- Місце запису: с. Тіньки Чигиринського р-ну Черкаської обл.
- Дата запису: 08.2018 р.
- Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Олійник Марія Володимирівна, 13.04.1929 р.н. народилася в с. Шабельники (в 1959 році затоплене водами Кременчуцького водосховища) Чигиринського р-ну Кіровоградської області (пізніше Черкаської області)
- Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в с. Шабельники (в 1959 році затоплене водами Кременчуцького водосховища) Чигиринського р-ну Кіровоградської обл.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка, як Вас звати?
Марія.
А прізвище, по батькові?
Олійник Марія Володимировна.
А коли народилися?
Ну, в началі 29-го.
А дату, місяць пам‘ятаєте?
Та пишіть, який запишите.
Дочка (далі Д): Мамо, Ви не чуєте, то кажіть хай голосніше над вухо. 13 квітня 29-го. А чого ж це Ви, мамочко? Хіба Ви не знаєте?
Знала, та вже забула.
Д: Та Ви такі в нас мудренькі. Не бійтеся.
А де народилися?
У селі Шабелники. Тоді назва була Шабелники, село.
Кіровоградська область, Чигиринський район, так?
Да.
Розкажіть, будь ласка, як звали батька і матір.
Батько – Володя, мати – Мотря.
А прізвища які в них були?
Пшиченко, Пшеченко!
А де батьки працювали?
В колгоспі. Ну, вони родилися ше за царізма батьки. А вже ж тоді став колгосп, то в колгоспі працювали.
А в колгосп вони пішли добровільно? Самі хотіли чи їх примусили піти в колгосп?
Ну воно ж як? Людина не знає, що це воно, як це воно іти прямо. А так взяли та заставили. «Записуйтеся в колгосп отак, отак…», – розказують як це буде. Ну, канєшно, позабирали і скот, і вівці, й коні, і все у колгосп. І тоді уписався батько і робили в колгоспі.
Сім‘я була багата, що позабирали все? Було що забирати?
Ну було… Скотина була, вівці були, коні – один чи два. Це вже я не знаю. Бо конюшню я замітю, а коней не замітю. Скільки вони всього держали, все в колгосп ішло. Батьки робили в колгоспі – батько робив у плотні, а тоді на пасіці коло бджіл.
А були у Вас брати, сестри? Велика була сім‘я?
Ще кромі мене дві сестри і брат. Нас було сім душ: баба, батько, мати і нас четверо. Це я цих замітю, а ті що впереді були, то я тих…
А що Ви пам‘ятаєте? Як починався голод, Голодомор?
О, що я пам’ятаю… Мені було 5 год, но я добре пам’ятаю, як я сиділа, мати витопила. Уходить чоловік і під плечем щавель так випада з-під плеча. «Мамо-дружко, вари борщ!» А мати: «Сійчас-сійчас, витягну». Витягають із печі таке як казан борщу, насипають йому, дали оладки. Він поїв, поблагодарив і пішов. І оце запомню, що снідав близький молодий чоловік. Увійшов і до батька, став на коліна і обнімає батькові ноги: «Дядько Володя, спасайте, бо я вмираю!» Батько каже: «Мотря, іди сюдию та давай». Мати пішли, набрали коряк квасолі, картоплі, що було – наготовили, він пішов. Ну батько десь ходив…
Ми не голодували, слава Богу! Ми вірили в Бога, ми віруючі, нас Господь не оставив, в нас було що їсти, сусід піддержували і всіх же ми не можемо спасти. І знаю, що батько десь пішов, тоді приходять і кажуть матері: «Мені важко йти, на дорогах люди сидять: «Їсти, їсти…» Я не можу терпіть. Якби ж можна спасти, якби можна… А назад іду – вже й мертві лежать». Оце таке я замітила, що батько розказував.
А потом ми з сестрою були в хаті, сестра старша, їй одинадцять год було, сусід увійщов… Ранше були так під стелею полиці, туди ставили то горшки, то хліб як був. Увійшов сусід, закотив отак сорочечку, висипав ті оладки і пішов. А сестра кричить: «Нашо Ви всі забрали? Нашо Ви всі забрали?» А він пішов, бєдний. Оце таке добре замітю.
Голод був сильний, важко було. Клуня в нас була здорова, на клуні лелеки – люди брали. Їжаки збирали. Люди спасалися чим прийшлося. Таке варили там сусідські люди. Ну що… борщ нема з чого, кропиву, якесь зіллячко. А хлопчик сіда їсти та каже: «Мамо, нема ж боби, сама ляля». А воно його видно, що то за борщ? Оце такий був голод сильний, страшний. Як люди вмирали!.. А батьки піддержували скільки могли. Там у сусід батьки померли, діти остались – батько та мати не дали їм померти.
А яке прізвище, не пам‘ятаєте?
Шо померли сусідів?
Да.
Та вони близькі наші сусіди і однохфамільці – Пшиченко Степан і Марія. Це батьки розказують, я їх не знаю. То вони померли, а діти зостались. І діти вже були взрослі. Так вони сусід піддержували добре, скільки могли, усе ділилися… Я як подумаю як воно було, це дуже важко і страшно. І знаю ми сиділи з сестрою їли і мати, а ті десь не було нікого. А ранше були такі столики, сідали діти кругом столиків на стільчиках і ми утрьох їли – сестра, мати і я. А це входить хлопчик такий, ну може год 12, і так бідне на ту мисочку, ухватило й п’є, п’є. А ми поотхилялись, дивимось, пив довго той борщ, а тоді мати тягнуть мисочку, а я думаю: «Нащо? Він же ще не виїв». «Підожди, синок, підожди, трошки перегоди. Ти голодний, а наїсися, то ти вмреш. Підожди, щось розкажи мені. Звідкіль ти?» – «Та ми з Жаботово». Де те Жаботово, я не знаю. «Та ми усією сімйою коло Дніпра та ловимо черепашки та мати варить та їмо».
А він оце балакає і в ту мисочку дивиться, тоді доїв і мати йому дали оладки та кажуть: «Приходь синок іще». Оце таке я замітю, так добре замітю. І знаю, що вже після цього голоду сходяться жінки та згадують, яке це воно «В мене вмер чоловік з голоду. Я осталася і троє дітей. І діти ті на печі лежать – їсти, їсти! А що я дам? Нема нічого. Іду в болото, рву шпичаки – сама їм і їм несу на піч». Ну шпичаки – воно таке солоденьке, м’якеньке-солоденьке, но шо з його? І поки носила їм ті шпичаки, іду один раз і не чуть нічого, увійшла – вони вже готові. І мені не жалко нічого, нішо мені не нужне і зраділа, шо вони померли, хоч не мучаться. І я зосталась сама, і вижила тими шпичаками. І ще таке було літо холодне, тут уже жнива, а воно ще не доспіва. Ну дождались жнив, я уже наїлася хліба і раз, і другий раз – оклигала і я, а тоді – а де ж мої діточки, де ж мій хазяїн? Та плакала та думаю, яке це страшне – голод. Як їсточки просять, а що дать?»
Оце таке було, оце таке я замітю, то я розказала вам. Голод – це страшне діло.
Може Ви ще пам‘ятаєте якесь прізвище чи ім‘я померлих?
Парубок помер, а як його звать… ой, забулася, забулася як оце в цих сусідів умер парубок – Трохим.
А прізвище сусідів?
Тоже Пшеченко.
Тобто, батько, мати померли і син Трохим?
Ні, а то з другої сторони, там три хати однохфамильців. То в другій хаті, вони брати двоюрідні.
А жінка та, що Ви говорили, щов неї діти померли, не знаєте її прізвище?
Ой, я вже забулася.
А оті люди, які забирали у вас харчі, це були ваші сусіди? Односельці чи чужі?
Знайомі, знайомі. Ну заставляли людей, то вони брали. Ну, понімаєте, колективізація… І звозили все в колгосп та вже в колгоспі була скотина і все. А люди то вже йшли робили. І земля ж була в людей, то землю забрали, дали по 70 сотих і харашо.
А скільки разів приходили активісти – один раз чи постійно?
Оце я цього не замітю. Я знаю, що батьки балакали, що все ж позабирали і вози ті, бо ж скот позапрягали і вівці погнали. То то було балакають, що все забрали, і землю на степу… Ми ж внизу там жили, де море, а тут на степу земля йде людська. То вони коло хат землі дали по 70 сотих, а ця пішла під колгосп.
Ви щось знаєте про закон про п‘ять колосків?
Нє-нє.
А на колгоспному полі можна було збирати колоски після збору врожаю?
Та щоб собі збирати? Ні. Тільки для колгоспу збирали.
А красти ніхто не ходив із голодуючих на поле?
Ото я за те не знаю, за це не скажу нічого.
А продукти харчування ховали від активістів?
Ну я знаю, що свекруха мені казала, що в неї дитина була, вона поклала, трохи насипала на піч і пелюшками прислала та, каже, і те забрали. Оце таке казала. А за батьків я нічого не скажу.
А відомі Вам випадки, коли на людей нападали – людину могли з‘їсти чи дитину?
А то не знаю, за це вже не скажу.
А трупи померлих на вулицях були? Їх хтось збирав?
А їх же підбирали, везли та закопували.
Розкажіть, де ховали ці трупи померлих?
А де? На кладбищі була викопана яма, на воза чи на гарбу кладуть їх та одвозять та закопують.
В одну спільну яму всіх?
Да-да, та куди там отдєльно…
А Ви не пам‘ятаєте, де та яма приблизно – біля кладовища сучасного десь?
Нє-є. Ми ж внизу жили, а тоді нас сюди переселили, то хто недавно помер, то переносили на степ, над Дніпром кладбіще.
То залишилось це як спільне кладовище затоплене – Кременчуцьким водосховищем.
Та переносили ж, не знаю чи всіх перенесли.
Мабуть, за Голодомор ніхто не перевозив і воно все затоплене.
Хто зна, це вже я не скажу.
А скільки приблизно людей померло?
І цього не скажу я, бо не знаю.
Мабуть, кожна родина втратила?
Да-да, хто слабіший, то вмирали. Но в нашій родині ніхто не вмер, слава Богу, ніхто не вмер. Людям помагали, скільки могли, стільки могли помагали. Ото оладки мати печуть, батько жерновку зробили і меле. А що зерно вже всяке – суржик звався, зо всякого, що остаток і ранше птицю годували. А ми вже то батько мололи, пекли мати оладки і ми ото спаслися. Слава Богу!
Д: Мамочко, а чого ви спаслися? Ви ж Богу крепко молилися, розкажіть. Ще Біблія у вас була.
Да, батьки віруючі. Ми були малими, але ж ми дуже молилися…
Ото умер парубок, то я добре замітю. То воно в кожній хаті таке було – хто слабенький, то ото ж. А той хлопчик, що казав: «Нема боби, сама ляля», то вижив.
Це сусідський хлопчик так казав?
Да-да, він не дуже сосідський, не близько дуже, не коло хати.
А шкільні роки пам‘ятаєте, в школу ходили?
А, ходила. Я й вірші знаю з першого класу й до сьомого. Вірші замітю й правила…
А дітей багато у Вас у класі було, як ви вчилися?
Наче 24 душі було.
Один клас був у вас?
Нє, тоді дітей було багато, то було по 2 класи. Тоді ж дітей у кожній хаті багато було, хіба таке як тепер.
Це вже після Голодомору було багато дітей?
Та вже-вже. У войну саме я ходила і німці уступили, іду в школу, а вони у школі вікна повибивали, на партах сніг, а вчителька… Була стояча груба в класі, а вчителька: «Йдіть дітки до груби». Бо поки дійдеш, чорнильниця ж в руках, книжки несеш. Та померзли, стоїмо коло груби, а вона зміта з парт сніг. Отаке було. Повибивали вікна, трудне було вчення. Я дуже любила вчиться, я дуже хотіла вчиться, то ото і при німцях мало хто ходив, а я йду.
А зошитів не було – нічого, вчителька каже: «Беріть книжки там у батьків, може на горищах є та буде вам книжка». В нас книжок нема де взять, а вона ото ж діктує який урок та поверх букв чорнилом пишемо, поверх букв. Та як зачну вчить його читать – не розберу, бо воно ж чернилом.
А якщо батьки помирали, то дітьми опікувалась держава? Був якийсь дитячий будинок?
Так вони взрослі вже пішли. Один був тоді комірником став у колгоспі, замуж повиходили.
Я зараз про тих дітей, що без батьків залишились.
Ну брали ж у патронат. Був по сусідському був патронат.
А як там було?
Там кухарки варили їсти, кормили дітей. А я живу близько, через одну хату, а я ходю гулять туди до діток, а тут кухарки уже: «Обід». Такі столи довгі, такі лавочки, діти сідають, сідають, ложечки кожен хватає і ждуть. А мені ж хочеться, а мене не саджають.
То дітей-сиріт там годували?
Дітей годували. Та прийду додому та кажу матері: «Мамо, мені хочеться у ясла». Тоді не садік звали, а ясла. А вони пошуткували та кажуть: «То іди до голови, то йди». А я пішла, шукаю голову колгоспу. Коли питаю одного дядька: «Де голова?» – «Оно». Я пішла, а він: «Що таке? Що ти хоч, дитино?» – «Я хочу у патронат». А він дивиться на мене та так узяв мене та підняв. «А в тебе батько є? Мати є? Брати сестри є?» – «Є» – «Ми таких не принімаєм, ми принімаєм сиріток». Побігла і плачу всю дорогу, не прийняв.
А дітей там багато було?
Багато. Звідусіль – з окружонних сіл багато дітей було. Кормили дітей і мені хотілося, но не посадили мене із ними пообідать.
А в місто ходили батьки, чи може старші, щось міняти, речі можливо міняти на продукти харчування?
Ото такого не було. Я знаю, що сусід розказував, що ішли в Чигирин з матерею, такі голодні, що ніяк не підемо. Щоб шось там купить чи вимінять, це вже я не знаю. І каже: «Єлі йдемо, коли попереду поїхав чоловік коровами і бумажка на дорозі. Я взяв ту бумажку, а в тій бумажці шкурка сала. Та перервався з матір’ю, з’їв, стало більше сили і дійшли в Чигирин». Та щось там купували чи міняли, це вже я не знаю, но отаке чула.
Я знаю, що мої батьки багато людей піддержали. Ну в нас коровка була, була картоплинка, ото таке. Батько мололи, мати оладки пекли і це вже не голод.