- Місце запису: село Мар’ївка Софіївського району Дніпропетровської області;
- Дата запису: невідомо;
- Ким записано: Запорожець Юлія Валеріївна;
- Респондент: Мурлян Марія Павлівна, 1923 р.н.;
Під час Голодомору респондент проживала в селі Мар’ївка (нині Вишневе) Софійського району Дніпропетровської області.
Про 1932- 1933 роки знаю з розповіді батьків і своїх дитячих вражень. Мені Тоді було 10 років. Я знаю, що в 1932 році вирощене з колгоспу і в людей забирали представники від влади. У Хортиці був дєтдом. Та тільки там були такі умови, що Діти чуть всі не повимирали з голоду. В 1933 году дітвору роздали по людям. Наш тато теж взяли 4 діток: Бородаїв Надію, Миколу й молодшого Гришу та Василя Кульгу. Згодом Василя Кульгу відправили до родичів. Жили вони у нас один рік. У нас в цей час було своїх 5 дітей та 4 чужих. Так що в нас ротів було багато. В хаті держали корову. Обшуки нашу сім’ю обминали. Мама працювала в колгоспі дояркою, а тато бухгалтером при магазині. Я не помню чи на хортичанських дітей колгосп виділяв якісь продукти. Мабуть таки виділяв. Пам’ятаю, що їсти не було нічого. Мама парили лободу та пекли з них лободяники, збирали в полі мерзлу картошку, козелики їли, свиріпу, дикий щавель, орішки земляні викопували. А ще їли молочай, какиш на нього казали. Батько наш були охотником. Підуть в дерезу, горобців настріляють ціле відро, ми їх поскубемо, а мама юшку зварять. Ловили ховрахів, їжаків. Нашій сім’ї не допомагав ніхто. А були такі сердобольні, що дітям чужим помагали. Комірник Надія Сабецька, наприклад. Голодні діти було поприходять під комору, як зараз це помню, такі всі в латаних-перелатаних штанях, підперезані мотузками та й посідають. Нічого не просять, а тільки голодними очима дивляться. То ця Сабецька винесе круг макухи, розіб’є його на кусочки і роздасть дітям. Раз голова колгоспу узнав та почав кричати на неї: „Що ти хочеш, щоб нас обох посадили?” Та слава Богу не посадили. Не доніс, видно, ніхто, хоч багато про це й знали. А в 1934 році батько рішив тікати від голоду в Росію. То ми переїхали на Ростовщину, а цих дітей із хортичанського дєтдому здали назад. Потім їх люди розібрали. Ось така доля нашого сімейства. І, хіба, можна все це забути? Великий гріх не пам’ятати цього. Не дай, Боже, допустити Голодомор!