, мама каже: “То ти почекай, зараз на криничках спечемо підпалка та ти візьмеш із собою підпалочка та й підеш у школу”.

Шо таке підпалочок?

Це на чарі, такий як корж, знаєте? Він хоч і на дрожжях то на чарі то називається – підпалок. От вона спекла цей підпалок, він ше тепленький такий, я його взяла, і торбину – портфель такий був, з мішковини пошити така торбинка на плечах, і я цей підпалок несу Прийшла я в школу, а в нас була вчителька така – Анна Федорівна, вона стала заслужена вчителька України, це моя перша вчителька. Ось я приходю, кажу: “Анна Федорівна я Вам дам кусок підпалка”, вона так здивувалася, я їй даю цей кусок теплого підпалка, вона так узяла в руки так…я не знаю чи вона голодна була, чи їй так приємно було. Шли заводські діти – несли букетики, квіточки, а я принесла їй цього підпалка.

Це в якому році було?

Це був тридцять третій рік, вересень місяць.

Багато школярів було? Скільки школярів було?

Дуже багато.

Почався рік? Порівняно з 32-м скільки дітей було? Скільки дітей було у класі?

Порівняно з тридцять другим роком порівняно було багато менше дітей, но Ви знаєте такого визначного шо це ось вони померли, їх же хоронили без всяких, той вивіз туди, той вивіз туди, а той завіз туди, а то може в селі десь пішло.. ну як не було ж такого. А якій там навіть і був облік, то він був ліквідований, його не можна було побачити. Но просто так люди щитали люди, батько він же так розбирався, він говорив, шо в селі померло не менше трьох тисяч, не менше. Вмирали цілими сім’ями, вмирали ну от двоюрідний брат мій – заставили його боронувати вже раної весни, це по-моєму даже цим конем шо забрали з нашого господарства, Він причепив борону і боронував – спочатку впав кінь і він силився, щоб підняти цього коня, і він впав коло цього коня – так на полі і задубів. Його мати і моя дядина бігала, бігала і тоді на полі знайшла його вже мертвого. Помирали, дуже багато людей помирали, все життя я так запам’ятала  і в душі, шо про це ж неможна забувати. Ви знаєте, якось нам внушали так, шо вмирали ті шо не хотіли робить – це ледачі вмирали, не хотіли робити в колгоспі. Почалася вже така пропаганда, шо були такі, шо заробили вже багато трудоднів. Може була і показуха що їм щось давали, я не знаю, чи це воно було так чи не так, но в тридцять третьому році померло людей дуже багато. І про це треба пам’ятати, і про це гріх великий забути.

Чому Ви наполягаєте що про це треба не забувати? Може про це треба мовчати?

Мовчати не можна.

А чому? Чому необхідно пам’ятати про це? Як Ви думаєте?

Я так думаю якби оці люди та мали своє поле, то мали своє, щоб не колективна була ця праця і не забирали від них то цей би голод не міг би відбутися. А так шо з усього поля звезли в одне місце, то там же легше його зібрати, ніж ходити по хатах і забирати. Це одне.

Фольклор, гумор, жарти –  Ви щось пам’ятаєте з дитинства?

Я пам’ятаю. От ми йшли, там у нас була така вихователька, вихователька була така, ну нам там дадуть поїсти трохи, а то ж чимось нас треба зайняти – якогось чижика співали, а то вже нас навчили – отака пісенька була, це до сіх пор я її пам’ятаю:

Їхав півник на війну, на війну велику

Ой куди, куд-куди воювать індика

А індики-куркулі півника убили

Ой куди, куд-куди кури голосили

Значить із малечку прививалось, шо куркулі це недобрі люди, це вони вас тут ну якось воно так було. Куркулі, куркулі – це були працьовиті, заможні люди. Один шаг шоб батько не вступив ше третій налог і ми були б десь вислані вже нас би вислали і все.

А був антисталінський, антибільшовицький фольклор?

Були.

Це було небезпечно співати?

Дуже небезпечно.

Але ж люди співали?

Оце зараз їдеш потягом чи автобусом – і люди можуть говорити на всяку тему, і того обсудювати, той обсудює того, той того, я маю на увазі правитєльстве наше, а тоді не можна – ти до дому не доїдеш уже, якщо тебе здадуть, то тебе вже там будуть чекати вже всьо – не можна. Ну, Ви знаєте якось мені довелося, то може це на надо писати…

Та чому?

Я виступала в Вінниці. Велика була нарада, я виступала, говорила про цей Голодомор, розказувала багато епізодів – це я Вам один епізод розказала на прожитий, допустім триста днів, то кожен день були такі епізоди. Ну. Я вже розказала, а коли я вже зупинилася, я побачила шо дуже багато люди плакали, а тоді почали мені підносити  свої книжки. Підходили автори, давали мені свої книжки, давали свої якісь там повісті, у мене є багато. Да, я розказувала про випадки, я була присутня на розкопках в сорок третьому році у Вінниці, коли розкопували розстріляних жертв політичних репресій. У мене була подруга – і її батька розстріляли. Так вона просила мене – давай поїдемо, давай поїдемо. Ну я така була якась, ну я не знаю я з нею поїхала. У нас не розстріляли нікого політичних, поїхала Ну ми там ходили, це було в парку Кизицького, там було дуже багато ям, і полонені – наші полонені. Витягали трупи – розкладали їх, а по мотузках скрізь, по деревах – розвішані були їх речі, і от люди ходили, пізнавали речі. Ця моя подруга пізнала рядно свого батька. Тоді там ходили і кореспонденти і до нас підійшов кореспондент, ми не говорили, тому шо наш поїзд мав відправлятись, а це ж було… розкопки були в саду далеченько, кілометрів три було до поїзда, і ми дуже спішили до поїзда, то цьому кореспонденту нічого не розказали. А той хто розказував – усіх розстріляли. А це нас Бог опять зберіг, шо ми не розказали нічого.

У Вас є діти, Маріє Кирилівно?

У мене є троє дітей.

Коли Ви їм вперше розповіли про голод який був?

Ну як… коли діти вже почали розумітись і я начала їм говорити.

Ви не боялися? Бо часто бояться говорити – даже дітям.

Ви знаєте і я ви коли я прийшла в школу, і в основному це були заводські діти, заводських робітників, а може там нас було п’ятеро дітей, таких злиденних, можна сказати я встидалася, шо вони били гарно одягнені; вони були ситі; вони могли їсти хліб з маслом на перерві, а я ж цього не могла. Я шла в школу – мамина курточка старенька, ішла боса, от якось я себе почувала нерівноправною, якось наче і шось мене таке закрадалося, шо мої батьки – шось вони не такі, шо вони не можуть заробити так як ці можуть заробити, шось у мене в душі таке було. Но мама розказувала шо в нас було – вона ше водила оце було наше, оце наша долина була, а це тут наша кирниця була камєнєм обложене, тут наша хата стояла, це дідова хата, а це кругом наше поле було, то в мене вже в голові тоді появлялося, шо це було – забрали всьо і людей залишили на призво лящ якось в мене таке вже народжувалося. Але, шо ж – вчилася гарно, і вчила те, шо нам говорили, шо нам розказували, а політики вже була зовсім інша, як наприклад, от бачила я своїми очима – це було дев’ятнадцяте поховання у Вінниці в сорок третьому році було, у вересні місяці, дев’ятнадцяте поховання у нас тут дуже забирали в Німеччину, а там були далекі родичі в Вінниці. Батько каже: “Ти поїдь туди і переховайся пока те, пройде та хвиля, а потім приїдеш”, і от цей період я була на цьому дев’ятнадцятому похованні, Дуже багато було священнослужителів, із усіх країн ці священнослужителі були кагат був, такий великий викопаний кагат був і туди складали цих жертовників, складали так і так – головами так сюди, ногами сюди склали їх І тоді хто підходив туди – кидали квіти цвіли тоді: повняки, жоржини, і всі трупи були закриті квітами, і наш такий священик виступав, говорив, шо це великомученики… на цьому місці повинна стояти церква, шоб пам’ятати про це, шоб не забувати про це, і от якось воно так шо Коли вже зайшли наші, і почалися вже газети ми стали получати, шо те вороги народу були, шо ті хто пізнавав це вороги народу і ті хто не вірить у це, ну це була така хвиля страшна. І ця подруга, вона десь раньше зачула, шоб це мовчати, а я вже робила на Нєфтєбазє  комірником – видавала пальне. Вона прийшла до мене, каже: “Слухай, треба мовчати”, тому шо десь вона там почула, шо їздили на ці розкопки і забрали їх – і ні слуху, і ні духу, так шо, ніде і нікому, і нічого не треба розказувати. Отак ми мовчали.

Чи може голод повториться?

Ні, я думаю що голод не може повториться. Ну зараз дуже багато індивідуального сектору – люди брали свої паї, вийшли з своїми паями.

А хто знає? Прийде якась нова людина, скаже: “Забирайте, приходьте, здавайте”. Це ж може трапитися?

Мені здається так шо люди повернулися до релігії, повернулися до Бога, і Бог не допустить більше такого.

Ви думаєте повернулися?

Не всі повернулися. Не всі повернулися, но багато людей повернулося до Бога. Я вважаю, що не може бути зараз голод, не може бути.

Я іду і бачу, що хліб валяється. То що не може бути голоду, якщо людина так ставиться?

До хліба так не можна ставитися. Я Вам скажу шо я дуже часто в школах виступаю, дуже часто і я дітям розказую: “якщо ти знайдеш шкориночку хліба – підніми його і дай горобчикові, не кидай, не толочися по ньому. Якось у Вінниці я йшла по роботі, а діти булкою футболили, от футболили булкою. Я підійшла до них і кажу їм: “Діти, шо ви робите? Шо ви робите? Це гріх великий”, ну дехто посміявся, а я цю булку підняла, я її поцілувала цю булку, дехто посміявся з мене шо те я так, но я в них забрала в них, і десь я його приютила цей хліб, аби їм скористувалися пташечки.

Я Вам казала була така від МТС, така лавочка – давали хліб, по 400 грам (це фунт хліба на працівника). Но треба було черги вистояти. Це був березень місяць. Це ше батька не було, но поскільки він від МТС поїхав, то родині давали цей хліб. Стояв звечора брат один – в ноги замерз, прийшов там – пішов другий, а перед ранком вже мене послали. І от, я стояла за цим хлібом, стояла, то там вже кричать: «По фунтові не давайте – вже по пів фунта бо не стане», пока я дойшла то вже пів фунта – це двісті грам хліба. Ну, вистояла голодна, цілу ніч щитати, вистояла скільки цих часов було, я його так взяла під цю курточку, а він же так пахне цей хліб, я так візьму понюхаю, нє трошки покушаю, я щипнула – так покушала, тоді ше раз покушала. То там вже зовсім почті не лишається. Я заходю додому. Як же ж я додому прийду? Я ж не несу хліба, а вдома чекають цей хліб. Я так перелякалась, сиділа десь за рогом – плакала, плакала, но додому не йду. Там була така пуста хата; я вилізла на горіща на ту хату; там люди виїхали на Донбас – так покинули цю хату. Вона пуста, солом’яна криша там була, і я там, на тому горіщі прилягла так. Там попід кришу ту, вночі начали ті сови, сичі, сови снують, кричать, і я плакала, плакала – так і заснула. Десь перед ранком, чи може вже ранок було, ну вже виднілось. Я чую крик якись, чую крик якись там, а хтось кричить «А може вона тут, а може вона тут на горіщі?», думаю, Боже, це ж я з’їла цей хліб, і це ж мене зараз найдуть і будуть мене бити. Я кричу і вже лізе брат один, вже побачив, шо я там є і кричить: «Мамо, вона є, вона тут», а я кричу їм, шо «Я його не хотіла з’їсти, шо він сам ізівся, я не хотіла його їсти», а вони раді шо мене найшли, вони думали шо мене вже забрали і зарізали, і вони раді шо мене вже знайшли, шо я жива. Вони мене обіймають, хлопчики на руки мене, і так додому принесли. Отаке було.

Що значить

Людоєди, людоїдство уже ж було у нас. Вони думали, шо мене вже забрали, зарізали. Всьо мене вже нема, раз на ніч не прийшла додому – і всьо. Де ж вона ділась? І там попитали – ніхто не бачив. Я ж на горіщі сиділа, то й кусочок хліба того з’їла. І так мені якось я даже встидалася цим дітям розказати шо я могла з’їсти цей весь кусочок хліба, я не розказувала, якось мені і до цього часу обідно. Таке сознаніє голодної людини, шо якось воно таке було. Дай Бог шоб таке не повторилося.

Ми створюємо музей. Ми хочемо спорудити пам’ятник жертвам Голодомору і політичних репресій, збираємо кошти, вже багатенько в нас є коштів – відгукуються люди від усіль. Якось я про цей Голодомор розказувала Вінницькому телебаченні, його крутили декілька разів. Десь у мене дзвонить начальник електро цеха району він знайомий, дзвонить, а він уже дав нам 500 гривнів на пам’ятник, знову дзвонить: “Приїдьте опять, я чув як Ви це все розказали, приїдьте опять”, ми їздили, він опять нам дав. Відгукуються люди , допомагають нам. Ну нам створити його важко ми хочемо шоб це разом відобразити і Голодомор, і політичні репресії. Ми вже знайшли і скульптора, но ця скульптура дорога, тоді було – це років два тому назад, як ми з ним домовилися – сорок тисяч, а зараз все подарожало, і електроенергія подорожала, все подорожало, і заробітня плата.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду