- Місце запису: село Устивиця, Миргородського району, Полтавської області;
- Дата запису: 10 серпня 2021 року;
- Хто записав: Вигодованець Ольга, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
- Респондент: Яценко Наталія Станіславівна, народилася 3 грудня 1958 розповідає про Голодомор зі слів її батька Сергієнко Степан Іванович, 1929 р.н., який народився в селі Устивиця, Миргородського району, Полтавської області;
- Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;
Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживав у селі Устивиця, Миргородського (нині Великобагачанського) району, Полтавської області.
(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)
Скажіть, будь ласка, як Вас звати?
Яценко Наталія Степанівна.
Якого року народження Ви?
58-го.
Ви хочете розказати історію вашого батька сім`ї під час Голодомору
Зі слів. Зі слів мого батька, те що він пережив, що він пам’ятає і те що йому розповідали його батьки.
Як Вашого батька звати?
Сергієнко Степан Іванович. 29-го року народження. У нашому селі як і по всій Україні у 30-х роках повних ходом ішла колективізація. Но не всі зразу ішли в колгоспи. Зразу найбідніші верстви пішли, а потім вже поступово, поступово. До колективізації зрозуміло шо люд жили одноосібно і жили багатше. Тому шо тримали і корови, і поросята, і кури. Потім усе це позабирали в колгосп і уже в 30-ті ці роки, 32-31-ий вже там гірше було жити. Бо вже такого господарства не було, робили трудодні. Ну, а потім в 32-му році ще ж ситуація погіршилася, тому що зібраний урожай, то хоч який небуть давали зерно на трудодні, а тоді вже зовсім перестали давати на трудодні. І люди цього ж не могли зрозуміти, ну як же так, як же треба виживати, якось дома, дома те шо посіяли трошечки такі діляночки як оце зараз у нас були ж, то ще з цього 32-й рік ще з цього якось трошечки виживали, смертність ще не така сильна була. Виживали з того що десь в когось шось десь залишилось з господарства, чи на грядці, чи шо. Ну, а потім уже ж дійшло до того шо почали таки вже ж масовіше мерти і зерна ніхто ж так і не давав, і понятно що найпершими збунтувалися в нас матері цей бунт… жінок відомий в історії цей факт збунтувалися жінки. І в мене дідусь мій це батька батько Сергієнко Іван Якимович, один із жителів села, можна сказати який був грамотний, ну якшо це вам хоть трошечки цікаво. Він був інвалідом дитинства в 3 роки він просто упав із того не втримався із воріт упав, і у нього перелом позвоночника, бо в нього не… ліва нога і горб утворився замість того шо позвоночник був поламаний. Він розумна дитина була, і закінчив за два роки він опанував до двічі на місяць ходив учитель додому, в школу він не ходив жодного дня, опанував грамоту за 2 роки. І от вони до нього ці жінки, як збунтувалися прибігли, пиши листа Петровському оцього факту, я читала цей бунт, ну оцього факта просто не було це сімейний факт можна сказати.
Кожен день везли по 3-5 чоловік возом. Дідусь виглянув і побачив, що везе, дорога ж ту така… і випав, може дихав ще там, хто його знає. Він каже схвачується з того воза такий злючий «шо ти ще й впав» ногами його той труп нещасний б’є, кидає ж його на віз і везе на гору.
Ховали їх в одній ямі?
Ні, ховали не в одній. Ну оце ж по скільки їх там було. Якщо хтось з рідні міг дойти до кладбища, то ховали окремо. А так по 2-3 кидали так.
Іван Якимович, це ж дідусь – п’ятеро дітей. Цих двох дівчат посилали ж робити на трудодні і оце ж з бабусею моєю вони ходили. Оце ж якщо прополов рядок – галушка, пів рядка, то пів галушки. А оцьо ж третього хлопчика, що 14 років десь там в Мар`янське пристроїли на роботу. Ну вони спаслися оце каже тим, що шив чоботи. Він же керував сапожньою майстернею і він оце навчився шити. Каже дадуть з десяток картоплин. І отак перебивалися. Ну тоже і оладки з листя і з вишень листя вже з чого тільки не робили. Шо ви їли як могли вижити? Самі не знаємо. Він каже що дуже багато померло. В нас тут було десь шість ще хуторів було навколишніх, то разом було десь 12 тисяч населення. Залишилося після того того, десь тисяч дві населення втекли, ну це такі шо сімей не було помогли кудись піти. Але тоже, яка їх доля, чи вижили, чи де померли з голоду. А ті що залишилися, то десь тисяч три померли з голоду. Ну прийшов час і помер уже мій прадід, а їхній дід Яким. Яким Іванович, оце ж мого дідуся батько. І дали телеграму, у мого ж дідуся ще одна сестра залишилася, а вона ж вийшла заміж і виїхала на Донбас. На Донбасі хліборобів не було і голоду понятно там не було. І вона даже не уявляла, що тут таке може бути. Дали ж їй телеграму, що помер же ж батько прижай на похорон. Вона без задньої мислі торбинку якусь там зібрала. Взяла квиток доїхала до Полтави, а в Полтаві до Гоголево взяла квиток. А після цього покаро село не було в оциплєнії. А оце як голод відбувся, то оцепили повністю Устивицю. І заїхати чи виїхати нікому. Хоч хай похорон, нікому. І вона ж ото як на вокзалі стояла, то розговорилася і її питають «куди ви?» а вона ж в Устивицю. Їй кажуть, що ти туди ніяк не поїдеш.
« – Та я ж на похорон.
– ну і шо шо на похорон? Там таке оциплєніє. Ти туди не зможеш пройти. Ти вставай в Яреськах, станція така шо лісами можна пройти. Якщо ти знає як пройти, то можеш пройти».
І вона стала в Яреськах. Ну вона ж тут виросла, 30 років ще не було їй. Вона пройшла тими лісами. Приїхала. І ото ж батько розказує сон, який ще сон. Лижемо, а ці ж такі ще на роботи ходили (діти), а ми ж такі ще на печі з сестрою лежали, ну вже нічкі просто. Ото ж зразу просив «дайте хліба» та немає хліба «ну, печіть коржі». Оце по сьоднішній день він настільки… оце ці коржі йому. Суп зварю, а він каже «мені до супу аби коржа». Та нема вже з чого коржів пекти. І ми вже лежимо на печі зовсім ніякі. І прижає вже ця тьотя Даша. Приїхала. Як зараз оце помню хлібину таку велику привезла, крупів, сахару. Ну, шо могла те й вже довезла з собою. Питає каже нас «ви їсти хочете», «ні». Вже не понімали зовсім як це їсти, вже просто лежали на печі і все. І ждали смерті. І ото вона вже цими продуктами. По кусочку по малесенькому, не давали багато. То вони вже покуштували, шо таке хліб. Вже забули зовсім як їсти, не те шо таке хліб. І ото вона трошки їх підкормила.
Інтересний факт вам хочу розказати. Оце ж як оцепили село і ГПУшніки приїхали, тут же слідство вести в Устивиці і главного їх ГПУшника поселили на краю села в Перетятко Олексія на квартирі. Оцей період він в нього жив, він його харчував. І пройшов деякий час ото вже й заганяли силою колгосп. І оцього ж Олексія теж в колгосп, а він не захотів. Ну його ж арестували і так як багатьох тоже погнали на далекий Схід. А вдома в нього ж залишилися жінка і двоє діток – Іван і Даша. Іванові – 6, а Даша трошки старша їй 7 чи 8. ну шо ж все забрали, вони були трохи зажиточні проти таких як ми. Забрали і все і шо ж вони… мама тоже померла з голоду і осталося двоє діток. І хтось підказав Іванові шо ти іди в Мар`янське там десь можеш на кухні стати. Він пішов туди, оце в шість років дитина пішла пішки в Мар`янське. Прийшов, а там такий охоронник стояв злючий такий чоловік, шо він цього хлопчика десь укинув в помийну яму. І так пацюків було повно, то хлопчик кричав уже не своїм гластом і люди почули і якось його звідти визволили. Вопшем ці дітки вони вижили якось, а батько ж їхній Олексій (це він вже в 90-х роках розказував це й факт) доїхав до далекого Сходу і от уже їх всіх построїли грузити на баржу і що ж ви думаєте. Приходить оцей ГПУшник і каже « а ти шо тут робиш» «та оце ж мене пригнали не захотів іти в колгосп. Будуть нас усіх грузити на цю баржу», а він каже «не сідай цю баржу сіх потоплять». І повів його, от яка доля, одна людина ж і спаслося… повів його на другий корабель чи баржу і каже «сідай осюди, це в Китай буде іти оця баржа».
… А батько, вісімнадцять років йому було в 47 –му році . Ну воно понятно після воєнний рік, хто там його сіяв дуже. Скільки ж жертв, скільки інвалідів, а стільки ж з війни не повернулося. То тоже дуже важко було. І їздили ж в Західну Україну. Тут же нікде не могли, а товарниками… це казав уже жуєе ризковано було. Він один був молоди, 18 років, а то каже з мужиками 30-35 років. Треба було із машиністом домовитися, щоб проїхати туди і назад, щось там йому давав. І відділя, кажуть що «ми чули що на великій Україні голод». А тут же ніде не можна було підживитися, то привозив – зерна, картоплі.
Вам батько оце не говри, що коли село оточили, то його занесли на Чорну дошку?
Да, так і говорив, що на Чорну дошку. Да, да, знали вже. І ото ж тоді Дарю придупридили, шо ти не прийдеш.
А ця сестра, що жила в Слов’янську, вона працювала десь на виробництві?
Да. Вона десь техробітницею робила. Там життя таке більш-менш було. Ну, голоду не було.