- Місце запису: село Веприк Бобровицького району Чернігівської області;
- Дата запису: 2008 р.;
- Хто записав: Павло Повод;
- Респондент: Панасюк Олександра Хомівна, 1924 р.н., народилася в селі Веприк Бобровицького району Чернігівської області;
- Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Веприк Бобровицького району Чернігівської області.
А у Олександри Хомівни Панасюк з веприка шестеро внуків, десять правнуків, уже навіть праправнучка діждалася. І щоденна її молитва, щоб росли вони щасливими і здоровими, щоб їх оминули ті страшні випробування, які випали на долю її поколінь.
На тій вулиці в нас була хата, там де жили, чи померли, так оце є діти патрановані жили, шо батьки повмирали. І такий був дід старенький Марко, і подвода, і конячка, і ото кажний день ті дітки мерли, їх на воза оце дід той Марко положить і везе по вулиці. Ну я не знаю, там жили люди, а тоді померли. Таке хазяйство хата, так я не знаю, чи їх там годували, чи ні, шо мерли кажний день там, тії дітки. І їх везе він підводою на кладбіще, там уже готова яма викопана і їх так кидали в ту яму, і прикидали. І ми бігали ше дивилися на кладбіще. Так оце я дуже помню. А в нас, як іще батько був бригадіром дорожньої бригади, так який був той, чи, оце я ніяк не вздумаю, агроном чи зоотехнік на квартирі, так йому пайок давали, нам несе, ми не дуже голодували. Хліб пекли з макухою. Дуже багато людей повмирало. Я ж іще мала була, а так помню, шо там подвода цілий день возить на, там один, на кутку жили люди, так там один хлопчик вмер. Його закопали не дуже глибоко, должно так хтось у селі, я не чула, я ж не бачила, балакали шо одкопали того хлопчика, хотів же ж, їсти хотілося. Так він же ж хотів їсти, так його взнали. Так казали по селу його водили, кишками обматували. Мертвих одкопували з могили. І таке чула. Так не така вже була взросла, шо все помню, ну помню, шо багато вмирало, багато, дуже багато вмирало. Так багато повмирало людей, позило, було ідем туди у школу, да через кладбіще, ми там якраз жили, шо через кладбіще в школу ходили. Так було один раз іду у школу, один чоловік лежить на, коло стежички і цигарочка в зубах, і він уже вмирає, то циарочка падає додолу, і він уже вмирає з голоду вмирав, даже бачила своїми очима.