- Місце запису: місто Баранівка Баранівського району Житомирської області;
- Дата запису: 2009 р.;
- Хто записав: Окончик Тетяна;
- Респондент: Окончик Петро Євтухович, 1927 р.н.;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Баранівка Баранівського району Житомирської області.
Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.
Про ці чудовищні часи пам’ятаю не багато, мені на той час було 6 років. Це вік дитячого розквіту, проте мені він запам’ятався, як період страшного голоду і холоду.
Сім’я у нас була велика. На той час уже було в сім’ї 8 дітей. Я із них був четвертим. Найменші мої сестрички напередодні Голодомору лише народились і я можу лише уявити, як їм було все це пережити.
У сім’ї із їжі не було нічого. Мій тато тоді працював на Першотравенському заводі. Там їм видавали трішки їжі, зокрема хліб. Робота у них була виснажливою. Тому робітникам потрібно було харчуватися, а тато все приносив додому. Мама розділяла по крихті хліба кожному із дітей, а собі нічого. Тоді я ще був малий, не міг поспівчувати мамі, а зараз я можу лише уявити її стан, адже все, що було (а було мало) вона віддавала нам.
Дуже рідко ми знаходили запаси картопляних лушпайок. Ми їх мили і смажили. Які ж вони були нам смачні. Здавалось, що кращу страву і придумати не можна було, а це були всього-на-всього лушпайки, які зараз ми варимо свиням.
Іноді я чув, як люди із нашого села ходили і збирали колоски з поля. Говорили, що якщо спіймають на такій роботі, то можуть до в’язниці посадити, а декого і на місці вбивали. Ще мені згадується. Як лежу на ліжку або печі, а в животі порожньо, їсти хочеться, і не відчуваєш чи то ніч, чи то день, в голові помутніння, сил немає. Не розумієш, чи ще живий, чи вже помер. Ще й зараз, коли згадую це відчуття, то млосно стає.
Більше нічого такого не пам’ятаю… Раніше чекісти ходили, вони забирали все до останнього, але я про це знаю уже з розповідей дорослих. Хіба, що пригадується, як ходили з дротяними шпичками, тикали у кожен кут, намагаючись щось знайти. А що тоді із нас можна було взяти? Сім’я велика, самим їсти нічого було.
Багато людей повмирало, хворіли. Нас біда на той час минувала, але безслідно не пройшла. Приблизно через рік померла моя молодша сестра, пізніше – найменша. Голодні дні кількарічної дитини лишили про себе слід: хвороба вразила їх смертельно. Важко згадувати ті часи, аж сльози накопичуються, проте, хвала Богу, що зараз я маю можливість жити зі своїми, на щастя, не голодними дітьми, зі своєю дружиною у тиші і спокої.
Бережи нас Господь і надалі!