- Місце запису: смт Васильківка Васильківський район Дніпропетровська області;
- Дата запису: 07.12. 2005 р.;
- Хто записав: Малишко Надія Йосипівна;
- Респондент: Письменна Поліна Карпівна, 1920 р.н.;
Під час Голодомору 1932–1933 років cвідок проживав у селі Васильківка Васильківського району Дніпропетровської області.
Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.
Мої свекри Письменні жили на Губиному хуторі. Там усі заможні були хазяїни. І в наших коні, корови були, свині, вівці, ялівник, реманент добрий був, хата нова, добра. Розказував чоловік мій, Петро Андрійович, що хазяїни змовились і зовсім не хотіли йти до колгоспу. Кожному шкода було і коней, і все господарство напоталу віддавати. О, це протест!
На Губин хутір, як татарська навала, налітали прислані з Васильківки та з гóрода активісти, партійці, комсомольці, міліція. Все описували, все забирали, вивозили, з хати вигонили, все трощили, знищували. А щоб часом вигнані не поверталися до своєї госпóди, часто і хати палили. Пізніше Губин хутір був знесений з лиця землі, щоб знали, як протестувати.
У Письменних, сім’я мала сім чоловік: дід Євлампій, Андрій Євлампієвич, Одарка – його дружина, та діти: Дунька, Марія, Петро і Надія. Як прийшли до них активісти і стали все забирати, дід засперечався, став недавати, то його побили так, що кров’ю харкав кілька тижнів, та й помер. Говорили, що й на місці убивали завзятих протестантів. Все рівно жалітися нікуди. Хати їхньої не спалили, але їсти нічого, хутір пустий, кругом згарище, руїни, тільки собаки та сичі кричать. А потім і собак не стало.
Мати забрала дітей, та й пішли у Васильківку до людей. Батько ще залишався коло діда, нишпорив по руїнах та згарищах, шукаючи їсти. Дід помер з голоду та побоїв, а ослаблений, пухлий Андрій почвалав у Васильківку. Дома вже не застав Марійки та Наді – померли з голоду. Пішов Андрій до комори, може приймуть на роботу, чи хоч жменю зерна візьме. Скрізь пусто, комора зачинена. Сів Андрій на підташки спочити, а далі – сил нема. Впав у калюжу, та й помер.
Приїхала Одарка з Петрусем-п’ятикласником. Ледве стягли батька на возик, повезли на кладовище у спільну яму для багатьох.