1. Місце запису: село Мельники Чигиринського району Черкаської області;
  2. Дата запису: 08.08.2018 року;
  3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
  4. Респондент: Панченко Іван Степанович, 12 жовтня 1925 р.н. народився в селі Мельники Чигиринського району Черкаської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав у селі Мельники  Чигиринського району Кіровоградської області (сьогодні Черкаської області)

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Панченко Іван Степанович.

Коли народилися?

25-го року народивсь, маю 93 годи.

А число, місяць народження?

12 октября 25-го року.

А де народилися?

Дома.

В селі Мельники?

Да, на родіні. Ось моя родіна  (хата) позаду. А я сюди в прийми прийшов, це я на жінчиній родіні живу. А жінка вмерла, 14 год сам. Добра я не зазнав ніякого. Германія, война, Голодомор – оце моя жизнь, щоб ви знали. В Германії тоже два годи прострадать, проголодувать. І били, сутками робили, там часів не вказано було. Як тільки вихідний день мається в неділю бути, то приходять і на розгрузку кірпіча, по 50 тисяч чи по 70 тисяч у вагоні та: «Згружайте хлопці!», а нас 20 чоловік. Оце нам таке добро було. 300 грам хліба з тирсою, або з вугіллям і брюква. Це я за Германію кажу. Картоплини ми не бачили, крупини ми не бачили як два годи був. Брюква, 300 грам хліба в сутки і вода переварена. Це так ми жили.

А як звали батька Вашого, матір?

Батько – Степан, мати – Якилина.

Прізвище?

Так само.

Брати, сестри у Вас були?

Брат був та вмер, сестра була та вмерла. Одна сестра і один брат. Нас троє було. Я один остався, а вони померли молодшими.

А в колгоспі батьки працювали?

В колгоспі, в колгоспі.

Добровільно йшли до колгоспу чи їх примушували?

Примушували.

А як примушували?

Приходять і пишись у колгосп. Правда, багато людей не писалося, то считалося як одноосібник. 15 соток землі кілочками оббили і більш не маєш права, як в колгосп не хочеш на роботу. Йшли в колгосп та робили. «Якої грали – такої і танцювали». Така власть була, то підчинялись, друга власть була, то теж підчинялись.

А щось приходили до вас забирати?

В 33-му годі було указаніє, вони кажуть що Сталін… Сталін може і казав, але дураки оце були як ми, як казали: «Почепи свині роги, то вона всіх переколе». Приходять оце, обкладали налогами дуже. Я буду сперва начинать. А було півтори-дві тисячі налогу. А де ж ти їх візьмеш, як в колгоспі за палички робили? І копійки ж нема де взять… За шо ти возьмеш? Приходять (нерозбірливо) беруть книжку: «Ви винні м’яса 44 кг, винні 300 яїчок здать, півтори тисячі грошей за грядку, за порічки, смородіну чи дерево яке. Якщо порося маєш, то шкуру здерти здать. Якщо корову маєш – 300 літрів молока в державу, козу маєш – 200 грам шерсті, обстрижи козу, правда молока не давали від кози, а лише обстригали. І так далі-далі, а потом ше холостяцьке. Батькові холостяцьке – сина має чи дочку і їм по 150 рублів холостяцького. Батько платить і ти платиш.

Це якщо незаміжні?

Да. Це яка сім’я – якщо мала сім’я, то холостяцький налог дівчатам, хлопцям і батькам були

Макарюк Віта Володимирівна – історик, краєзнавець с. Мельники (далі В.В.): Це після війни получилось так, що у нас в Мельниках на фронті загинуло десь 450 чоловік – 450 мужиків в разцвєтє сіл. Багато дівчат осталось таких, що просто їм не було за кого йти заміж і вони дуже довгий час платили холостяцьке. Кажуть, що принизливо було до крику. А реально не було за кого йти заміж і ше й холостяцьке платиш.

Оце прийшли, відкриває книжку: «Винні те, винні се…» – «А що ж дать, якщо діти сидять на припічку і їсти просять, і сам голодний? Де ж я що возьму?» Так безспірним порядком. Тоді й одіяла не було, ряденце виткане. Може хто заможніше жив. Воно і тепер є багатії, так і тоді було. «Ви виплачуйте, а – ні, то ми будемо виконувати ваші налоги». Простеляють якусь ряднину серед хати, барахлиння ваше собирають де шо є і на купу, склали, описали. А виконавці були як оце я, виконували їх накази і в сільську раду односили. Однесли і вольна продажа. Підніма одну хустку: «Сколько он будєт стоять? Ну три рубля» – «Хто больше?» Ну дають там, попродали за безцінь та ото і налог. Люди купують, було таке, а то вже і не купляли, бо не було за шо і боялися, що я куплю твою хустку чи мої штани, а ти мені будеш сердиться, побачиш завтра, що я надіну. То це до 33-го чи після 33-го було.

А то голодовка настояща! Їздять підводами (тоді ж машин не було) і все що є – картоплинка, квасолинка. Зайшла банда (це ж ці наші), ограбили, оставили, як той казав, на Божу волю. Діти кричать. Беруть на підводу. Колгосп організовувався, в нас був колгосп «Зірка», де оце кооперація була, там двір був, називався «Червона зірка». Конячки позабирали в людей, плужки, борони, підводи тягли в колгосп. Та я ще замічю, стояв у нас клуночок кукурудзи в углі, підійшов та бере (на 5 год менший, 30-го году) та кричить. «Що ви робите?», то поставив… Голодовка і всьо і це не тільки в нас, а скрізь.

А у Вас всі вижили під час Голодомору?

Вижила. Щоб не батькова сестра, то не вижила б. Батько лежить – ноги попухли, а мати висохла на кістку. А мені 8 год, а братові 3 годи, а сестрі 11. І оце тобі жили так.

А як тоді сестра помагала?

Харчами. Її чоловік був у лісі, а тоді якийсь пайок там видавали робочим, которі робили у лісі. А він був майстром у лісі та йому поручали робочим пайок розділять. А вона приходить до нас, а батько лежить (тоді ж кроваті не було, а піл називали) і плаче: «Сестро, спасай, бо ми вмираємо!» А вона щось у кошолочці принесла. Вони жили в лісі, вона голодовки не знала, в них і порося було, корова була. Та каже, що приходять люди, то вона ні одної людини не пропустила, каждий просить їсти. Каже: «Коли вже все роздам, то по стакану молока наливаю. Ну вже нема вареного нічого, то вже картоплю, по дві картоплинки даю сирі, подякували за те і пішли.  Я ні одну людину не випустила, щоб нічого не дала. Давала все, що було». І каже: «Приходьте, я ще буду давать. І це за Будою діброва, вона там жила у лісі одна хата: «Мені нема коли, то приходьте». То що ми робимо, бере кошолочку сестра, що 11 год, та через Холодний Яр на Буду, через всю Буду та переходимо в ліс. То це ми діти. Кошолочку вона тримає в руках, а я ззаду йду. Вона їсти дасть, а тоді: «Бери в кошолку, що подужаєш нести, бо я як тобі накладу, то не подужаєш. Йди в погріб, бери картоплі, скільки понесеш. То піде там десяток вкине. То вузличок борошна вам, а це вам по кусочку хліба на дорогу, а це кусочок сала помастить, а це якихсь крупів по трішечку». То вона в кошолочку набере та каже: «Дійдете в ліс та нашморгайте листя прикрити, бо дорогою хтось відбере, ви ж діти». І то було два рази на тиждень, поки батько трошки оклигав. Потом приходить вона та каже: «Степане, ти подужаєш дійти до нас?», а він: «Та буду пробувать. Чи я за день дійду?» Та вона його тиждень відгодовувала. А тоді до чоловіка (Микита його звуть) каже: «Ти можеш тріски збирать від робочих, вони там тешуть. А я тобі посчитаю як і ти робочий, буду тобі пайок виділять». Та батько забив кілочки, складав тріски від робочих, а тоді вже в суботу додому пускають, в понеділок на роботу. То пайок і йому виділя і сестра щось дасть… та ми два рази на тиждень. Та вимерли попід тинами, лежить та просить: «Дайте щось в рот вкинуть, бо вмирає з голоду людина». А що ж ти даш, як такий самий. Тільки тітка нас піддержала.

А тітку як звать?

Та може ти знаєш Івана Микитовича мати, помер недавно. Він робив у тракторній бригаді. Дзюбенко Іван Микитович. А мати – Текля була.

Голодовка. Грабили. Іскуствєнна голодовка була! Тоді врожай був! Казали  неврожай. Брехня! То ж просто приказ був – ограбить Україну! Сталін каже: «Брехня, голоду не було». Як же ти не знаєш, як у тебе робиться таке в державі. Знав він все! Він не робив, але він заставляв! Оставили на голу смерть людей. Ото тобі 1932-1933 год та вимерло.

Отут Городінський осьо… Та пішла мати полоть у ліс кукурузку, взяла хлопчика і на цей день… Воно гуляло десь там, украли та з’їли люди. Гриша звуть було. Та я знаю, ще менший був – мені 8, а йому год 5 було. А вона: «Гришо, Гришо!» Воно собі гуляло, поки мати полола, а потом не стало і по сей день. Людей їли. Голодовка була настояща.

Листя… Я не знаю, як я вижив. Батько помаленьку пошкопиртав у ліс під жнива та нарвав печериць свіжих. Там тоді всякі сорти були. А воно принесло та тако мати перекришила їх і поставила у коморі, у макітрі. А я ходив-ходив. Ходжу заглядаю. Там гірчаки рву та їм, а там щавель горобиний їмо, а там уже листя липове було нашморгаєм та мати сушить та товчемо. А шо ж те листя, натовчи з листя борошна, знаєш скільки його треба? То було спече оладок, він на кінець такий, аж слизький з листя липового. Ото їли. І принесла ті грибки, вона (мати) їх перечистила, а я пішов та геть усі й поїв. Ще ж і макітра така велика. А я пішов, відкрив комору. «А гриби де?» – «А я поїв» – «І нічого тобі?» – «Ні».

Сирими поїли гриби?

Та сирими, даже не солені. Тільки мати перекришила, щоб листя не було. Каже: «Мені, сину, не шкода, що ти поїв. Коли б ти не затравився». Бо воно всякі сорта і сирі гриби, не варені. Але нічого не було – ні живіт не болів, ні поносу не було.

Боже, Боже, оце тобі голодовка, тоді ми ледь вижили. А потом житце було в городі посіяне, воно молоде ще – кутя. Та нажала мама два снопи та поставила під хату на сонце. Воно трошки прив’яло, а тоді в діжку понаоббивала. Ціпом молотить, то воно поб’ється, то вона його обколотила, то ж кутя. Начали сушить  його, а воно як комарик.

Так весною де ви взяли жито, щоб посіяти?

Так з осені сіється жито, воно зимується. Картоплю вже вибрали, то сіяли люди жита в городах, поддержка така була. Не дали йому доспінуть, ледве доживали. Як згадаю… А тут тобі ше й Германія. Но там тобі давали 300 грам у сутки хліба, хоч він там із землею був усякий. І брюква, це таке як буряк.

Ви кажете, батьки в колгосп перед 32-им пішли?

У 29-ім годі, 28-29 год організувались колгоспи. І батько десь у 29-ім годі записався в колгосп.

А що їм давали за трудодні?

Трудодні писали, грошей рахували – копійка чи дві на трудодень, то вони їх не бачили годами. 10 год – у вас там на счету 50 рублів чи 70, не давали, але так на счету. То була позика, оце в маю місяці як облігація – підписувались на позику. «Розписуйся!» – «Та нема нічого. Там в колгоспі хай дають, я розпишуся» – «Та в колгоспі нема» – «А в мене звідки? У вас нема, то і в мене нема. Поросяти нема, курчат ходить троє». Тоді не було ніде нічого. Тоді скота тоже мало держали, бо не подужали удержать його… А хліба – скільки в тебе трудоднів – по пів кіла на трудодень. Відробила ти 100 трудоднів – 50 кілограм хліба.

То давали в 32-33-му?

Та не давали нічого, тоді не давали, це вже послі. А тоді трудодні, на трудодні насчитували хліб – добре як пів кіла, а то 300 грам. Добре як центнер натягнеться. А що той центнер?

В.В.: Наші в колгоспі так докерувалися, що для того, щоб провести весняну польову компанію, то поїхали на Кавказ по зерно.

В нас три колгоспи було – «Заповіт Леніна», «П’ятирічка» і «Ударник». А потом з’єднались докупи три колгоспи. «Заповіт Леніна» – це комуна називалася, «П’ятирічка» отам була, «Ударник» там.

А батьки в якому робили?

В «Ударнику». «Заповіт» найбільше платив і там правління наше – голова колгоспу, а там у них своє правління. То в «Заповіті» був голова такий сильно строгий, що він не дуже і державі підчинявся. Він держав і людей в руках крепко. Петро Теофанович Деркач. Оце його вбили. Кончилась война і був він головою колгоспу, званіє старшого лейтинанта в його було, він воював. І до войни він був головою колгоспу і остався живий, і бандитів били.

То Ви кажете, що в себе в колгоспі він платив?

Він платив. Даже кидали «Ударника» та до його в колгосп переходили, коли розрішалося. «Я не хочу в цьому колгоспі! Я піду туди» – «То йди». Він більше платив людям.

А скільки він платив, не знаєте?

Та я знаю… Це як в нас дають пів кіла, він грам 800 дає, трошки більше.

Це після 33-го він так давав?

Да-да.

А під час 32-33 років? Може хоч годував?

Я вже не знаю, я малий дуже був. Може варили в кого виварок, але не скрізь, не скрізь. Якусь капусту варили, то йди на роботу, а там обідать дадуть. Я знаю, що я в школу ходив, то нам гарячі сніданки варили. Я ходив уже в другий клас, це мені було 9 год. То в 32-му році виписують з колгоспу якесь там житнє борошно, то якась баба варила затірку у школі. То велика перерва і це на великій перерві підходимо до вікна і вона в мисечки сипле. То це ми йшли в школу не вчиться, а поїсти.

А скільки однокласників у Вас було?

Десь душ 20-25. Та дітей тоді багато було, тепер нема, а тоді дітей багато було. Я ходив туди на п’ятирічку.

А однокласники Ваші голодували так само як Ви? А було так, що ходила дитина в школу, а потім помирала?

Та багато такого було. Тоді точно було так як казав піп: «Перехрестився та оглядайся чи ніхто не бачить». Отак і я скажу, що знаєш шо казать. Щось не те сказав, очі замилять тобі.

А церква була в селі?

Не було. До 37-го году була. Оце де счас правять під землею, оце там була дерев’яна церква, а в 37-ім годі був приказ поламать – то поламали.

А в 33-му церква ще діяла.

Да, в голодовку була. В 37-ім годі в нас церкву поламали. Там Борис Безрукий, може не знаєте, вже вмер. Їх там три чоловіки. То дехто поспішили поламать, то поламали, а дехто під  ту гарячку не поламали, то зосталися. А в нас дерев’яна церква така ловка була.

То її повністю зруйнували?

Та розібрали, дерев’яна була. Та клуб зробили з церкви. А то, що в церкві було оце всяка святиня – коругви, хрести, ікони – всьо на металолом в Чигрин.

А люди вдома не ховали? Боялися?

Ні-ні, люди боялися. Е нє, тоді ще посадять тебе.

То Ви не памятаєте прізвища однокласників, яких не стало?

Та щось я не помню.

А на вулицях Ви бачили, щоб помирали люди від голоду?

Бачив. Ото йдемо попід тинами гричаки рвемо, а воно лежить, вже не забалакає: «Дайте, що можете, бо вмираю». Та обминув та пішов, а шо робити? Ми вже ніде й не ходили, бо ше хопнуть та з’їдять.

А хтось збирав трупи померлих?

Та може сільрада забирала. Ох, шо ж воно було… Мамочко ти рідна та й годі, шо ж воно було…

А щось памятаєте про «закон про пять колосків»?

(заперечливо киває головою)

На колгоспному полі можна було щось взяти для себе?

Можна було, можна було, тільки 10 год получиш. Да було тільки торкнися! Та за качан кукурудзи – 3 роки. Строго сильно було. Не вкрадеш, бо боялися.

А чули таке слово «торгсін»?

Торгсін? Та чув, тільки не знаю шо воно.

А не чули, щоб колгосп на «чорну дошку» чи в «чорний список» заносили?

(заперечливо киває головою) Може де й було.

А якщо в людей були якісь цінності – сережки, хрестик, то вони могли це десь обміняти на їжу?

Були якісь «торгсіни» називаються, то міняли дукачі, перстеня, сережки, сєрєбро, золото. То це в городах, в селі його не було. То це людина послєднє віддає, а там продуктами давали. Оцінювали ото сережка тих 3 рублі, на 3 рублі тобі дадуть продуктів. То по городах було, по селах його не було.

Але люди з Мельників ходили мінять?

Та ходили, в кого було.

А куди ходили?

В Черкаси.

А речі теж обмінювали в містах?

Тільки коштовності, одягу – нє. Дукачі були, перстеня, сережки – оце таке міняли, золото вони брали. То держава там розпоряжалася.

А хтось Вам ще допомагав, крім родичів? Голова колгоспу не допомагав вижити?

Людям? Та шо він поможе як комора гола. Я знаю, що мати, вони ж в «Ударнику» працювали, там Єрєсь був головою колгоспу. А вона прийшла та плаче, а він дививсь, дививсь та каже: «Випиши їй 5 кіл проса». Видно там ще десь було трошки. Пішла та мати, виписала ж в конторі накладну ту, та комірна пішла та зважив. А воно не просо –  та пуслід. Давай товкти те просо як на пшоно у ступі. Зварили ми того проса та з’їли того посліду та посліпли всі. Нас п’ять душ в сім’ї і всі сліпі. Та посліпли. Коли стали людям показувать, то це ж не просо – це ж пуслід, його їсти не можна. Я не знаю, но нам потім попустило. Оце таке. Не було в коморі нічого.

А все вивозилось із колгоспу? 

Та позабирано все, спеціально унічтожено по людях, а в колгоспі то вопше. Указ такий був, посилають бригаду на участок пограбить людей, очистить. Голі стіни і діти кричать голодні. Я знаю сидимо, повставали, а матері десь не було, десь пішла вона. А батько сидить. «Тату, ми їсти хочемо» – «А де ж я, діти, візьму як нема нічого?» А ті, що посадили на висадки бурячків штук 4, садовлять на семену. Та він пішов, витяг тей буряк, що на семену та вніс у хату та обмив землю ту, а тоді на кусочки порізав та по кусочку бурячка того дав. А ми гризимо сидимо. Ох, жизнь була… Я ж кажу, щоб не батькова сестра, ми були б тоже вимерли.

А голова колгоспу, активісти голодували?

Та чого це він голодував? Вони знали все, то вони позоставляли собі. Брали у колгосп і він для себе зоставив.

А що було із дітьми-сиротами? Якось опікувався колгосп ними?

Я не знаю що було як сироти були. Хто їх доглядав? Я не знаю. Бо були ж такі, що батьків не було.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду