- Місце запису: село Вереміївка Чорнобоєвського району Черкаської області;
- Дата запису: невідомо;
- Ким записано: невідомо;
- Респондент: Шарий Олександр Іванович, 1913 р.н.;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Вереміївка Чорнобаївського району Черкаської області.
Дітей в сім’ї було багато та жили непогано. Після громадянської війни відбудували село. Поки не почали забирати, хліба було багато. У 33 році пішов вчитись у Золотоноський педагогічний технікум. Харчувались в студентський столовій. Почався голод. По селах було страшно, забирали більшовиик усе усе. І у нас голодували. Потім перестали годувати. Деколи давали по одному сирку, по ложці квашеної капусти, сиру квасолю. Біля військової частини збирали лушпиння. Переливали, міняли і пекли як бобну. Побирали кістки з м’яса. Варили, роздавали воду, пили її. Кістки мололи та їли. У Золотополі розбіглась через голод агрономічна школа, профшкола, а ми держимось. Майже ходили всі пухлі. А потім дехто почав мерти. Весною 33 почалися екзамени. Приїхала комісія з Києва. Почали варити рідкий пшоняний суп. У хлопців страшно боліли животи. Потім почали давати хліб по п’ятдесят грош хтозна з чого. Кожне утро валяються як скоти нові мертві. Їх складали на вози чи сані. Скидали на свалку. Куди не йди, побачиш мертву людину. У веремії половина людей вимирала. У Золотоноші збирали торсіки. Це так як магазин. Місцеві начальники пекли хліб і разом із жидами продавали тільки за золото. З сіл приходило багато людей, приносили, хто що мав. Одному хлопцеві мати дала перстень з золота. Каже: «На, хоч виміняєш хлібину.» Приніс перстень. Довго дивились на перстень і виписали хлібину. Ми розламали хлібину і пілили. Варили щавель не перебирали: «Дивіться, який бур’ян.» А ми посічем і варим. І все хліб найдорожчий був. Найбільш його хотілось. Просити боялись, бо вбили б. У Полтавський області в селі Черниге, де жив батьків брат, всі люди вимерли. А потім поселяли з Росії. Їздили по хатах, забирали мертвих, а хто був трохи живий, то і його забирали. Кидали в одну купу. Кажуть 2 все одно прийдеться по нього їздити». Сталін українців не любив, бо вони боролись за Україну. Він хотів, щоб люди вимирали. Солдати і активісти забирали хліб, квасолі, навіть сіль. Отбирали все. В селі сім’я варила заколоту в котлах з чого було. Копали корінді з кукурудзи. Вийшли на роботу. Їли по черпаку заколоти в день. Батько і мати покинули село. Поїхали під Черкаси на сіно пункт. В день видавали один кілограм солі і два карбованці. Материні брати залишились вдома й померли. Люди людей їли. Більше в містечках, хоч було і в селах. У нас в селі, щонеділі приїжджали забирати харчі. Якщо мати сховає трохи в торбинці квасолі для дитині, били з-за пазухи витягували. Голова колгоспу стеріг зерно на посів і не давав забирати. Каже «Що я буду сіяти?Тільки через мій труп заберете.» Начальник тоді сказав, що хіба важко труп зробити. Голову вбили, а зерно забрали. І наше село, і сусіднє залишилось без робочої сили. Людей не було. Люди вимерли і все. Посилали до нас на поле робить солдатів, бо не було кому. Батьки хворі повернулися, як появився новий урожай.