- Місце запису: місто Житомир;
- Дата запису: 2008 р.;
- Хто записав: режисер Сергій Буковський;
- Респондент: Охримчук Віра Кирилівна, 1912 р.н.;
- Розшифровка аудіозапису: Варвара Копуль;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Дехтярка Попільнянського району Житомирської області.
Скільки Вам було років, що Ви себе пам’ятаєте?
З дєтства. З самого дєтства памʼятаю себе, яка я була. Я год калікою лежала, одинадцять год мені було, а встала я у дванадцять. Ну, носилися, як з лялькою. Татарка мене вилічила. Сказала, що я за шість неділь устану, і я точно за шість неділь устала.
А що з Вами було таке?
А хто його знає? Возили батьки, вже не бачили, по докторах, по всьому цьому…по тіх бабах, і нічого не давало. А потом сусід материн, моєї матері, що вона вже так була, так побачив батька, так каже: “Ти знаєш, що я чув? Що татарка вилічує, хоть яких”. Ну, то батько прийшли до матері, кажуть. А мати, знаєте, як мати ухватилася вже за це: “Ох, Кирило, поїдьмо! Може, їй краже поможе”. А до схода сонця треба, значить, заїхать у Житомир. Я й зараз знаю: пʼятдесят другий номер на Хлєбній вулиці.
А Ви в цьому селі жили?
В цьому.
А красиве село було?
Ні, маленьке було тоді, було село. Ми жили не тут, а трошки дальше жили.
А родина велика була?
Ну, в батька таки брат був єдин, а в матері було три брати й три сестри. От, це таке було.
А сестри, брати у Вас були?
Брати, у мене було пʼять братов. Два на войні убито. А єден вмер, ну, болєзнь ходила, як то воно…забула вже. Дяхтярит. Не довезли навіть до Житомира його.
А хазяйство велике було у Вас?
Хазяйство було пара коней, три корові, три назимки, шестеро свиней – це таке, знаєте, хазяйство. Було, шо робить батькам і дідам з бабою. І баба й дід були при нас. Велика у нас семʼя була: девʼять душ.
І куди воно поділось?
Повмʼєрали.
Хазяйство куди поділось?
Хазяйство… Ну, тоді трактори… продавали. А потом, як колгосп, то вже у колгосп пошло. Коні пошли в колгосп і корови, і все.
Батько сам віддав чи не хотів?
Ні, батько по волі здав. То хто по волі здав, то йому було лучше, а тим було хуже, шо тут казать. Але вже я була замужем, як колгосп був. Прийшов мій хазяїн та каже: “Я – у колгосп”, а я кажу: “Та шо ж усі люди пошли!”. Ну я вже йому нічого не сказала. Зубів нема, та слина летить.
А чоловік Ваш теж у колгосп входив?
Да. Бувши у стельмашні бригадіром. То йому дали за те год тюрми.
За що?
Ну за то, шо він не виповняв, а шо ж він їм зробить, тим голодним людям.
То він жалів?
Ну а він жалів. Не загадував же їм важко робить, що могли, те робили.
Вони голодні були робітники?
І брігадір голодарь. Він же по собі чуствовал, як це воно добре.
То він такий жалісний був, чоловік Ваш?
Так.
А скільки людей у бригаді в нього було?
Шестеро. Шість душ. Шість мужчин.
В тридцять другому вже замужем були й дитина вже була?
Я йшла в тридцять першому. Одинадцятого мая я вже вінчалась. А дитина вже в тридцять другому вродилась у мене.
Якраз голод?
І якраз голод. І воно бідненьке тако лазило, вже збирало, шо бачило. А я не могла видержать. Да вже, шо бач на цьому дитині…, а він каже: “І дитя умре,… ти умреш”. Кажу: “Нехай я умру, аби дитя було”. “А ти, – кажу, – який був би?”. “І я так само”, – каже. Шо ж ви зробите? Це времʼя все було, це времʼя було таке. Богом воно послано й все. А те, шо потом у тридцять сьомому вже його отдала, вона чужа була, голова колгоспу була. Да кажу, потому, як їх оправдали були ж. Як уже їх не було, це їх оправдали. Він там був в Комсомольску на Амурі бригадіром. У нас строїли Комсомолець цей. А мені прийшло 80 рублів – грошей і 80 кіло пшениці. То вона каже: “Бач, я тобі помогла”, а я кажу: “Дякувать вам, помогли. На всю жизнь, – кажу, – чоловіка забрали”. А я кажу: “Хвілька, шо ти ше знаєш? Ти ше дитя”. А я кажу, до їх нічого не маю, потому шо це времʼя було. Якби не було такого времʼя, то воно цього не було б. А це послане времʼя.
І що, ніхто не винен у цьому?
Може, винен, то де цого шукать цього винного?
Це ж хтось спеціально зробив тей голод?
Канєшно, а шо ж ви думаєте? Вибрать, допустім, уцім, оце я даю вам пример. Я сховала квасольки. Десь оставила там, в печі за щоку. А вони прийшли й цю квасольку забрали. І там сімʼя. Ну от нашо їм пряжа була?! Це ж таке, уже зовсім вже воно до їх не належить. І це всьо під мітлу. Забєрали. І самі померли, і людей погубили. Вони самі з голоду, канєшно, не померли, а вже так смерть прийшла. А ці бідні люди… Осьо йде, дай йому їсти, він буде жить. Він упав і нема його.
Як я сусіда. Ішов по стежці, так до лугу це, ми кажем, луг. Упав і неживий. Його несуть за руку й за ногу. Ну то возьміть, як людину, так чи нє! Нє. А я це все бачу і чуть вже й сама там мне зомліла й довго йшла в хату та як смерть. А чоловік мій та не знає, шо це таке зробилося, каже: “Чого це ти така?!”. А я кажу: “Що б ти бачив, то й ти таким би був. Ти зара мене не питай, я одійду, то я й розкажу”. Я трохи одійшла, та кажу: “Андрія несли, як соба…Як ніщо непотрібне та й кинули”, – кажу. І мати бідненька стоїть: “Боже! Нема ніякого ні жалю, нічого. Помру, завтра умру”. Але мати вижила, а його закопали. Горенько мені, да і все.
У Троковича, шо це ви думаєте? Це мертва мати, а воно підлізло, да цицьку ссе. У мертвої матері. Дитина. То вона зараз живе бідненька й каже: “Я не можу. Я як вздумаю, то це все…То я кажу, мені шось робиться”. А батько каже: “Шо це ти?”, – до неї вже, – “Нашо це ти таке?”. А вона каже: “Хай хоч дитя голодне з мертвої поссе. Це шоб не вмерло”. Оце дитя й вижило.А вона все це бідненька вспоминає все времʼя.
Хто його зробив? Їжов із Сталіном зробили голод і все. Цей тому подчинявся, цей – тому… А потом уже невинного шукали. Тіко шо його вони не найшли, цю винного.
Чи можна було щось зробити?
Хто його знає? Мого чоловіка брат тоже з голоду вмер. А тоді в районі сидів у тюрмі. Та каже… А я вже, знаєте, приготовилась уже шо-небудь, картопельки да дерунив цих натерла, да вже пойду до його в тюрму, понесу. А він прийшов це, і я йому насипала їсти й все, а він каже, з того всього та каже: “Не йди до його”. А я кажу: “Да як не йди?”. “Ну не йди, вже йому всьо ровно в тюрмі, а спасаймося сами. Сами”. Я йому нічого не сказала, нагодувала його. Він пошов. Я собі сиджу да й думаю: “От, що б це мій чоловік прийшов, а я і не пошла вже, да вдома його їв”. Так воно і було. Він приходить уночі, а я кажу: “Та чого це й ти вночі?”, а він каже…А мої батьки жили на хуторі, считалось. А я кажу: “Чого це ти так нерано?”. А він каже: “Я зайшов до батьків”. “То ти, – кажу, – їсти хочеш”. “Ні, вони мене як-небудь тоже…”. Ну шо це, як і в їх нема нічого. Але шось уже дали, да поїв. То я кажу: “Це я ж осьо тобі приготовила”. “Ні, то я зара не буду, бо, – каже, – шо умру, як наїмсь багато”. Бо це ж таке бувало. Дід мий, не мий вже, це моєї баби-повитухи. Вона й він дождалися хліба, да понаїдалися, обоє померли. То він каже: “То буде це, как діду з бабою”.
Ну все це…Шо є, шо згадать…
А осьо сусідка, вона єсть. Вона-то 23-го, але тоже помніть цей голод у крепочку. І холод, і голод. Та каже: “Мати насушила соломи на пічі зверху, да наклала в хаті огнище, шоб нагріться”. Чули? Шоб нагріться. А я кажу: “А якби вона хату запалила?”. Каже, вони хіба думали… “Да діти зласьте та грійтесь”. У хаті. Таке було життя. Ну, це все Богом послано, я вам кажу, це наказаньє було.
А за що?
Бог його знає, за шо. За шо нас наказує. Може, наші батьки заробили. Може, ми. Може, діди. А тре його отбувать.
А тоді Ви що думали про це?
Наїстися думали. Ну з моєї родні ніхто з голоду не вмер. А з чоловікової, то пʼятеро дітей умерло. Було в його.То четверо вмерло й один остався. І він умер, а вона осталась. А, такі були хати, шо повимірали, шо хати голи пооставались.
А що з тими хатами зробили?
Нічого. Колгосп потом забрали да порозкидали, да й і все. Як вона мені не треба, як в мене своя є. А як уже геть не осталось нікого, то нашо вона кому.То її забрали, розкидали та спалили на дрова.
А корова у Вас була?
Корови не було, потом вже й не було корови. Корова здохла. Ну шо якась була би десь. Але у батьків була корівка, то вони вже мені носили молочко. То й дитя це спаслось.
То корова Вас спасла?
Корова. В кого була корова, то тії люди повиживали. А ти, котори не було нічого, то всі пошли. Я ж кажу, багато таких було, шо нічого не було, а поддержки не було і всьо. Не може буть. Голодна.
А Ви ще й на роботу ходили?
Ну яка, Господи, яка вже… В 33-му була дуже велика морч. Дощі ходили. То це пашню цю пойдемо та перевернем, шоб уже висохла та вʼязать неї. То ми пока вернемось, він уже намочив. Намочив та отака посіва поросла. А шо ж уже? Як ви її змолотите? Куди, шо? І через це й уже й голод сильненько зробивсь великий. Може, вже воно у 33-му не було б такого, якби вона не це… Ох… Згадать, є шо.
А вже ось у войну тоже… У войну уже в мене хлопець, цей син, уродився. З 38-ого року, а дівчина з 32-ого. А він уже послє. То я його посаджу на припеку й вмотаю, бо в хаті вода замерзла й все. Шоб огріть се дитя. Вона вже більшенька, то вона вже знає це, вже вдягнеться та взується. А він маленький, то шо… То він каже: “Я знаю, мамо. Знаю, як Ви мене садовили да грили”.
А що страшніше: голод чи війна була?
Голод. Война це я так кажу. Ну, брати в мене на войні два вбито і два вмерло. А єдин ше є в мене брат. 19-ого году у Києві. Ше й жінка є і син у його є і дочка. То це йому операцію робили, то дзвонила онука, то каже: “Згадав, шо ж у мене сестра ж є, – каже, – у Житомирі, в Некрашах. То як я очуняюся, я до неї поїду”. Кажу: “Горенько мені”.
Так що Ви хотіли сказати? Що страшніше: голод чи війна?
Война я вам скажу так: уже ішов чи там я, ну упало й все, убило. А це їсти хоче і нема чого. І смерть таки проситься, а її нема. Вона-то прийде голодна. Але пока…
Багато Ви смертей бачили?
Смертей? Я їх і за войну бачила.Потому шо тут хронт проходив і лежали, як дрова, люди. Ці мужчини. То потом забєрали їх і хронили вже, як треба.
А в голод де хоронили?
Ну вони-то на могилки їх возили. Але…Як хоронили: викопають да кинуть, да й земльою закидали да й все.
А хто возив?
Люди.
Самі своїх?
Свої. Один дядько, то своїх дітей пʼятеро виносив на плечах, пока він був дугший. Він-то не вмер з голоду. Він якось там вижив. Да вже потом згадував. Господи! Й вона плакали вже… Де йшли, то й плакали за цими дітьми. Ми ж тоже думали, шо ми помремо, а ми ж вижили. Значить, крепше був організм, а діти єсть діти.
А в церкву ходили?
Я ходила в яку церкву? Вона була вже закрита у 40….36-му мабудь.Я ж пока по войну. А вже цей, шо німець открив. Ну нашу церкву не розгромили. Так, як була, так как вона і була.
А просили Бога, щоб він той голод прекратив?
Ну а як же!
А які молитви?
Ну молитви, які хто знає, такі молиться. Які батьки научили.
А Ви яку знаєте?
Я знаю і “Вєрую”, і першу – це “Отче наш”. Самим “Господі, помілуй”. “Отче наш”, і “Вєрую”. “Помілуй мя, Боже” я знаю.
Які свята були?
Ну, памʼятать памʼятали, а чи їх мали ми отмічать? Я ж кажу.
Пасху носили?
Яку паску? Хлібця купила бухинчик. Вже там якось. Купила я його в чистий четвер, а Пасха ж неділя топіра. А діти. То я їм по кусочку вризала цього хліба. Це кажу: “Діточки, вже понесем посівати”. І три яєчки було. По яєчку. Оце таке.
Це в якому році?
В 33-му.
А що за діти? У Вас же одненьке було.
А, ну, і в 47-му таке було. В 47-му.
А в 33-му нічого ж не було.
А в 33-му нічого. А вже знаєте, вже всьо…Памʼять трохи вишибається. Благо, дав Бог уже й так. Я й батюшці казала, ісповєдувалась в мене приходив. Я кажу: “Батюшка, я нічого не прошу, я тіке прошу… Дякую Йому, шо він памʼять од мене ше не забрав”. Моя дочка бідненька…Вишибла геть памʼять, шо вона – моє дитя. І десять год…Пʼять год страдала вже дуже, лежача. А так-то одинадцять і дванадцять і померла бідненька. Щодень плачу.
Скажіть, а зараз цей голод може повторитись такий?
А я знаю. Які люди, як люди повезуть його. Це страшний. Голод – дуже страх великий. Страх великий. І кажу, шоб Бог дав, його ви не бачили і не чули, і не вспоминали. Бо це голод. Це страшнішої нема нічого од голоду.
А скажіть, що б Ви онукам сказали? Як жити треба?
Бога уважать, я кажу. Діти, уважайте Бога. Кажу я. Бо друге…Це, як розказують, то друге ж думає шо це: “О, це були такі люди! Ми б цього не зробили б”. Це є й на ту пору… і люди не такі, як треба робляться. А залякані були тюрмою да всім. Та й от так от все. Ви сильно, люди, залякані. Боялись словечка сказать.
А не можна було нічого зробить проти влади?
Нічого. Власть була дуже цупка. Нічого не зробили. Зара б поубивали б їх. А тоді ніхто нічого. Все везли на собі.
А хто до влади приходив, які люди?
Були шо і наши. Але приїжджали якісь…приходили. Ото Голова сільсовєта був чужий, присланий чи сам прийшов, Бог його… І Голова колгоспу. А там уже…і наши були.
Бідні чи багаті, хто до влади йшов?
Хто його там знає, як він чужий цей.
А чужих не можна було якось, там рушницю взяти?
Хто ту рушницю міг узять? Це могли тіки уничтожить, а власті ніхто не міг провадить. Власть була крепка, сильна.
А це таке тільки на Україні було чи, може, ще десь?
Хто його…За десь я не знаю. Ну, всюди, будем казать, до Западної. То там ше хуже було. Там же й людей поуничтожували.
А за що ж так українців?
Хто його знає? Це вже то не нашого ума дєло. Не такого, як я чи там… Хто його знає… Хто його зробив весь, той…