- Місце запису: село Селище, Корсунь-Шевченківського району, Черкаської області;
- Дата запису: невідомо;
- Хто записав: студентка II-го курсу, історичного факультету, V – групи, Чорноус Оксани;
- Респондент: Резнік Зінаїда Федорівна, 1920 р. н., народилась в селі Селище, Корсунь-Шевченківського району, Черкаської області;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Селище, Корсунь-Шевченківського району, Черкаської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Головною причиною голода була продрозкладка. Забирали весь хліб до останньої зернини. Вороги народу прходили в кожний дім і робили обшук, що було знайдено в цій хаті й те забирали. Колгосп в нашому селі з самого початку свого буття втратив екологічну самостійність, для колгоспа головна ціль була, як найбільше зібрати хліба, і перевищити план. Голод розпочався через те, що взимку наші заготівки забирали для створення свого плану ворожі люди. Самий найтяжчий період – це зима, коли не має чого їсти, і не має де його виростити. Наш хліб який забирали та страхфонд було передано на хлібозаготівлю. Сусіди, які мешкали поруч з нами попухли від голоду. Розтнивши труп їхнього сина, було знайдено в шлунку сиру фасоль, жмихи та буряки. В нашому селі поширювалися крадіжки, матері почали відмовлятися від своїх дітей. А моя знайома навіть з’їла свою дитину, це було жахливе видовище. 7 серпня 1932 року ВЦВК і РНК СРСР було прийнято постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперацій та про зміцнення громадської соціалістичної власності”. Сталін приказав карати розстрілом, а “за пом’якшуючих обставин” позбавляв волі на строк не менше, як 10 років, хто порушить цей закон. В нашому селі цю постанову ми прозвали “законом про п’ять колосків”. Рівно стільки їх потрібно було суду. Але ми рачкували до недоторканого колгоспного полю – виминали воскове зерно і тут же поїдали. Нас почали виловлювати. З активу організувалися “об’їждчиків”. Для нагляду за нами спорудили навіть вишку. Згадується мені популярна тоді піонерська пісня:
Видно нам із вишки,
як плазує нишком –
то ж там і не вітер, і не коврашок,
то злодюга – ворог вимина колосся
набиває пельку, тягне у мішок…
Хлібозаготівлі з урожаю 1932 року розпочались у серпні, і нас почали давити. Урожай у колгоспі був, але заготівля одна – виконали, потім заготівля друга – виконали, вже посівне зерно забрали з комори. На трудодень абсолютно нічого не дали. За те, що ми працювали, то ставили паличку в журнал (робили відмітку – А.Н.), що ти був, що у тебе є вихід, а сплати ніякої не було. Зерно, яке забирали в нас його виводили для перегону на спирт і горілку. З наших дворів почало виводитися все: і картопля, і м’ясо, і дрібна птиця. Смерть в селі стала звичайним явищем. Деякі люди самі шукали смерті, цим вони позбавляли себе від мук, і мертві годували живих. Сама жахливіша подія, яку я запам’ятала це було одного дня. Перед хатою людоїдки зібралося чимало людей, серед двору простелена ряднина, і на ній багато дитячих черепів. Я і досі не можу позбутися цього видіння. Голодні люди потрапляли у полон якоїсь нерозважливості, байдужості до себе і власної долі. Верх брав інстинкт самозбереження – тому часто проявлялись справді звірні інстинкти. В селі не залишилось ні собак, ні котів… Покійників перестали в нас хоронити так, як це робилося раніше. Ось хочу навести доказ цього в сім’ї Пилипа Бугрового мого далекого родича померло 4 дітей. Його дружина Уляна носила своїх померлих дітей в лантусі на цвинтар і скидала їх у вириті ями. А засипати цю яму в них не було сил. Це один з таких випадків, інші носили мертвих своїх рідних і близьких у мішках і ховали на цвинтарі, деякі не маючи сил дійти до кладовища, ховали покійника поряд з домівкою, частіше в садку. У нашому селі стало незвично тихо. Люди мали вигляд скелетів, обтягнутих шкурою, або ж й опухлі, як колоди. Не чути було гавкіт собак, навіть ворони не літали, тому що птахів перестріляли на їжу. “Дівчино, не бійся, ходімо я покажу тобі, де багато грибів” – почувся його тихий спокійний голос. Взявши мене за руку, потягнув у зарості. Опам’яталася я лише тоді, коли стиснули мене п’ястуки незнайомця: він накинув мені на голову якусь мішковину і приставив до шиї лезо ножа… Подібно звірятку, я вчепився зубами в руку божевільного – це врятувало мене від смерті. Голод привід до різкого збільшення кількості безпритульних дітей . Частоково розв’язання цієї проблеми переклали на колгосп, де організовували для сиріт патронати. У нашому селі було створено такий заклад. Врятувалися ми від голоду лише тим, що у нас була корова. Батько в повітці спав біля неї з сокирою. Коли голодні банди до краю знахабніли, єдину годувальницю на ніч він почав брати в хату. Завдяки їх ми вижили. Вище нашої хати жила якась Пара(Параска). Мов зараз бачу, як на мотузку тягли її з бугрика до воза: пухла, коси чорні, розкуйовджені, брудна. Пухлий, років шести її Ваня, ні на що не реагуючи, лежав на призьбі з грудкою солі в руці. Наступного дня викинули на віз і цього хлопчика. Він ще живий, щосили скрикнув: “Ма-а!…” Тато працював у заводі (Селищанському церковому – А.Н.). І йому вдалося чи випросити, чи виписати меляси. Це було десь вже під весну. З’явилося листя на дереві і почали сходить буряки. На буряках, хоч і не величка, та вже була гичка. Буряки проривали і цю гичку з мелясою варили. Потім пішов батько до дільничого лікаря Макара Івановича Клименка і запитав, що можна ще домішувати в цю так звану їжу, якщо він дістане все, крім тирси з дерева і лупин з проса. Були в мами дукачі, вінчальні обручальні обручки, то батько відніс їх і здав у Торгсін, так як настав вже для нашої сім’ї критичний стан. Не пам’ятаю, скільки дали за це борошна. Оце борошно, на шістьох мама брала по жмені, діставала листя з дерева і гичку. Отаке пекла і отаке ми їли. Керівництво (колгоспу – А.Н.) про людьске око, виявляюче “милосердя”, влаштувало громадське харчування. На душу припадало раз на день по пів літра супу, затирухи чи галушок без хліба, звичайно… Ось таке було страшне, трагічне життя тих людей, які відчули на собі голод.