1. Місце запису: Свідчення до книги «Голодомор. Приглушені голоси голодуючих дітей»;
  2. Дата запису: невідомо;
  3. Хто записав: Леся Мельничук;
  4. Респондент: Григорій Робінс, 1923 р.н.;
  5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Іщенка Великоолександрівського району Миколаївської (нині Херсонської) області.

Моє прізвище – Григорій Робінс. Народився я 1923 року, 6 5 23р. Жив я на Україні, село Іщенка, район був Великоолександровка, область моя була город Миколаїв. Я там жив до 18-ти років. Война прийшла забрала мене з України і повезла на чужину до Німеччини. То моє таке життя було. Дальше було, шо я пам’ятаю, в 1931-му році ми були розкулачені. Приїхало дві підводи, двома кіньми, то чотирма кіньми. І нам сказали, шо ми мусимо усе майно ваше забрать із вашого дома. І вони все забрали. Шо мама надягла на нас, нас було четверо дітей, вона на мене одягла мої всі сорочечки, усі штанці, усі мої светера. Так само на мого брата і на моїх сестер понадягала суконки, светора, шо тільки могла. Чому? Тому шо вони все забирали. І нам у кишені положила сірники, цукор, сіль, мило. І так все решту забрали і нам сказали: «За 24 години ви мусите виїхати з вашого дому і з вашого села, де хочте, ви мусите виїхати, залишити свій дім». І так ми виїхали, хоч на піхоту ми пішли, бо не було чим їхать. Уже забрали наші коні, там корову, курей, качок, шо було все забрали. І ми так вийшли з дому нашого і з нашого села і пішли геть по Україні, де прийшлося жить. Прийшов 32-ий рік зачалася голодовка. Ми діти, коли зачалась зима, перед снігом, ше не випав, то ми діти, ходили по городах шукали, де картошину найдем, буряк. То ми в багатьох селах були. Бо ми не могли бути на одному селі довго, бо ми були кулаки і нас шаярн не приймав, бо сказав, шо ви кулаки. І ми ішли в друге село. Так було, було на Україні так. Отже, ми шукали їжу, де тільки могли по городі. Пока сніг не випав. І до того, як сніг не випав, ми їли щирицю, така трава була невеличка і великі колоски. Начиння була там, чи зерно, сказать, дуже маленьке чорне. То ми його мняли, мама помиє і варила кашу. І ми тим жили. Дуже голодні були, худі були. І ту щирицю траву сніг привалив. Не було нічо, ніде, ніякої їжі ми не могли знайти. І тато каже один раз до нас усіх, нас було четверо дітей, він сказав: «Діти, у дім наш смерть прийшла, бо я маю ноги пухлі од голодовки, бо нема шо їсти, але ми мусим якось подбати, пошукати собі їжу». І тато й мама приготовилися, узяли там якесь одіяло чи коц там і й ще щось узяли, мішок. І пішли вони у поле шукати скирту, соломи. Вони смикали ту солому і віяли так, шоб вітер забирав, а яке зерно там упаде, то було наше. І вони перший раз принесли може пів відра ячменю. Ну ночью вони прийшли додому. Зачали там мить його, пересівати і тато зразу і зробив крупу, ячмінну і мама зразу зробила суп. То ми цілу ніч не спали, ми чекали, шоб шось поїсти. Коли ми поїли перший раз цю кашу ячмінну, то тато сказав: «Діти, смерть із нашого дому пішла. Вже не буде смерті». Тому що ми зжили вже деякий хліб. І так тато і мама ходили добувати зерно то пшеницю, то ячмінь, і то робили крупу, мама варила так кашу, і так ми жили. От одного разу тато і мама пішли шукати зерно, де вони там мали на думці, приходять два комсомольці і стукають у двері: «Одчиніть». Моя сестра була старша на 5 років за мене, Люба називалась. Вона каже: «Ми не одчинимо. Тата і мами немає». «Одчиніть». Вона зачала плакать і ми всі плакали. Ми злякались. Вони стукають у двері крепко, у вікна «Одчиніть». А Люба каже: «Ми не одчинимо, бо тата й мами немає», а він каже: «Ми виб’ємо двері, виб’ємо двері і вас повикидаємо на сніг як тіх маленьких собачат, повикидаємо». Ну Люба боялась, не знала шо робить, відчинила двері. Вони зайшли і зразу питають: «Чим ви живите, шо ви не вмираєте?». Ну Люба каже: «Тато і мама йдуть там у радгосп, де шо зароблять крупу, хліба і приносять і ми тим живимо». Вони зразу у піч полізли, шукати шо там у посудині може шось якась їжа є. Нема нічого, не найшли. Вони в подушках на ліжко, вони на дивани, все перекидали, все перекидали, нічого не найшли і знов питають: «Чим ви живите? Шо ви не повмирали?». Люба каже, сестра: «Ну тато приносе там, заробляє і там ми живимо». Отака відповідь була. А потім після того як був великий урожай, особено в 33-му році весною, люди так мерли. Де підеш, там по дорозі десь людина лежить, там дитина лежить, там якась стара людина лежить, а там сидить не може йти вже, схилилась так, худа така, страшно дивитись. Люди так мерли багато весною у 33-му році. Бог нам допоміг живими остатись, через такий спосіб, шо тато і мама шукали зерно і тим ми жили і вижили в голодовку, пережили, ніхто з нашої родини не умер. А людей взагалі дуже багато померло. Я бачив своїми очима, так же брат і сестра, сестри мої бачили, і батьки мої бачили. Ми ідемо лежить там, лежить там. Не дуже скоро прибирали, но прибирали, забирали, закопували. Викопають яму туди накидають людей, трупів, без ніякої там труни. То дуже тяжко було пережити ту голодовку. Оце те все, що я пережив голод, а пізніше як уже в 33-му році новий хліб настав і зачали люди їсти хліб, і зачали вмирать. Бо багато, хоч ми це знали і один одному казали: «Не їж багато хліба, бо умреш». Людина не може витерпіти. Голодна, давно хліб не їла, вона їсть, пока наїлась, а наїлася і вмерла. Так дуже багато випадків таких було. Це те шо я бачив, те шо я вам говорю. І на цьому я можу кінчити. Моє таке відчуття, що я дивуюся, як то може людина таке пережить? Воно мені, певно, дуже далеке, але я його ніколи не забудуся у моєму життю. Ніколи не забудуся. Такі тяжкі години, роки, шо треба було пережити людині. І за шо ми переживали, ми не зали чому то так воно є. Але така голодовка була дуже сильна. І то скрізь по Україні всій було так. Коней їли. Де їдуть люди кіньми і в болото заїдуть возом, і коні не можуть потягти, не можуть потягти, то ті люди которі там були коней різали і коней їли. От такі були випадки. Всякі випадки такі були, дуже багато шо, за одну хвилину не приходять на думку, дуже тяжкі хвилини були. Ну я кажу, шо Богу дякувати, що Господь дарував ше життя в такий спосіб шо батьки мої старалися находити якусь їжу, зерно шукали. І так осталися всі живі. Це було в 33-му році. І на цьому закінчим. Можете питать ще шо. Так, мій тато був ковалем. Він мав workshop у нашому подвір’ї, коло нашого дому, був власне наш дім, з якого дому нас і вигнали у 31-му році. Він дуже багато роботи мав. Люди привозили йому, шоб він направляв усе, шо потрібно для господарків. То він робив ковалем. Ми не жили погано, бо було багато роботи у батька і так він тою роботою занімався. А мама, вона вже пізніше, вже як нас вигнали з дому, а потім тата і маму забрали на 10 років дали їм тюрми. То мама робила у госпіталі медсестрою, заключона. А тато дальше робив ковалем. Мама сиділа в тюрмі два роки, а тато сидів 2 роки і 4 місяці. Вони прийшли додому, але який дім. Наш четверо дітей забрали в дєтдом, де сироти. Ми там були два роки. Я там у школу ходив два роки. Але їсти нам дуже погано давали, дуже погано. Прийшов був Великдень, я пам’ятаю, і ми пішли в кладову, шоб нм їсти дали. Нас там було може 25-ть дітей. А він сказав, що вам сьогодні їсти нічого немає. І ми прийшли із кладови, ви розумієте, шо таке кладова. Прийшли ми до дєтдому, де ми всі жили. Ми кажемо, шо нічого їсти нам не дали. Ну нічого не крупи, ні хліба, нічого нема. То ми той день нічого не мали. Аж на другий день після обід, нас послали, то дали нам там, шо там дали нам, нє. Ми дуже голодні були в дєтдомі, нас дуже погано годували. А тоді як батьки поприходили наші, мої батьки, потім других дітей батьки. То батьки всіх позабирали дітей додому. А чого забрали тата й маму на 10 років, том що ми були кулаки, а ми вернулися в своє село назад після голодовки. І ми думали шо буде alright, а воно нє. Всі люди поверталися, хто живий остався. Усіх поарештували. Перше мущин, тоді жінки понесли їм їсти, там де вони замкнули їх і жінок туда. А ми всі пооставалися по домах. Плакали, не знали, шо робить. Мама якраз і хліб зачала пекти, сказала мені іди бабушці скажи, хай вона хліб допече. У поседіли вони там у нашому селі, усі там батьки і їм суд був, їм присудили 10 років Москва-Волга канал. І коли всіх вони випустили під конвоєм і вели по селі, а ми діти так навколо, тут діти біжать, там діти біжать, спереду діти біжать, і ззаду діти біжать. Нас багато дітей було і ми всі плакали. І ми дивимося, а там мами наші плачуть і падають. А їхні чоловіки, так як мій батько, я бачив, моя мама падає і та друга жінка падає, і те падає, кричать, плачуть, а їх чоловіки піднімають, одніх. А ми то хочемо ближче, а нас конвої відганяють «Ідіть, ідіть, ідіть відсіля». То якби хто фотографірував отой час, ото ще шо воно було, то було б дуже цікаво, бо всі жінки плакали і падали, і мущини плакали, і діти плакали. Там таке було страшне, шо хто би не хотів би, хто би не дивився збоку не хотів би плакати, то плакав. Люди плакали також. Постороні люди плакали, як цю картину усю бачили. І так ми вивели їх за село, може з пів кілометра і тоді конвої нам сказали: «Ідіть додому, ідіть додому, ідіть додому, не можна, не можна». Ну ми всі пішли, а наших батьків повели 18 кілометрів до района, а відтіля вже їх розвезли, повезли Москва-Волга Канал, так називалося. Вони копали канал од Москви до Волги. Ну мама я сказав, шо в госпіталі робила, а тато був ковалем. Вони прийшли забрали нас.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду