- Місце запису: село Лебедин, Шполянський район, Черкаська область;
- Дата запису: 2.11.2002 року;
- Хто записав: студентка II курсу, IV групи Мельник Юлія;
- Респондент: Мережко Ганна Гаврилівна, 1923 р. н., народилась у селі Лебедин, Шполянський район, Черкаська область.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Лебедин, Шполянський район, Черкаська область.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Ганно Гаврилівно розкажіть, будь ласка, де ви народились і коли?
Родилась я тут в Лебедині, і прожила весь вік. 1923 року рожденія я. Була сім’я в нас і не багата, середняками називали. Батько були механізатором і двигун дома мали, а мати були в колгоспі сапальницею дома сапали. Ще сестра в мене була 2-ма годами старше мене.
Як ваша сім’я пережила голод 1932, 1933 рр.?
Родину нашу розкуркурили і вислали на Вологду, а тато наш побачивши те, всьо таки надумав піти в колгосп “XII-річчя Жовтня”, сначала дуже не хотів, а потом побачив всі ті нещастя і пішов. Та і нас з сестрою не хотіли брати у школу – казали куркулівські діти. Забрали в нас і поля і все, шо дано було.
Як на Вашу думку, чому трапився голод?
А спіцяльно зробили голодовку. Хліб тоді вродив, та і вродив як всігда, і нестатку не було. А вони, бузувіри, повивозили за границю, щоб ми тут повиздихали. Знаю, шо Сталін спіцяльно таке зробив, хотів умертвить українців, а чого – не знаю, цього тобі вже не скажу.
Коли почали забирати пожитки, де Ваша сім’я зберігала зерно?
Ходили душогуби. Збиралися активісти, чоловік по 5-6 та забирали все, шо бачили. Був тут один – Мифодій Власович, Трайда байда казали. немилосердний був, нікому нічого не оставляв, сам же він возгловляв їх усіх, але люди потом зібралися, обмолотили і на кілок посадили паразіта такого. А ходили вигрібали все геть чисто, шо бачили корови забирали і всю живність. Тато ж наші ушлі були, бистренько узнали про те діло і додому прибігли спасать хотя шось. В нас зерно в засіку було, прийшли ці активісти опечатали зерно. Засік той був над старим заваляним погрібом, а Вони зробили дірочку в засіку і посціжували у погріб. Та ше й казали: “А, чорт не вхватить”. Сусідка в нас була Мотря, то вона, як прийшли до неї, понатягувала на себе 3 спідниці, шоб хоч якусь одежину припасти і в мішочки та глечики поначипала проса та крупи всякої і під припічком сховала. Але ж вони повигрібали все, і спідниці поздирали, одну тіки і оставили.
Що ви їли під час голоду?
Ой, шо тобі сказати. Не було ні хліба, ні солі, тіки воду одну оставили, якби ше й воду забрали, то хтозна шо було б. А кормилися підножним кормом, хто де шо знайде. Їли листя з дерева, сушили листя липове, били його на муку і млинці пекли. Харчувалися всякими остатками де, шо пооставалось. Діти малі бігали, з жарен, на яких шось перетирали, облітали тилочку, шо пооставалося, та й в рот, а як вода, отак перебивались. А нас мама з сестрою Дуньою, весною коли в колгоспі посадили буряки, водили дольки сапать. Виділяли дольку і ми всі сапали, а мама дуже больні вже були, помню ноги так поопухали, шо аж звисали. А на полі годували, варили кошку-похльобку – баланду. А ше били сіно на муку і на воді пекли млинці. Лободу брали для млинців, і кропиву тоже брали. Але потом од кропиви одказались, бо від неї животи дуже боліли, а лобода, вона м’якше і її їли чаще.
Чи були випадки, коли їли людей?
Було таке, що і людей їли. Жінка одна була, ловила малих дітей. Казали пійма дитину, одріже голову і поставе в куток, що кров стекла, а потом вже їсть. Її так і прозвали Людоїдка, а потом всіх дітей назвали по роду Людоїдами і зараз в селі вони є. А ще було в Пухліїв, сусідів, пропала дитина і шось десь тиждень її шукали і ніхто не бачив її, а якось зашли до сусідів, а вони пальчики тіки дитячі догризають – оце геть чисто так і було. Але то таке время було тяжоле , судить тих людей нізя, бо кожний жив як міг, аби тіки день додержаться.
Як на Вашу думку, скільки чоловік померло в селі?
Вмирало багато, вимирали і сім’ями і вулицями. В сім’ях було дітей по 12, по 13, або ще й більше. Але ж діточки маленькі були, їх ще й не називали, то хтоїзна скільки тих бідних людей повмирало. Чула шось таке в сільраді колись казали до 3000 людей вмерло, але хтоїзна, скільки їх по настояшому вмерло, всіх не запишуть.
Де в селі хоронили померлих людей і яким чином?
Мертвих було багато. Оце ідеш попід тином, то там, то тут лежали люди. Організовували бригади, які їздили на возах і собірали мертвяків. Їде було дядько і собіра хоч живого, шо не шевелиться, хоч мертвого, та і забира всіх зразу, каже нашо мені двічі вертатися, доки вернусь він вже і схолоне. Відвозив на кладбіще і скидав в яму та й загортав. А деякі хоронили свою рідню на городі.
Чи є місця шанування померлих?
А Бог його знає, може десь і є, не чула, а хто ховав дома, то конєшно убирає і дивиться за могилками, а які і повмирали вже, то діти дивляться. А другі і не знають шо то за горби, хоч на городі, хоч на кладбиші, то воно ото і позаростало і зрівнялось з землею, кому воля січас воно нужне.