1. Місце запису: село Олександрівка Олександрівського району Кіровоградської області;
  2. Дата запису: 8 травня 2008-го року;
  3. Хто записав: режисер, Сергій Буковський;
  4. Респондент: Медведєва Варвара Дмитрівна, 1927 р.н., народилася в місті Світловодськ Новогеоргіївського (нині Світловодського) району Кіровоградської області;
  5. Розшифровка відеозапису: Рижа Анастасія Вікторівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в місті Світловодськ Новогеоргіївського (нині Світловодського) району Кіровоградської області.

А Ви народились в цьому селі, в Олександрівці?

Ні, я родилася в Світловодські. Сійчас Світловодський район, а тоді був Новогеоргіївський район, село Велика Скельова. Таке село там єсть.

В Кіровоградській?

В Кіровоградській області. Я там родилася.

А батьки Ваші чим займалися?

Батько в мене був лісник, а мама в колгоспі робила. Колгоспники.

А до колгоспу?

А до колгоспу? Ну, до колгоспу, якщо в мене мама із дев’ятсот другого року, то як я їх пам’ятаю, то вони були вже в колгоспі. Отак. Як уже в мене ясна пам’ять є шо це той, то вони вже були в колгоспі. Батько робив лісником, а раніше батько в панів, вобщєм, він служив у панів, то він говорив, шо його дуже любили. Він там вирощував цвіти, сад садив, алеї – все чисто. Вобщєм, доводив те, він кончав, шо-то таке.

Іще при панах, де він там учився, ну короче він той, у панів служив. Казав, що пані, в якої він служив даже купила йому на празник Великдень – подарила велосипед, якого ні в кого не було. Це за те, що він був ну такий, толі прілєжно так служив, толі їй нравилося те, що він так, вобщем, старався держаться місця, потому шо він був з багатодітної сім’ї, їх було дванадцять душ у батька дітей. І він був самий старший син. І от оце він служив. То він розказував як він служив і як шо він робив. Робив він, канєшно, таку роботу, яку він любив, і хотів, шоб вона була красива, шоб це – робив як для себе. Ну його, вобщем, пані йому подарила на Великдень велосипеда.

А мама була, як то кажуть, отих окрищених куркулів дочка. Якби сталося з багатої сім’ї. Ну їх було п’ятеро дітей. І мама була тоже сама старша. І оце вони як поженилися, то із-за того, шо батько був із бідної сім’ї, а мама була із багатої сім’ї, вроді ж куркульська дочка, то їх не вигнали з хати. А вже маминих батьків, батько був ну багатий, – куркуль. В його був і млин, і якась магазін, чи то лавка яка-то в його була. Була молотарка, була сіножатка, були коні, корови. Ну він робив тільки своє із сім’єю. Їх було п’ятеро, вони дуже багато робили, для того, шоб у їх все було. Бо мама росказувала, шо як, ми, – каже, в поле йшли, то, каже, один ніс тикву з водою, другий ніс там, знаряддя праці, а другий ніс колиску і триніг для тії колиски. Ішли в поли всі сімнею. І працювали от сходу і до заходу.

А шо значить «триніг» для колиски?

А колиску повісить нужно було [показує] на чомусь, шоб вона гойдалася. Дитина сама менша була. Дядько Андрій в мене самий менший, і оце його маненьким несли із собою в поле, шоб усі працювали і дитину глядіти. От вони йшли всі гуртом у поле.

А Ви сказали, шо у Вашого діда був млин.

Був млин.

А Ви його пам’ятаєте цей млин? Ви були на ньому?

Пам’ятаю я той млин. Вже я в школу ходила і цей млин був, якби, уже колгоспний. І там робив мамин брат. Ну, у тому млині. А чого я й пам’ятаю, бо там за млином, він був паровий, і бігла звідкілясь, вода прямо в колодязь і вона була всігда гаряча. Оце як шо воно там робилося, ну вода. І нас, дітей, інтересувала та вода, яка бігла в колодязь і була гаряча. Ми всігда з школи ідучи, в школу ідучи забігали туди побовтаться в тій воді. Ну багато всього, все, шо було, все, що було у їх – забрали все і їх вигнали з хати.

І куди вони забігли?

Дід пішов у світ, зовсім не знали де дівся. Потому шо йому (розізлило???) шо його отправлять в Сибір, бо отправляли таких у Сибір. Він просто втік! І ніхто, ми його, наприклад, не знали куди він утік. А бабушка осталася. Осталася у селі, ну всі знали шо вона батрачка, вона тоже наймичкою була в панів. І вона тоже була з бідної сім’ї. Сиріт, вони були сироти, і вона була сама старша. І содержувала усю сім’ю отим своїм заробітком. І була в панів. Була гарна, роботяща. І оце вона вийшла за багатого заміж.

Дід був тоже із заможної, їх було два сини, була сім’я заможна – мала землю й усе. І вона із дєтства мріяла стать хазяйкою, шоб мать все чисто. І коли дід прийшов її сватать, він дуже не хотів жениться, бо він ще був молодий, а його заставляли, бо треба йому було комусь робить у хазяйстві. І вони вибрали її, батьки вибрали йому її. І вона тоді зраділа, шо її багатий жених сватає. А дід не радий був жениться, бо був ще молодий, йому хотілось погулять. Він її вгаварював, шо: «Ти не йди, я тебе візьму годів через скільки. Не йди за мене, давай погуляємо.» А вона й надворі як були – согласилася, увійшла в хату, начали питать, а вона согласилась вийти заміж. І так вона вийшла заміж, дід був все життя на неї злий, шо вона й вийшла, не дала йому погулять. (…) Вийшла заміж за його.

Ну, канєшно, вона була хазяйка, була бідна. І от через те, шо всі пам’ятали, шо вона із бідної сім’ї, їй дозволили зайти в хату пустим-пусту, де немає нічого – одні стіни. І я запам’ятала це з дєтства, бо я була, ну яка я була? Ми понесли… І главно, шо предупредили – шоб мати її, моя мати, дочка її, не приймала її. Бо якщо буде вона її приймать у себе дома, то вигонять і нас. ( — ) Із села.

І вечером дуже пізно ми понесли на Різдво із старшою сестрою їй вечерю. Це як би так, по традиції, шось мама приготовила. Ми зайшли в пусту хату і моя старша сестра мене підняла [показує] і поставила на лежанку – це така ж ото піч. Бабушка лежала на пічі, а лежанка гола. І вона мене поставила і я оцю вечерю бабушкі на піч поставила. Бабушка взяла ту вечерю [плаче], каже: «Онучечко ж моя, шо ж я тобі дам?», потому шо як вечерю принесеш, нужно ж гостинця дать, а в неї немає нічого. Каже: «Онучечко моя, шо ж тобі дать?». А на гвіздочку висіла хусточка. ( — ) Гарна хусточка. Біла, кашемірова, в цвіточку. Вона зняла ту хусточку і тою хусточкою мене запнула. Оце я так запам’ятала.

А вона, було, прийде до нас [показує],не дорогою, а через город. Іде верхом, горою по садками, а тоді спуститься через город, зайде в хату, сяде… Помню, її так запомнила, шо вона сидить і плаче-плаче і отак руки [хитається], хитається та так вона. Головою так [хитає головою], оце так. І «Боже мій, Боже, шо зробили з нами.» Оце я таке запам’ятала.

А тоді дід оказався у Кременчугу, толі в Крюкові – отам. І вона перейшла туди і дід там купив, десь устроївся на роботу і купив якийсь дерев’яний поганенький дом. І там і я була вже в гостях. То бабушку прийняв родич далекий, який був діректором дєтского дома в Крюкові. І він її взяв прачкою у дєтский дом. А дід – не знаю чим він занімався, шо він робив. Ну в крайньом случаї вони вже трошки так начали ставать на ноги, трошки вже обжилися і даже їздила бабушка в гості і привозила нам гостинці. Це я так запам’ятала.

 Вони вижили, да?

Вижили. Вижили всі.

Ви кажете, шо Ви носили оце так от, в побуті вечерю. От Ви пам’ятаєте, яке перше свято релігійне чи яке от?

Оце я пам’ятаю що ми, воно було якби не узаконено, притискалося, потому шо вечерю я носила це пізньої ночі, зимою, шоб не дуже хто й знав. Так не знаю чого, чи нізя було через те, шо це релігійні свята чи нізя було, шо це вона була вигнана із хати як куркулька, та їй нізя давать їсти. Оце я не пам’ятаю оце цього. А вообще там діти бігали попід хатами оце щедрували, той то. То це вже в мої сім років я вже харашо розуміла, шо це таке. Ну, оце як я розказую, то це навєрно мені було, ну якщо я двадцять сьомого года, то це був тридцять третій год. То скільки це мені було? Ну отакоє було. А як у первий класі, то вже я пам’ятаю як я йшла в первий клас.

(А в якому році було у перший клас???)

У перший… Ну давайте пощітаєм, який це був рік. Во время Голодомору я ходила… В нас було в селі організовано шо-то таке підвид дєтдому, дєтсадка, чи щось таке, що всі діти села туди сходилися, тому що там давали нам якусь таке (…) якусь бовтанку із гречаної муки. Не зажарена вона – нічого. І давали нам кусочок хліба, якщо це був такий кусочок [показує на столі рукою] от отак як тепер єсть пєчєння, отак завтовшки як з палець і, ну може грам сто і було того хліба. Ну оце мені давали кусочок хліба такий на цілий день. Отой хліб.

І я зводила Ліду, а Ліда в мене з тридцять первого году. Це я її брала за ручку, сестричка в мене меншинька. І це ми вдвох були там у тім садіку. І там було дуже багато нас, дітей. Там були такі [показує висоту] нари у три яруси: нижнє, верхнє і ще верхній. І оце він був із горбулів із таких, не з досток, а з горбулів – голі доски. Потому шо ми, нас ложили спать, то ми знімали один платок із голови та слали під себе, а другим платком укривалися. Оце ми так спали. А тоді длінні були столи, за якими нас садовили і насипали нам ото ту бовтанку із того, із гречаної муки. А тоді начали вже давать нам…

Вибачте, ну це в 33-му році оцей дитячий садок (був???), да?

Це було, да-да-да-да, оце в тридцять третім році, навєрно, це було. Був тридцять третій, ну це було літо. Це вже було літо.

А, тобто коли ви пережили це (самою???).

Зімою бабушку я бачила, зімою це було. Зімой ми вечерю носили. А вже в садік ми ходили – оце той, – літом. Тепло було. То оце ми той, ходили.

А багато дітей вижило?

Ой, багато вижило. Як багато вижило, як багато померли – це ж для мене було іще несвідомо. Я тільки бачила те, що діялося в нас у дворі, коло двору, на вулиці. Нас нікуди не пускали, того шо дітей, ну, де вони дівалися – не поверталися. Ну був же ж, були слухи, що дітей ловлять і їдять, і можуть додому не пустить, і можуть забрать. Так що нас мати з хати не випускала і приказувала, щоб не откривали, не откривали двері.

А оцих людей бродящих, які просили кусочок хліба, їх було так багато, що без кінця. От хата в нас так була, то оце в оці вікна [показує на вікна], в оті вікна. Оце одно стука в ото вікно, а друге загляда в одно вікно. А ми на пічі і стараємося сховаться, щоб нас не бачили. А вони стукають у вікно і такі страшні-страшні: зарощі, грязні, у лахмоттях. І всі шось там белькотять, ми їх дуже боялися.

Ну мама, не дивлячись, що вони такі страшні, вона їх пускала в хату. Як вона була, вона їх пускала в хату. А тільки спеціально вона поставила лавку, (при них???) спеціально була мисочка така, і вона, шо в неї там уже було, вона садовила їх коло порога, потомушо, на їх воші лазили, вони такі грязні були. Вона їх садовила і хоть шо-небуть, шо в неї було, те вона сипала і я, ми наблюдали, як вони оте все їли і даже оту мисочку вилизували [показує форму мисочки], пальцями-пальцями, пальці облизують шо є, той. А тоді хоче подякувать матір, хватає її за руки, цілує їй руки, шось той. І нам так не хотілося, щоб вони обнімали маму, вони були такі ж нещасні. Мама тих виряде, другі стукають. Тих виряде, другі стукають.

А той, мама було з батьком перегаварює, каже: «Оп’ять лежить під забором один». Батько: «Ну то шо будем робить?», вона: « Та я знаю? Вийди, – каже, вийди та подивися – чи він живий, чи не живий.» Оце той, прийде. А то, помню, один прийшов мущина, то він у вікно стукав, так до нас у хату входить було [показує на двері]. Він у вікно так стукав-стукав. Ну вони впустили ж його в хату, потому шо це був вже вечір, вже ніч. Потому шо буває так, якщо ввечері откриєш, а воно в хату зайде, тоді впаде. Ти за ноги його не можеш витягти. Вигнать його не можна, а воно не виходе. Ми всю ніч не спимо. Бо хто його зна що він зробе. Потому шо такі були случаї, що отаково ж зайде, і може хто за кусок хліба, а за шось – шо небудь, за яку-небуть юшку, воно ж може і шо-небуть зробить тобі.

Боялися, потому шо, і в вікна лізли. Вони отак як прийдуть – замок, а в вікно як побачать, шо шось єсть таке, шо можна його з’їсти, то для їх це прегради не було, вони могли і розбить вікно, і в вікно влізти. І був случай такий, шо – заліз у шибку, тоді шибки маленькі були, він заліз у шибку, а вилізти не мог. І вмер так. Приходе хазяїн, а він висить. До половини в хаті, половина надворі. Отакі случаї були.

І два случаї, помню, шо у нас у дворі було – прийшли, один коло порога прямо вмер, а один коло забора – за забором. На вулиці, ну коло нас шо мати з батьком його прибрала. Мама там його накрила. А тоді приїхали підводою, ну це я не бачила, нас не пускали на таке зрєліще. Їх грузили і везли, той.

А в росказі, оце виживали шо, лежали – коли оце сьогодні лежить, завтра лежить. А вже на третій день вже шоб даром не їздить, заїжає підвода, собирають їх оці і везуть. Де вже їх хоронили – нас туди не пускали. Ну факт той, шо їх прибирали – хоронили. Отаке було. А так… Не дай Бог. Кажуть «Забудь», – ні. Його забудь не можна, хто це пережив.

Значить, тобто Ваша мама рятувала таким чином, да?

Чим могла рятувала. Вона була така людина. І була й до посліднього вона така була, шо вона всіх любила і її всі любили.

Ну, значить, у вас якась їжа була, раз ділилися. Да, от? У вас не все забрали?

Оце ж. Ні, ви знаєте, шо? Не все забрали, а ми умудрилися сховать дещо. У нас був на пічі комін, і за комином іще була ніша. І мама там у тій ніші сховала квасолю і сховала сою. Ви знаєте що це таке? Це така дрібненька квасолька, її можна жарить. І оце благодаря цій сої, вона її витягала, і батько вже ходив у колгосп на роботу. Вона каждий день жарила стакан сої і нам давала тільки попробувать. А батькові висипала в карман і оце він цим стаканом сої жив цілий день. І тільки він один був у нас пухлий із голоду, а ми були, навєрно, дуже такі худі.

Ну в крайньом случаї нас спасала бабушка. Бо дід їздив, отам була Глобина десь на Полтавській області, там був спіртзавод, де вирощували із картоплі, там шо-то робили – толі спірт, толі той. Ну там була яма, де сохраняли жмихи із картоплі. І от він оті жмихи привозив відтіля. І бабушка привозила нам і печені, і просто так. Це була така чорно-вонюча смєсь якась. І мама із його, із полови товкли качани, оці, шо вже без зерна. Так їх товкли у ступі, сіяли муку. І оце оцю із картоплі оці жмихи перемішували, і мама пекла такі як маторженики називалися, ну як блини отаке во. Випікала його в пічі і оце цим вона ділилася і з тими, хто приходив до його, до нас.

Було в секреті? Не заборонялося?

Ви знаєте, що? Нє, не заборонялося. Нам слухать, потому шо, як би сказать – нас тільки не пускали куда-то, той. А шось, шо дорослі між собою говорили, то, по-моєму, секретів не було. Знаю, шо нишком, щоб ніхто не чув лаяли оцю власть, шо поселилась. Мама дуже дуже-дуже так це трагічно переживала. А от мені кажеться, батько якось був більш склонний – «нехай будуть колгоспи, хай буде так, хай, може ж це буде лучше.» Ну от він і шутя і шо та таже: «Шо ти там переживаєш? Ну тобі ж говорять, шо ти тоді будеш хазяйкою, буде в нас велике хазяйство в селі. І ти будеш хазяйкою. Це все твоє. Чо ти переживаєш?».

Он забрали прийшли корову, забрали. Ну канєшно, ми чувствовали, шо ми осталися без корови, без молока. А прийшли ж [зітхає], прийшли ж, кажуть так як це колгоспи організували, забрали все й забирали все. До нас прийшло три дядьки якісь, увійшли…

А хто прийшов? От, Ви можете їх згадать, як вони виглядали?

Наші-наші, наші-наші.

Місцеві?

Місцеві. А тіки вони називались актівістами. Ну інколи приходили в кожанки, галіхве при (кабури???) там, той – оружія яке-небудь із таких, і такі являлися. От предупредить, шоб нікого. От як бабушку уже, як бабу й дєда вигнали, то приходили, то приходив якийсь, казала мама – «чужий» у кожанки, в галіхве із наганом і строго так предупредив, шо, значить, їх вигнали, будете їх принімать – і вам те буде. Оце, це те, шо даже я бачила, шо це той, і бачили, шо це шось за дядьки такі.

А ті, що приходили, то приходили сільські, наші сільські актівісти, яких люди не дуже любили. Ну зайшли в хату й до мами, мама була сама в хаті. «Як ви будете, – каже, як ви корову, (в нас тільки корова осталася), ви корову здаєте?». А ми от краю в селі, третя хата. «Ви здаєте корову?». А мамі ніззя було балакать багато і возражать протів цього всього, потому шо вона боялась, шо буде те, шо й дідові й бабі. «Ви корову здаєте?». А мама каже: «Як люди, так і я». Вони зразу вийшли з хати, пішли в сарай, одв’язали корову і повели. Мама слідом вийшла, каже: «Тільки нашу повели [плаче]. Більш ніхто не дав».

Ну, шо ж, люди хто був такий, до кого претензій не було, їм може і не той. І могли возражать, і не дать і ще шо-небуть. А вона боялась возражать, каже – «як люди, так і я». Забрали і повели. Остались ми без молока. Оця ж Ліда, сама меньша, той, тіки встане і просе їсти, просе молока.

(А хто…???)

Я так запомнила, шо мама топе в пічі, а я на маму дивлюся – а вона у піч дивиться [показує як капають сльози і плаче], а сльози прямо на той, – на опічок капають такі, як горох. Котяться по щоках, вона плаче, що дитина просе їсти, а дать нема чого. Ой…

А тоді ж ото трошки ми, трохи-трохи, тоді ж таке, начали ж той, кажуть, мов – ви, мов, ну побачили, що діти ж малі, нас троє, а корову ж забрали. «Вам будуть давать, будете ходить на молочарню, і вам будуть давать». То мама пошле мене з битончиком туди, то я сидю-сидю, поки молоко там перевіють і дадуть в битончик одвійок. То я ото принесу, то мама діле те молоко, потому шо Ліда сама меньша, вона їй там із кукурузи там, чи з чогось так, якась мука чи з чогось шо, заварювала якусь таку бовтанку-кашу, чи що з того молока. Мені так хочеться, вона насипе їй, а мені так хочеться. Мама каже: «Як вона не доїсть, то й тобі буде». То той, я так же ж дивлюсь на ту Ліду, хоть би вона не доїла, шоб там хоч ложечка осталась тієї каші ( — ).

В дитинстві от у мене запахи був в дитинстві. От який запах у 33-го року, Ви як би могли сказать? От чим, воно чогось відрізнялось, от як стало через рік-два. От шось от асоціюється як от Ви (представляєте, чим воно???)

Ви знаєте, що? Чим воно відрізнялося від, воно було як наповнете страху і от тим всим, шо ми може його не так воспринімали як нам, ми боляче воспринімали, дивлячись на батьків, як вони страждають. Дивлячись на бабусю, як вона страждає. А оте все, ми іще були як той, нам їсти хотілось і більш нічого. Так той, тоді боялись ми отих людей, шо стукають, шо ходять. А тоді ми приходилось нам бачить і отих мертвих. То ми боялися мертвих, оте все отакочки воспринімалося.

А вже як, ми як то стали вже, майже, діти були, ну ми були вже, якесь свідомість така, як доросла. Потому шо як я була в яслях і давали мені, Ліді кусочок хліба і мені, то я один кусочок їй давала, по кусочку, а один замотувала в платочок і носила під рукою, шоб ніхто в мене не отняв, шоб його принести і понести батькові, бо вже батько лежав пухлий і на роботу не міг ходить. І оцей кусочок я носила під рукою, бо його ніззя було положить, бо вкрадуть і з’їдять. От я його під рукою носю. І Лідиного трошки отщипну і їй в рот дам, а вона зна шо в мене є, ходе за мной та просе. Я оп’ять їй отщипну і ще в рот дам, оце. А один кусочок, таке, приносю. Доносю додому. І помню, що принесла і даю батькові, розмотую платок і даю кусочок хліба. Він узяв, в його так руки трусяться. Він взяв той кусочок [плаче], а сльози котяться-котяться в його, і по щоках. Що це він, якби, з’їв ту порцію, яка пренадлєжала мені, із-за того, шо в мене до його така жалость, шо я не сама не з’їла, а принесла йому.

І оце оті маторженики, що носила бабушка, так вони були такі добрі, що ми, мабуть, нічого такого доброго не їли. Які вони були добрі, як вона принесе свій іспечений, вона всім нам дасть по одному оце маторженику. Так він такий був добрий, ми її так виглядали, ждали, каждий день у вікно виглядали, бо вона з города до нас ішла. Шо вона нам принесе.

А тоді запам`яталося – в нас був схований іще трохи було схованого жита, у нас в хаті так була лежанка, топилася. А тоді так кругом-кругом і йшов димоход у піч, і отут була така ніша, де можна було сховать. І мама там сховала клуночок жита. І як вже стало – стала весна, вони те жито посіяли в огороді. Так усі дивувались: «Де вона його взяла?». Де вона його взяла. Мама сказала, шо вона виміняла, дід їздив в Білорусію і там міняв. У мами були хароші спідниці, платки, отаке все. Їздили туди міняли, обмінювали. Мама сказала, шо це не сховано в мене було, а це виміняли. І ото ми посіяли. А тоді скосили і стовкли те жито і спекли хліба.

І помню шо ми вже сиділи долі на траві – травою долівка застелена. І ми сиділи за столиком. Такі столики невеличкі ставлять, сім’я сідає кругом столика і обідали. І в хату увійшла бабуся. Ми зраділи їй, шо вона, той, вона увійшла. І витягла з кошолки ті маторженики, дала нам по маторженику. А на столі вже в нас був хліб, той, шо в себе в городі вродив. І він був такий пахучий, такий добрий. Я не знаю як хто, а я вкусила той маторженик а він не добрий! Вкусила, а вона каже: «Чо ж ти не їси?». Кажу: «Та я потім, потім». А тільки той, понюхаю, а він же ж вонючий та не добрий. Хліб пахущий, а той маторженик… То це я дуже запомнила, це перший хліб після голодовки. То вже ми їли, у нас і картопелька була – сходила в городі, і сонечко так сходило. І це було так радісно якось на душі, шо ми пережили зіму. А вже ж мама багато жаливи наріже, ото там той…

Чому так вийшло, що люди, мільйони людей загинули? Як Ви думаєте, це хтось зробив, неврожай, обставини, так склалося? Чому це так?

Ні-ні-ні-ні-ні, врожай був! З росказу – врожай був. Усе було так, як слід. Все забрали! Понімаєте що, було так, як пам’ятаєте й Ви. Давай, ото давай, де хоч возьми, а здай. От був приказ з верха. А ці мєсні з шкури лізли – вислужиться, шоб, потому шо їм тоже, навєрно, вгрожали розправою за це. І, навєрно, оце їх заставляло робить усі оці неподобства, які творилися. Того що, хто б це знав, якщо там дядько сховав десь серед городу чи десь в грубці сховав вузол якогось зерна. Хто ж тебе заставляє оце во, туда, той?

Так мало того, шо забирали, даже робили, як би, на зло. Даже те, що десь в горшку або на печі. Мати взяла висипала просо, рядном накрила й посадила дітей на тому місті. Дітей з печі поскидали, рядно прибрали, все змели і забрали. Це тільки можуть робить ті, хто чи старався вислужиться, чи старався, чи може було приказано зробить так, шоб довести людей до такого состоянія, шоб ти не мог возражать. І робив те, шо тобі прикажуть. Отаке, отак тільки було. Потому що, як можна тільки було.

Але ж начали ж дітей потом… Бачуть, що діти вимирають, не вспівають ховать, той то, таке ж открили якийсь там притулок десь начали давать їм шо-небуть їсти чи що. Визбирали тих дітей, які додому ходили. А які й не ходили, потому шо батьки вимерли, а остались самі діти. І були там, там була хата така, де вони і ночували там вони й були, оце. Це було спеціально для того, шоб ішли в колгосп.

(Які???) в такий спосіб це робили, так?

Да. Потому шо це толі було врєдітєльство, спеціально, може було для того зроблено, шоб як націю унічтожить, чи що. І на те не похоже. Ну скарєє всього, шо це вислужувалися ті люди, які… Тоді ж пам’ятаєте, було таке гасло: «Хто був нічєм, тот станет всем». То хто був той, в кого нічого не було, та й сійчас вони є ті, в кого нічого немає.

От кажуть, сьогодні безробіття, нема де робить. Та горе з вами! Скільки землі! Скільки хат пустих! Іди, хазяйнуй, сій! Ти ж весною посієш, літом собереш. Уже ж буде в тебе шо їсти і всьо. Так не хотять робить. От такі, які не хотіли робить тоді, такі не хотять робить і сійчас. А оті шо не хотять робить, в їх всігда була зависть протів того, шо «он у його є». І тоді старались вкрасти, отнять, забрать.

Оце, той. З ними, канєшно, і розправлялися, ну як. Оце в нас були такі дядьки, шо оце ходили і витрусювали оте в грубках, оте всьо. То в нас, я не пам’ятаю, ну були такі дядьки, шо організувалися, піймали того активіста, і кажуть, не знають де він дівся. А він весною коло моста виплив, як вода начала йти. Його вбили, в ополонку впустили і він виплив аж весною. То це той, шо лазив і по горіщах, і по погрібах. Був дуже «активний» такий. Ну а нашлися ж такі дядьки, шо зробили це. Було в нас і таке.

Це Ви один випадок згадали. А були інші подібні, от що вбивали таких актівістів? Чи один тільки такий випадок був?

Оце я пам’ятаю, один який оце так робив, то оце його прибрали. А хто прибрав? То тоже намікали, чия це робота. Ну були такі дядьки, шо, той…

В менших масштабах, але можливий голод, в принципі?

Ви знаєте, що? Як я ото так живу оце в селі, то я, наприклад, думаю, шо не должно буть.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду