- Місце запису: місто Львів;
- Дата запису: невідомо;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Мокра Тетяна, 1929 р.н., народилася в селі Демівщина Ржищівського району Київської області;
- Розшифровка аудіозапису: Чудінова Дар’я Іванівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Демівщина Ржищівського (нині Кагарлицького) району Київської область;
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Голод. Голод в 33-м році. Владарює смерть на кожнім кроці.
Їздить по селу бригада й забирає тих, кого вже хоронить кому немає.
Ось під тином навіки заснула мати і дитину мертву пригорнула.
Косить смерть всіх гострою косою, забирає на той світ з собою. В кожній хаті квилять, плачуть діти: дай матусю, хоч що-небудь з’їсти!
Мати лиш до Бога руки зносить, для дітей опухлих смерті просить.
Тільки влада все спокійно споглядає і жалю до умираючих не має: хай вмирають і старі, і діти, їй би швидше світом завладіти.
Тай для неї суд божий настане: дитя мертве перед нею із-під гроба встане.
І не кайся, владо бузовірна, бо тобі ніхто вже не повірить. Не співатимуть вже пісню звичну, владу проклянуть комуністичну.
Підуть всі боротись до загину за убиту горем Україну.
Тетяна Мокра пережила жнива скорботи. каже, що голод загострює пам’ять, тому все згадує так, ніби це відбулося учора.
Народилася на Київщині. Тоді був Ржищівський район, село Демовщина. Народилася в сім’ї дуже такій гарній, віруючій дуже, і небідній, досить-таки яка мала, можете уявити, о, тільки города, присадибну ділянку, гектар 200 і двадцять сотих. Ми мали двух… пару волів, пару коней, мали шість овець, свини… свині мали, причому окремо, мама мені розповідала, окремо кабнів годували, окремо були такі, що на свиноматки, що їх потім продавали – свиней маленьких, свинок продавали. Мали худобу ми, мали все. Батько мій мав вищу агрономічну освіту. Мама не мала освіти. Бо тоді не давали жінкам, бо тільки щоб вона була доброю господинею. Бабуся все готовила до свят у церкві, у священика, готовила обіди, і завжди ходили всі до церкви. Церква для нас була – це найголовніше.
Село було дуже багате. Мало 500 дворів. Дуже було багате село. Церква була дуже гарна і велика. Був… була хата-читальня, теж яка збирала людей. І мій… мої брати старші і мої… мій вуйко там завжди виступали. Ставили п’єси. В селі було дуже гарно. У селі було три таких кутки називалися, кутки. Значить, то такі вулиці, які з’єднувалися. Три таких було вулиці. І там збиралася молодь. І кожний вечір линули співи із тих всіх трьох кутків. Люди старші сідали у своїх там… біля своїх осель і дуже то слухали. Так було. Село було дуже гарне, все у вишнях, у вишневих садах.
Одним з перших кроків більшовицького порядку до Голодомору стала так звана колективізація. Батько Тетяни Мокрої, на той час заможний селянин, критикував такі рішення нової влади, за що згодом і потрапив на Соловки.
В 30-му році ще колгоспу у нас не було, але вже починали приїжджати і збирали селян і розказували про те, що як добре буде жити в колгоспному суспільстві. Ну, батько мій виступав проти того. До речі, він колись служив у Симона Петлюри. Тому його так часом і кликали петлюрівцем. Але прийшов такий час, тридця… двадцять дев’ятий, тридцятий, ну, то я народилася в тридцятому, тридцять перший, тридцять другий, коли почали організовувати колгоспи. Приходили додому, забирали все. Сказали здати всю живність, що то буде разом. І ви би бачила то, як ті позбирал… як ті, такі бараки поробили для тих, для тої худоби, і як та худоба кричала голодна. І кожна господиня старалась набрати сіна й нести до своєї корови. Крик стояв страшний – і худоби, і господинь. Бо то кожному було дуже шкода.
Коли худоби не стало, взялися за збіжжя. Однімали у сім’ї останні крихти.
Я мала була, мені було три рочки. Але я запам’ятала один такий момент: коли прийшли до нас, до хати, наші активісти сільські і два солдати. З такими гвинтівками і з тими… тими штиками, чи як їх назвати, відкритими. Вони скрізь заходили й штовхали, перевіряли у соломі, скрізь перевіряли, чи там ще не залишилося щось із збіжжя. отак вони ходили і тикали. Але вже вони були на тому тижні, вже все забрали. Уже не було нічого. Але от у хаті у нас було мама стояла і плакала і я стояла тримала за спідничку її, теж плакала. Вони все пошукали, вже нічого не знайшли. Абсолютно. Але глянули – така в нас була мірочка, і вона стояла в такому запічку, колись там сіль стояла, і вони взяли ту мірочку, а там було – може, кілограм, може, й не було кілограма – борошна. Вони взяли хустину, яка лежала – мама зняла, бо вона тільки що вмилася, – і висипали то борошно, і забрали, й пішли. Мама на коліна падала, щоб лишили для дитини. Але не лишили. Забрали.
Смерть бабусі стала для трьохрічної Тетянки страшною несподіванкою.
То бабуся померла від голоду. Таке було, то й запам’яталось мені дуже. На печі ми з бабусьою спали. І бабуся спала, а я коло неї бавилася. Мама вранці варила їсти. Варили переважно що? Називався то… то страва кандьор. То було із пшона, наполовину із проса. І до того кандьору ще давалася запряжка: мама бігла на город, рвала крапиву і кришила дрібненько і дала ще, щоб вона прокипіла. Це був дуже гарний кандьор. От мама мені сказала: «Ти посиди з бабусею і побався, а я зараз зроблю запряжку, і ми будемо снідати». Я чемно сиділа коло бабусі, і прийшла мама, і каже» «Будемо снідати, буди бабусю». Я стала будити бабусю, а вона мовчить. Я кажу до мами: «Ти знаєш, бабуся не хоче вставати їсти». Мама встала на стільчик, бо піч була висока, і дотягнулася до бабусі. І як вона поторгала бабусю, бабуся була опухла, такий великий живіт був у неї, і не такі очі, такі витріщені, і вона тоді сказала: «Посиди хвильку, я зараз». Пошла до сусідів, прийшли й стали тягти бабусю з печі. Вона вже була мертва.
А одного разу маленька Тетянка не дочекалася маму, яка працювала у колгоспі.
Одного разу мама не прийшла. Я лишилася на порозі сама, у товаристві пса і кота. І я пішла, трьохрічна дитина, пішла до діда Дмитра. Дід Дмитро мені дав картоплину варену у лушпинні, я її з’їла і прийшла знов чекати мами. Так я чекала два… Дві ночі я ночувала на тому порозі. І я прийшла у дитячі ясла. Ясла були колгоспні. В колгоспні ясла мене не приймали, бо тато вже був два рази під слідством. Я зайняла чуже місце. Дівчинка прибігла, а я їм, а вона стала мене відтягати від тої миски, а я стала триматись і кричати, і діти прибігли, і ложками, які були у той… у тому їдженні, почали бити мене по голові.
Цього разу доля змилувалася, і мама Тетянки залишилася живою. Але через те, що тато був ворогом народу, їхню домівку зруйнували.
А мама не померла. Діду сказали, маминому татові, що мама лежить там опухла, і вона додому вже не прийшла. Уночі він найняв одноосібника, який мав ще коня, дав йому бабині сережки золоті, і він привіз маму до діда додому. І вони там її відгодовували, відпоювали, і таким чином вони її врятували. В селі ніхто не знав, чи є вона, чи немає. Ветеринар з дідом разом маму одягли, і з тими… збіжжям з тим маму, бо тоді не можна було з села виїхати, бо скрізь стояла сторожа, солдати були на, щоб не виходили люди зі села. То її разом з тими мішками, з тим всім, як вони відпроваджували, посадили на той пароплав, і мама поїхала в Київ, а там була її рідна сестра.
Прийшло в сільську раду, що тата мого засудили на десять років і відправили в Соловки. Сім фір приїхало волами із колгоспу. розібрали нашу хату. Мама просила: «Нехай буде хата, під ясла віддасте її, під ясла», – «Ні, з неї побудують колгоспну контору».
Ми зразу пішли до діда. Прийшов виконавець і сказав діду: «Якщо ти приймеш дружину ворога народу, то поїдеш в Сибір з своїми дітьми».
Поневіряння чужими селами, голод, холод. Тетянка занедужала.
Ми ходили до зими по тих чужих селах. Мама там щось помагала робити, і так і зо мною була, і я перестудилася дуже. перестудила ногу, і в мене почала боліти нога. Я так і залишилась на все життя калікою. У мене одкрився туберкульоз суглоба. Ми на зиму повернулися до села. В селі люди вимерли. В колгоспі не було кому працювати.