1. Місце запису: місто Умань;
  2. Дата запису: 2008 рік;
  3. Хто записав: Сергій Буковський;
  4. Респондент: Огородник Софія Іванівна, народилась в селі Гутницьке, Олександрівський район, Кіровоградської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Українська академія лідерства.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Гутницьке, Олександрівський район, Кіровоградської області.

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

І ви пам’ятаєте як ваша сім’я тоді жила?

Пам’ятаю. Пам’ятаю, усе пам’ятаю. Главне 33 пам’ятаю добре.

Ваша сім’я вважалася середняки чи куркулі?

Які вони куркулі, які середняки. Бідняки були. Але такі люди були неледачі і батько й мати. То як роздали вже землю, то вони собі її купили і плуга і культиватора і борони та й робили. Та якби ж не цей 32 та 33 рік… То може були б ще живі і хазяювали б, і щось мали б, а так все у 32 році  були у нас на хату матеріал виробляли і клуня ж була те як у всіх людей було. То прийшли, забрали матеріал, клуню розваляли, все забрали. Це пока брали та строїли колгосп, а тоді давай трусить. Що у кого є- все звозь у колгосп, даже насіння! Все позабирали. Ой, що вони думали, нащо вони оставляли людей голодними? Прямо голодні, нічого не було! Трусили… я помню як трусили у халяви у те, у халяви витрушували. В нас квасоля була на печі, така запічка була і там баба держала насіння, і там було трошки квасолі, і я вже голодна була, то я частенько ту квасолю розвя’зувала та витягну 2-3 та й з їм. Ой яка ж вона недобра, але ж як їсти хочеться. Ой то я скоренько бачу, що все беруть, то на ту піч візьму хоч квасолину. Ой то тут був один чоловік, такий сільський. В нього нічого не було, він ледачий був, то в нього нічого не було, то він ходив там в людей забирав. То як він лізе туди на піч, то я скоренько в рот напхала, повний рот квасолі. Думаю хоч останеться то що було в роті… Не дай Бог діти, щоб ви таке знали. Я не то що добрим людям, а даже й ворогам такого не желаю. Ой.. Не дай Бог.

А от скажіть будь ласка, бригади ходили по селу?

Ходили! Ходили, називалися вони “Активісти”. Чого вони активісти? На їх, чи так люди на них казали. Я не помню вже точно, але активісти оце заходять: ті в хлів, ті в комору, ті шпичками ходять шукають усе. Може й були такі люди, що й закопували, то трохи може й зберігали. Але в нас щось не було такої моди… Батько каже: “Аби здоров’я, та й будуть люди робить, то й ми будем робить, то і заробимо”. Я знаю? А є люди, що трошки поховали, то їх і самі пооставалися, або ті що в активістах були, то їхні діти не повмирали. А у нас вмерла в мене і сестричка менша, і старший братік, ох тільки я осталася…

Ой діти, а що я їла? Осталася… Ви знаєте, зараз уже говорять, всяк говорять. Що і Бога нема і того нема, а я не повірю, якась сила над нами є! Є якась над нами сила, яка помагала, щоб трохи люди вижили. У лісі оце ж у нашому цьому, то були, не знаю як воно називається те зілля, та люди казали, що то бугела. В’язками носили, воно таке зверху шуршавеньке коріння, але його обчистить, то серединка ще й солодка. І всі люди носили й їли оце. Глід у лісі був, як почали листочки, геть тільки колючки стояли, а листя геть люли пообїдали… Ой Боже, Боже…

Бабусю, а уполномочєні були  тут у селі?

Були росіяни, полномочені були. Казали і розказували, що це із Ленінграду робочих вроді, всіх розіслали на Україну уполномочених. То в нас Російський був, то він недавно приїжджав, ще брав ті, справку, що він тут робив, нащось йому треба було. Ох то ті старіші люди, то хтіли набить його, бо він же ходив шпичками колов.

А вот ви, вас у сім’ї було троє, так, у матері?

Троє дітей, батько й мати, були у мене. То батька ще й засудили в тім 33-му році. Не 33, а 32, бо він там, якийсь чоловік і треба було щось в колгосп везти, а вони десь там щось чи купили, чи де вони то взяли якусь скотину та зарізали, та батькові каже дай третю часть заплати, то ми тобі дамо м’ясо. То батько согласився. А тоді давай їх трусить, бо хтось сказав, що вони зарізали, вони сказали, що зарізали, бо вони прєдложилі третю часть. То мойому батькові дали год при браці, то він ще отробляв у Харкові на стройці. Цей 33-тій рік, якби був же батько, може б ми так і не голодували.

А багато людей з голоду в цьому селі померло?

Дуже багато. Я ще вам, осьо зараз, разом хата з нашою, то тут був батько й мати і баба була і було троє дітей, то одненьке остався, що 6 років, такий як я, його забрала баба, бо уже всі померли. Та його забрала баба у чуже село. Та баба його якось вигляділа, то він зостався. А так, сім’я, батько й мати і двоє дітей померли і, не батько, то син був, син цих людей, були на одному подвір’ї жили. То батьки його вимерли і він вмер і двоє дітей. Вмирали собі та й… А так в кого були більші діти, то ті діти ходили вже в колгосп, варили куліш, такий колгосп і там вже тарілку насиплють. То ті трохи ворушилися. То я знаю сусіди наші, чоловік, то вже померла мати його і син один умер, і жінка вмерла, а троє дітей ще осталося і він. А він ще й каліка. То він з тими синами пішов вночі, бо здохла коняка в колгоспі, то закопали десь там її. А вони самі її закопували, бо це робили так. То вони вночі пішли та вона вже розлягалася та коняка, вонь від неї така була. Але вони вночі її притягли додому, порубали, посолили, то вижили ті що уже осталися. А я сиділа на призьбі, мати пішла на роботу, а ті померли. А я на призьбі сиділа та й бачила, що вони щось викидали в ліс. То, думаю, піду, може щось знайду там. То я пішла, а там були копити із теї здохлої коняки, то я ті копити забрала у пелену. Прийшла та й сіла на призьбі, геть повигризала їх. Хоч воно воняє, чи не воняє, а їсти ж хочеться. Геть повигризала ті копити. Я як своїм дітям розказую, то вони прямо не вірять такому. Я кажу можете таке їсти. Але вже тоді, я вже була спухша, але мати ходила на роботу, та там попоїсть, додому йде. Оце я що хотіла вам сказать, що не вірю, що немає якоїсь сили над нами. Іде з роботи та залізе в болото сюди в річку цю, вона була вужча. Та наловить оціх, що це складаються ті черепашки такі. Ото знаєте, надвоє. Ножем їх повиколупує та на камінцях поставить сковороду та нажарить, пока вона вернеться, щоб підкласти щось, то я ті сирі, у рот, у рот та ковтаю. Як же хтілося їсти, Боже, Боже. А нічо так не можу забути як за свого братіка, він старший за мене на 2 годи і всігда мене за руку водив, бо мати казала, що не кидай її ніде, бо стали ж ловить дітей та різать, бо це ж таке було. То він мене всігда за руку водив, а тоді умер. А прийшов дядько мій, материн брат, та одірвав од тину 2 дошки та збив такого ящичка та туди його вклав та й заніс на кладбище, заніс у нас тут кладбище. Він несе, а я кричу, що куди ж ти його несеш, бо це ж мій брат, куди ж ти його несеш? І бігла за ним аж на кладбище. А тоді як перелізла на те кладбище, то вже боялася назад іти. Тут яма така була здорова та туди звозять оціх мертвих та не прикривають їх, трошки прикриють, а вони піна така. Руки виглядають, ноги, піна така, гниють там. Ой Боже. То він вже мене на руках приніс додому. Я вже не дивилася на того брата, що він його закопав. А то не понімаю, думаю, нащо це ж він його несе з дому. Ой Боже. А тут сусідка була, всі вже вимерли в неї, було два брати і сестра, і батько й мати, ще й баба була і вже всі вимерли, тікі вона осталася і мати. Та та мати уже не встає, до неї каже: “Дочко, як я вмру, то ти не заявляй, що я вже мертва, щоб не забрали, бо зайдуть в цю хату, а смердить же, люди”. А чого? Каже: “Може хоть що-небудь порубаєш мене, хоч ти виживиш”. Мати дочці так каже. Це ж… Боже, не дай Бог такого почути. Що вони робили, я не знаю, щоб так морочить людей, мучить. Отаке вам, діти. Не хочеться згадувать нічого.

А от що тоді казали, хто організував цей голод, чого він був?

Хто тоді хоч політикою занімався, тоді думали як попоїсти, хто тоді думав? Балакали старі люди, що це зробили спеціально, щоб вимерли, а ті не вірять, кажуть такого не може буть. Бо ще тоді і неврожай був, ще тоді і неврожай був, сильно ціле літо йшли дощі, що там покосили та ще й поросло, а те позабирали з дому. Але ж витрушувать уже все із халяв, із горшків, там уже деякі вузлики, все витрушують, то це вже ж явно щоб померли люди, це вже правда. І я вам кажу, це що вам хтіла сказать ще, що не вірю, що немає сили, за ці черепахи. Хто б міг залізти в болото, біля каждої хати купа оцих во було ракушок цих, купа, коло каждої хати. Де ж вони бралися?  Тільки якась сила над нами є, що давала такого. Або ця бугала, що у лісі люди їли. Вже діти мої підросли, вже діти мої підросли і хтіла їм показать яку бугалу їла. Ми обійшли з ними весь ліс і не знайшли того. Ну де вона бралась? Ну хтось же посилав його, щоб не вмерли люди з голоду, або ж ці черепахи. Тоді вже після голоду їздили під води та збирали і возили в Павло, тут є село таке. То там було цей гудзиковий цей завод, що виробляли більшенькі й меншенькі, всякі там, і розкрашували їх, то збирали тих черепах біля каждої хати. А зараз їх немає. Де вони подівалися, не знаю. А тоді було.

А тоді можна було говорить про те що був голод?

Ой нє, боронь Боже, боронь Боже, не можна було. Тоді таке діти було, що його сказать? В кого побачать образи застрелять. От у нас була баба, то вже, то були образи од дверей тако, навкруг полиці такі і стояли образи. Як оце вже почалося таке, то вона вже одного оставила, а ті винесла. То й то приходять, як є образ у хаті, то ти протів власті. Це ж таке, бо той образ, баба ставила – це батькова мати, то в хаті було, баба й не виносила його. То батькові ще й політіку пришили, то в 37 році забирали. Розстріляли в Житомирі.

А ясла були от там?

Були ясла, хто ходив на роботу, це вже не було ото зимою, чи коли, а як уже робота почалася. То люди ж слабі, сильної станиці, то вже хто може на роботу йти, то його дитину можеш у ясла завести, а мене хто буде водити, 6 год? А тоді ловили, в нас тоді в селі були 4 жінки такі, що різали дітей. Та усі їли: умруть батьки, то діти десь заявляють та обгризають батьків, а умруть ті діти, то батьки обгризають. Ой, хай Бог милує. Ну я ж вам кажу, оцеї сусідки мати каже, що дочь може ти обгризеш хоч що небудь на мені, може останешся ти жива. Їдуть на дорозі лежать люди, але цим, що вже возили то їм давали їсти, вони вже могли везти, людей цих скидать. Та я на дорозі дивлюся лежить дядько якийсь упав і так хоче головою підняться та знов назад падає, а підвода вже їде, збирає ці городи смерті. Під’їхала до цього дядька, а я ще хочу сказати, що він живий, що він ще ворушиться, а той дядько да й один до другого каже: «Він ще ворушиться», – один каже, а другий каже: «І я хочу сказати, що ворушиться, от», а той каже, що я по нього другий раз не буду їхать, він ж всьо равно йому уже кінець і на тих трупів викинув того, що ще ворушится та й повезли. Ой Боже, Боже. Не дай Боже я ж кажу ні добрим людям, ні ворогам, щоб вони таке зазнали, яке ми зазнали.

А скажіть, може, Ви пам’ятаєте чи хто Вам розказував, що ось цей голод, у когось трошки було і він поміг чи сусіду чи так невідомій людині у голод?

Ні, чого, були такі люди, були. Ділилися – були такі люди. Я знаю, що, ну в кого це, що цей, що не свої вже. У моєї матері 2 брати було і вони такі шо, вони ходили на роботу, але вони ходили сіяли січевцю, ще щось таке, то візьмуть десь там уже в пазуху прив’яжуть жменю якоїсь чекавиці, то вже баба з ними жила материна мати, а та баба вже принесе жменю моїй матері. Ну або кажуть один брат був не такий, а старший каже занесіть хоч жменю її, бо в неї ж ще одна дитина осталася, то як баба принесе, то мати вже зварить ету… що його називають? Воно одна вода і 3 зернини. Дивишся, дивишся де та зернина, ой… Та вже зварить, то брат приносить. Один не такий, він лучче сам з’їсть, а другий був хороший, то ще й посилав бабу, ще занесіть їй. А є тако люди дітей забирали. Там одна діти померли, а одна сирітка остався, то та баба вже весна почалася вже вона стала на роботу ходить, та й взяла ту сирітку. Та й те. То він всьо равно не вижив, пішов на воїну, та й не вернувсь… тей хлопець. А батьки його усі померли. Помагали люди знаєте, як сказать: були возньонни такі, що тільки себе вже гляділи, а були й такі, що ділилися послєднім. Були люди. Через це й виживали по-троху. Що я вам ще можу розказать? Наче всьо вже й розказала.

А церква була у селі?

Була церква в селі і вже вона була аж до 35 року. Ще була та церква. А тоді тут один чоловік Гірчицький – вивіз поскидав хрести. А ми ж всі ухкали та ахкали і я побігла тодь до церкви. Уже ж трошки була не голодна така. В 35 році вже ворушилися люди. Ой. Та скинув ті хрести і ви скажіть, що… шо він має над нами такої… я не знаю чи то Бог чи хто, якась сила є над нами. От цього чоловіка, він і сам не прийшов з войни і жінка на погану хворобу заслабла, померла. Осталося троє дітей: один утопився, а другий чимсь заразився, а дівчинка спилася та померла. І ніхто не остався. Тому всі баби кажуть не треба було лізти до тієї церкви і скидать. Ти її не ставив ти і не скидай. От і зробили клуба у тій церкві та ще й молодьож комсомольці називалася. Туди хліб возили та скидали зерно вже. Там вже співають й танцюють у тій церкві.

Скажіть, а комсомольці, вони були у голод у селі, коли був голод, були в селі комсомольці?

Я тільки одного знаю комсомольця такого, що він і тоді був. Може вони і були, та я їх не помню, я вам кажу, не помню. Таке що коли хати, оці хати, всю вулицю я знаю хто помер коли, хто за ким. А так, не знаю, не буду брахати.

А як ваших братиків, братика звали і сестричку?

Братик звався Слава ми казали, В’ячеслав. А сестричка – Ліда. Вмерла вона бідненька, мати заболіла, вона тоді ще й слабість якась ходила. Не крепкі люди, то й слабість якась чіплялась. А вона ще й заболіла – тиф казали. То вона 2 неділі лежала. В моєї матері така була коса, аж трохи не до колін, така коса була гарна. А як вона 2 неділі як полежала, то як устала та хтіла зачесатись, то й така коса та й вилізла, і заплетена була, то так і вилізла з голови. Якась ще й хвороба ходила, чепляється до слабих людей, то чепляється ще й хвороба.

А чи ви чули про Туросіни?

Про що?

Куди золото носили, ото в кого були обручки, сережки, щоб носили і міняли на хліб, чули ви таке?

А, ходили то то ще раньше, це ще раньше носили. І в моїх матері були, і кольца були, і сережки були, то міняли, возили туди до границі, в Шепетівку, казала мати, десь там коло границі з Польщою. Тоді ж Україна та була під Польщою. І всі люди знали, що в нас голодовка така, то мати уже там, ті що їздили, кажуть що ми йдем, як іде зза границі поїзд, то ми підходили до поїзда, то люди, ті що їдуть в поїзді, кидають куски хліба, там що є, картоплину, то кидають, а ці ловлять. А каже, стоять оці полномочинець, чи як їх називать, чи активісти, і хто підхватив той кусок, то б’ють по руках, до крові, каже, б’ють. Але мати одного разу кусок хліба привезла, бо зловила, кидають через вікна, а вона зловила і якось під пазухою сховала ще й додому привезла. А тоді вже як обміняли все, то вже їли хто що бачить. А то їздили туди до границі, в Шепетівку мати всігда їздила. Поміняла там уже, які були спідниці, які були юбки називались такі якісь, піджачки короткі ще кльошні. Все, намисто, тоді ще намисто носили з такими камнями всякими і те намисто, все позавозили туди, поміняли. Але це так казала мати, те що бачила сама, і сама ж хліба зловила, люди каже йдуть, а ті б’ють по руках і по чому бачать, що не підходили. А чого вже я питаю мати, то чого ж, мабуть, щоб не знали, що в нас голодовка або що, але люди знали, бо кидали через вікна, каже, що хто мав. Хто замотане, хто розмотане, все кидали, спасали людей. А деякі наші чоловіки пішли на Росію, кажуть, там вже не було такого голоду, то ходили туди, деякі поверталися, а ті на Донбас хлопці, на Донбас позаписувалися, то пішли на Донбас, то вижили, прийшли після, вернулись. А тут вот таке було. Якось переписували, моя дочка була, головою ж була, то переписували, ходили по хатах, хто помнить ще, скільки померло людей. То щогоду списки зачитують учні, стоять і зачитують і всі люди збираються і споминають. І хто йшов на Проводи, йшов на кладбище, то всі із дому брали грудочку землі, бо є ж такі, що й не знають де їхні поховані, то вони грудочку землі брали у торбочку і всі сипали сюди на могилу, сипали свою землю. Я вже втомилась.

А можна було розказувати тоді ще своїм дітям, чи потім?

Я розказувала дітям, але приказувала, щоб нікому не казали. Приказувала, щоб нікому не казаали. Я ж вам кажу батько оставив образа матері образа в хаті, то його ж пощитали, що він проти власті,от. То в 37 році його забрали та розстріляли, бо ми подавали вже,то приїжджала одна з Києва, дали  такий з гербом такий нам документ, що ребілізірований він посмертно, і з Житомира приїжджали, каже, що їх там на Булгуні якась називається, там такі яри і вночі вивозили,стріляли там по 7 штук, а трактор раз загортав, старий чоловік вже розказували, то вони розкопували. Каже може у вашого батька є якесь таке, що ви запам`ятали. То якісь кашкети такі були з таких силізовнийх, ці, козирки, вони не гниють, то каже такі кашкети були разнацвєтниє – чорні, коричневі, може ви помните; з пояса якась така знаменита брашка, то може треба поїхать, бо там усе порозкадуване в Житомирі. Вже ніхто не їздив і я не їздила, що вже знайдеш, стільки год пройшло, я вже й не помню, що там у нього було, чи в нього такий кашкет був… то це так нажилася на цьому світі,ой, сиротою осталася, без сетри й брата, отак

А ви як вважаєте, треба розказувати ?

Дуже важко його згадувать, але треба, щоб люди знали до чого воно дойшло, що мати їла своїх дітей.. тут у нас тоже одна жінка порубала своїх двоє дітей. Він пішов на радгосп, чоловік, та там звідтиля, бо другі батьки, супи з`їдять, а кусочки хліба давали, то вони вночі йдуть додому і дітям давали, пощипають по кусочку хліба, а цей пішов і сам собі їв все, а додому не вернувся, а вона що їсти, порубала обоє : хлопчика і дівчинку. Посолила в діжку, закопала, земляний пол був в хаті, вона закопала коло припіка, ще й змастила то, бо зараз як узнають, що їсть людей, то їх забирали і травили десь, не вертались додому. А вона запалила, а там сусідка бачить щось же варить, бо горить в печі. Я каже приходжу і кажу «оо, в тебе,щось вже вариш?», так вже надоїло таке. Вона каже я так нахилилась, а там ручка з баняка виглядає. Жива, але скрутилась так, я каже бігом з тої хати, бо думаю ще й мене зарубає. Та й вона комусь розказала. Каже «Я розказувала всім, що рука виглядає з баняка і приїхали ці активісти і забрали її десь, але одкопали, вона показала де, одкопали в дізці посолені своїх рідних дітей, бо ту  були такі, то ловили чужих, ловили таких, хто лучче живе. Якийсь активіст чи там дядько такий живе, що робив на желізній дорозі, там пайки давали, то діти не голодували, вона зловила хлопчика того чоловіка та своїх годувала, а ця своїх убивала, ой. Ви не вірите в таке, бо таке воно хіба повірить, щоб отако рідну дитину свою.. але навєрноє люди помєшана була уже, я не знаю. Я коли це діти були розказую, щоб цінили хліб, їжу яка є, бо це не голод, коли їси своїх дітей, цього вже немає. Ой, Боже,Боже

Дякую вам!

Поїли коти, собаки, ніде не було в селі, ні няв, ні гав, все поїли…

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду