1. Місце запису: смт Васильківка Васильківський район Дніпропетровська область ;
  2. Дата запису: 07.11.2005 р.;
  3. Хто записав: Малишко Надія Йосипівна
  4. Респондент Савченко (Лабзун) Віра Микитівна, 1920 р. н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років cвідок проживав у селі Васильківка Васильківського району Дніпропетровської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

До колективізації наша велика сім’я жила добре. Мали троє коней, були лошаки, дві корови, бузівки, багато малої худоби: вівці, кози, свині, не говорю вже про свійську птицю. Господарством керував дід Степан. Мав він трьох дорослих синів, серед яких мій батько Микита Лабзун був старшим. А вже, як записалися до колгоспу, тоді і почалися наші біди і голодування. Зразу ж усуспілили все рухоме й нерухоме майно, крім старенької хати. Дядьки пішли у світ, шукати кращої долі, а ми з татом залишилися на місці. Ревно працювали в колгоспі і надіялися одержати хліба і до хліба. Шість душ нас працювало. Дід Степан сторожував у бригаді. Тато, мама, Петро, Марія, невиходя трудилися у полі. Я – в городній бригаді грядки полола чи воду носила.

Прийшла осінь. Що вродило в полі, навіть в комори не засипали, все пішло державі для робітників. І насіння свого не залишили. Ми, як і всі колгоспники, не одержали ні хліба, ні грошей, хоч трудоднів було до тисячі, і вже восени не доїдали. Буряками в основному харчувалися. А прийшла зима, ще сутужніше стало. Дали в колгоспі викового борошна, може кілограмів з десять. В торбі мама принесла. Ото і весь заробіток цілої сім’ї за весь сільськогосподарський рік. Але що це, на десять душ сім’ї? Дід скоро помер. По високих цінах купували борошняні зметки із млина, з піском та сміттям були ті зметки. Добавляли буряків та кофе (пережарений ячмінь, цикорій, інший сурогат), ліпили маторжéники, пекли на голій плиті, тоді мама давали нам по малій пайці. З’їси, не зчуєшся коли, і голодний. Так харчувалися всі наші сусіди. Їли все, що ловили, що добували правдами і неправдами. Не гребували і дохлятиною. Принесе батько, зварять, і їмо без солі.

А вже як скресла річка, бродили в крежаній воді і вибирали черепашки-жабурниці, обливали окропом, добували їжу.

Рання весна ще більше придавила виснажених, пухлих, немічних селян. І приснився мамі сон. Із-під нашої загати, мовби вилетіло, спочатку двоє голубів дорослих, а за ними – троє голуб’ят. І політ їхній димом заслався, а потім вогонь з’явився. Так і сталося. Перший помер батько. Загорнули тата в ганчірку та й відвезли на кладовище. Через день-два і Маруся переставилася. В одну яму й поклали. Горе-туга обгорнули сім’ю. Братики мої менші – Саша, Михайлик – лежать і не підводяться. Надя і голосочка не подає. За два тижні відправилися всі туди, де не просять ні їсточки, ні пити, полетіли голуб’ята, дими та тумани заслали їхні могилки, а душевний вогонь палить серця живих.

Почалися весняні роботи. У мами ноги пухлі, як колоди, одначе пішла в колгосп на роботу – там давали по шматочку соняшникової макухи. Той шматочок був трохи більший від сірникової коробочки, та його крихті довго смоктали і розжовували насіння – нічого не пропадало, все з’їдали. Я пішла копати людям городи. Важка земляна робота нагнала кров’яні пухирі на долонях. Та я роблю, мене годують. А дома лежать немічні Петро і Маринка. Дещо заробимо з мамою, несемо їм, хоч і самі голодні. Піднялись наші хворі, видужали. Та радості в нашому житті було мало. Петро на війну пішов та безвісти пропав. Маринку в Німеччину погнали на каторжні роботи. Ще й там голодувала. Пережили ще один нестерпний голод 1947 року. Чорні голодомори, спустошеність сім’ї поклали й маму у могилу. Тільки згадка та туга серця лишилась по них.

 

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду