1. Місце запису: село Козин Обухівського району Київської області;
  2. Дата запису: 10.08.2017 р.;
  3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
  4. Респондент: Пилявський Констянтин Степанович, 11 лютого 1921 р.н. офіційно за документами (насправді народився в 7 червня 1920 р.) Народився в село Колибабинці Хмільницького району Вінницької області, нині проживає в селі Козин Обухівського району Київської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Коцур Юлія Олексіївна;

Коротка інформація про респондента: Пилявський Констянтин Степанович, 11 лютого 1921 р.н. – офіційно за документами (насправді народився в 7 червня 1920 р.) Народився в с. Колибабинці Хмільницького р-ну Вінницької обл., нині проживає в с. Козин Обухівського р-ну Київської обл.

Навчався в середній школі с. Колибабинці на Вінничині. Армійську службу проходив на Кавказі. В 1941 р. служив у Підмосков’ї в Новозавидові. Отримав там поранення в ногу та контузію. Був переведений у м. Владивосток. Лікувався в Свердловському госпіталі. Після закінчення війни в 1945 році був переведений з військами в м. Гродно, там закінчив війну і демобілізувався. Після демобілізації повернувся у Вінницьку обл. разом із дружиною. Працював учителем географії та фізики в середній школі. В Київську область переїхав на початку 1970-х років. Має сина, двох онуків та правнука.

Під час Голодомору 1932-33 рр. пережив в селі Колибабинці Хмільницького району Вінницької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).

Як так склалося, що ви народилися 1920 року, а в документах 1921 року?

Время такое било. Я не могу сказать, конечно, точно.

Про Голодомор ви пам’ятаєте, в якій місцевості народилися?

В с. Колибабинці. Сейчас уже немає там, уличка була у центрі.

Ви памятаєте, як звали ваших батьків, чим вони займалися? Яке господарство було у них?

 Займалися сільським хазяйством. Батько – Степан Данилович, мать – Лукерья Григоровна.

У Вашій родині були ще діти крім Вас?

Степан був молодший мене, умер в голодовку. Андрей бил, но Андрей вижив, я помню. Андрей тоже менший. Сестра  була Аня, самая младшая.

Інші родичі: дідусь чи бабуся проживали з вами чи жили окремо?

Їх уже даже не було. Умерлі. Отца, деда мого, я не знаю, я не відєл. Бабушку, тим більше не бачив, і не помню. Була бабушка, но не рідня. Она жила отдєльно. Я даже часто там гостював. Она до мене відносилася, як до ріднього.

Ви памятаєте яке було господарство у Ваших батьків?

Билі свіньї, била корова. А раньше, коли мені було років 4, то я помню. Сперва всьо харашо було, хліб бил, всьо було. А потім вдруг, моментально, всьо забрали. Вобщім нестало нічого, став голод, холод… всьо вот такоє…

Хто забирав продукти, Ви памятаєте?

Не то шо помню, а бачив даже. Бо заходили, вооружонні всі. Бо я ще ходив біля них для інтересу і щупав ружьйо. А тоді вже мама рвала бур’ян, лободу. Варила лободу. Ми їли цю лободу…

Люди, які ходили по хатах і вилучали продукти, це були свої люди чи з району?

Це просто… не свої. Це був, можно сказать, взвод воєнних. Вообще-то, було такоє подразділєніє воєнних. Їх було чоловік 30 до 40…

Знаю, шо визивали… Коли визивали, то Іван там, Степан в штаб. Такоє я чув і помню. В штаб, в штаб.

Що вони у людей забирали, коли в дім приходили?

Забирали вони вообще всьо, зерно, зерно… Вообще всьо забирала, всьо всьо, що можна забрать. В мішки зсипали. Всьо вместе зсипають туда. І просо, і гречку – всьо туда, всьо в один мішок.

Cкільки разів вони приходили до будинку?

Чуть лі не каждий день. Ходять і всьо кругом шукають. І такіє железние палиці. Полів у нас не було. Ходять і штрикають. І шукають, по під стіни, і кругом по кутках. Шо там було…

Люди щось приховували? Можливо було приховати якісь продукти?

Кому вдавалося, шось сховати, той ховав.

А вашим батькам вдалося щось приховати?

Ну, я не мог такого знати…

Активісти забирали ще щось крім продуктів?

Забирали всьо, шо сьєдобноє. Всьо йшло в один мішок.

А рушники, чи якісь інші речі вилучали?

А нє. Еті речі люди самі…. Всьо пішло на обмін. Вот, якщо взяти наше село Колибабинці Хмільнтцького району. А рядом село Пиків. І у Пикові очень много жило єврейського населєнія.

А євреї голодували?

Євреї жили, во!.. в достатку. У ніх било і хліб, і м’ясо, і сало. Всьо у євреїв било. Їх не трогали. Їм, євреям, була свобода… Ну всьо в них було. Ну вот еслі в Пикові взять, то євреїв там… Українці у євреїв там вони міняли всьо. Не то шо міняли… Всьо міняли за безцінь… Всьо работалі українці  у євреїв. Чи дров нарубати, води принести…

Бердічев був как всеравно большой город Бердічев, єврейський. Каждий день отец і мать ідут, в етот Бердичев, шоб шо небудь кому-то здєлать, заробить шось (відстань до м. Бердичева 30-40 км). Може кому дрова нарубать, води наносить, сміття винести, всьо вот такоє. А вот євреї жилі так. Експлуатіровали українців.

Сімя Ваша голодувала?

В нас нічого не могло бути. Потому шо всьо… Зделалі так, шо моментально не стало. Вроде було всьо харашо, харашо і хліб, і м’ясо… І вдруг в одін прекрасний момент всьо лопнуло, всьо забрали…

Як ви вважаєте, навіщо вони все забрали?

 А откуда я знаю? Я ж не знав.

Були випадки донесень людей один на одного?

 Я не знаю такого.

Люди хотіли вступати в колгоспи? А батьки ваші?

Вот іменно, шо моментально предложили етот колхоз, і ніхто не хотів його, того колгоспу. Потому, шо так зробили, сперва два три роки робили сіяли, горали – всьо було. І тут вдруг согнали всех вместе на збори. Оцепілі кругом, воєнние. І вообще, русскіє воєнние. Потому шо на украінском ніхто там не говорив. І всьо… Моментально колгосп. Кто схоче йти в цей колгосп коли треба всьо здати: коні, корови. І всьо ето нада отдать у колгосп. Хто ж ето хоче? Ніхто не хоче.

А пізніше люди все ж таки пішли в колгосп?

Ето років два – три ето всьо тягнулося. Той у колгосп, той не в колгоспі, той в колгоспі, той не в колгоспі. І постепенно, постепенно всіх загнали.

Харчування в колгоспі якесь було?

Нічого там не давали. На посівну, забрали лошадєй, інвентар у колгосп. Який там колгосп… Ніхто, нічого… Забрали все… Заставляли на посівну. Скажем, ідут на посівну. Хто йде на роботу, то там готовілі какую-нібуть похльобку і кормілі пока на полі. На полі роблять, значить три раза в день кормілі, тих хто робить.

А діти працювали в колгоспі?

Нічого не давали. Якщо трошки шось давали, то тим хто там робить, хто чимось занімається. В школу, заставляли ходити на поле. Якщо вчитель виводить учнів на поле збирати бур’ян. Збираєм бур’ян, то давали шото поєсть.

Чули про закон «про пять колосків»? Колоски дозволяли збирати на полі після збору урожаю?

Вот я раскажу случай, шо було зо мною. Отец посєял рож. Вообще заставляли сеять. Коли вже рож поспіваєт, вже можна і колоски пощіпати. Но ето ж не розрішається. Даже на свойом полі. Вот ето еще в полі посіяв отец, а собірать не розрішається, хоть і поспіваєт. Поспіваєт – забірают. Било у нас на городє немножко жита, так його сьелі. Самі позривалі колоски і сьєлі. Но етого ж мало… І когда мать, у нас било у Березині поле, піддти хоть би трошки пощіпать колосків. Уже ж поспіваєт жито. Как-то пошол на своїм поле, сам посеяв… Но не разрешаєтся… А пошов без розрешенія туда, поймалі, судіть будут, обізатєльно. Мать говоріт мне: «Знаеш, возьми торбинку, підеш немножко нащіпай колосків». Пішов я. Щіпав, щіпав. А значить, я в школу пішов в перший клас. Нащіпав трохи колосків. Там Глібокий яр єсть, називається. І там било наше поле. Вдруг едут комсомольці верхом. Увіділі меня. Крикнули. Нікуди вже не дінешся. Куда ти дінешся?..

Приехалі сюда ко мне. Забралі торбу ету с колосками, і мене поконвоірували. Я конечно плачу… Нічого не зробиш. Приконвоірували в ету Березину. А там був пісок, люди брали. І до тих ям покопаних… Приконвоірували мене до одной ями… Положилі меня… Зв’язали ноги… Демонстріруют вродє меня розстрелювать будут. Ви собі уявляєте, шо ребьонок?.. Какое состояніє етого ребьонка?.. Но, вобщем, зв’язалі, положилі… Прутік взяв, не білі, нічого. За ногі держать, а по підошвах, по п’ятах добре луплять. Билі, билі… до тех пор… Я вже плакав, плакав… до тех пор, пока я потеряв сознаніє. Отлупілі, я вже дальше не помню, шо було…

А люди якісь там були, щоб могли за дитину заступитися?

Не було там нікого.  І бути не могло. Якщо ті комсомольці приїхали верхами, то там каждий хто де був, то всі попряталісь. Я вообще був без сознанія…

А додому Ви як потрапили?

Прийшов сам… Вони думали, шо я вже помер. Потому, шо я знаю, коли прйшов до сознанія нічого, нігде нікого нема, только я лежу… Лежав-лежав, потом попробував встати, встав. Прийшов в сознаніє і прийшов домой… Єслі би мать ето била, шоб вона, то б її суділі. Як судят, то забирают, безвісті. Ніхто й не знає й куди дівся. Як сосєда взялі, арестовалі, тоже. За шо, хто його знає? Потом напісал он, од туда. Где-то із Сібірі. А потом, там вообще й умер он.

Потом вже коли колгоспи стали, коли ми стали колгоспниками работали ми на полі. І я часто вже з матір’ю, тоже на поле виходив. Потому, шо еслі на поле виходиш, шото там дєлаєш, то покормлят.

Чи були випадки, коли хтось не голодував? Чи ділилися вони з іншими людьми продуктами?

Ніхто. Може б і помог хто, якби було чим помоч. Помоч не можна було.

Як люди рятувалися від голоду, що їли?

Бур’ян елі. Как кормят свінєй… Как свінєй кормят, коров, приходілось… Мать крапиви, лободи наріже, наріже, посолила. Сіль була. Посолила всьо і їж.

Я, отец і мать ушлі промишлять где-нібудь. У євреєв… Отец где-нибуть дров нарубає іли ще шось там. Тот корміт його. Дайот. Еслі попадается, скажем, кусочки може хліба, може картошки, то отец спрятав собі где-нибуть, у штани, у карман где-то, а жидкое сьел. А вже ето, шо можна принести, то принесе додому. Дєтєй надо покорміть…

У Вашому селі від голоду померло багато людей?

Каждий день кого-то хоронят. І нє один, а два-три похорони каждий день биваєт.

А хоронили людей за традиційними обрядами?

Уже там било не до похорон. Вот ето надо відєть… Страшное, очень страшное… Я каждий день іду в поле. І хожу там. Там щавель где нашол, поїв. А Андрей вдома. Потому, шо он еще ходить не мог. То я буває шо найшов щаваль, Андрєю принесу. Хожу, хожу по полю і птичка вилетіла. Посмотрел, гніздо, яічка есть. Попробовав, іще не засижені… Поїв яєчка, етой птічки. Єслі єсть більше, то штуки два брату принесу. Андрєєві принесу.

Як Ви вважаєте людям потрібно розповідати про Голодомор?

Треба… Но хто розкаже? Людей тех уже нет, хто знає харашо і голодував. Їх уже нет…

А дітям потрібно розповідати цю тему? Чи це страшна тема і її не потрібно розповідат?

Скажем, вот я знаю про це, відєл, пережив і всім розказую. Я говорив раньше, шо мог всьо расказать. Все кто бил около меня, все кто меня слихал, все знают. Іще люді билі і расказивалі, говорілі.

Когда жилі ми в колгоспе об етом нельзя било говорить. Єслі узнают, услишат, что ти… ето пропаганда… Ето в нас на Украінє било, а в Росії етого не било, нє знали. Я попав, я вже в арміі був. І мене дьорнуло на ету тєму поговорити. Я з хлопцями розговарював. Став говорити з хлопцями, а они-то зналі, люді всьоравно зналі. І вдруг, послухали мене, послухали і вопроси задают. Той одно спитає, той другоє. На другой день меня визиваєт політрук. А політрук оказався українець і койшто знав. І говоріт: «Вот ето било, било. Ти говорив?». «Да» – говорю. І він говорить: «Вообще етого НЕ БУЛО…Ніхто, нікого, вообще, вообще… Ти од куда взяв? Вообще, не було». Через пару днєй мене направляют служити в другой полк. В другую часть. Він мені сказав: «Вообще такого НЕ БУЛО».

Що Вам потрібно мовчати і такого не можна говорити.

Да. А оказується, что в каждой часті, в каждом взводе есть такие солдати которие всьо слушают і передают. А той політрук був украінєц і він знав, шо робилося на Украінє. Бо моглі судіть, а так в другую часть. Сказав: «Ти нічого, нікому не говори… Потому, шо ето, говоріт, не правда». Оказується, он просто мєня спас. А тот, хто йому передав ето, тот солдат, он його тоже із свого подразділєнія куда-то сплавив. Раз он мог ето зделать.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду