- Місце запису: cело Суботів Чигиринського району Черкаської області;
- Дата запису: 2018 р.;
- Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
- Респонденти: Матковська Поліна Гнатівна, 1.05.1928 р.н., народилася в селі Суботів Чигиринського району Черкаської області. (сьогодні проживає в селі Суботів); далі П. Г.
- Респондент: Матковський Михайло Казимирович, 29.06.1929 р.н. народився у місті Вінниція Вінницької області (сьогодні проживає в селі Суботів); далі М.К.
- Розшифровка аудіозапису: Захарчук Анна Олексіївна;
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Оповідачі, представтесь, будь ласка. Як Вас звати?
П. Г. Матковська Паліна Гнатовна.
Коли народилися?
Двадцять восьмого, того, ми, году. 1929 года. 1928 году.
А число, місяць?
Перве мая, якраз парад ішов.
А де народилися?
У Суботові.
А Ви представтесь, будь ласка, як Вас звати?
М.К. Матковський Міхаїл Казімірович. Родився: 29-го года 29-го червня.
А де родилися-народилися?
Родився в Вінніце, там батьки жили. Хрестився, хрестили в Кіровоградській області гора, Донецький район Кіровоградська область.
Так, давайте по черзі. А як звали Вашу маму і батька?
П. Г. Була Заболотня Текля Борисовна, мати. А батька – Заболотний Гнат Андрійович.
Вони в колгоспі працювали?
Вони не вспіли працювати у колгоспі, бо їх побили зразу.
А коли це приблизно було?
Те ж Голодомор же ж, захватило ж. 33-ій год, 32-ий.
Вони померли з голоду?
Да. І брат вмер.
А брата як Вашого звали?
Іван.
Іван. А прізвище?
Заболотний Іван Гнатович.
Іван Гнатович, він помер від голоду. А скільки років йому було тоді?
3 роки.
Більше братів, сестер у Вас не було?
Не було нікого.
А як Ви виживали? Ви сиротою залишились?
Я як виживала? Матір забрали, розкуркулили, розбрали й хатку даже, розібрали все. А я осталася удома на подвір’ї, на цеглі самій. І сиділа, там сиділа, я сиділа… Скільки я же там сиділа – не знаю. А матір забрали у Шаблено, ой, на будяки якісь, на якісь буряки. Мати там була. Я місяць сиділа коло собаки, в норі спала я. Собака принесе кістку – я в ступі встовчу, о, ложечкою з’їм, і я оце так вижила. А потом була дядина моя та давала по пів чарочки молока мені. Її носили мати, а вона вже ділілася та й мені носила, дядина. А матері місяць не було та ото так виживала. А потом люди та викопали ж нору таку та ми жили в тій норі, одне вікно, і такі дверці поставили, які, сякі-такі, та стовпи, та очеретом вкрили також той, во. То оце ж на Різдво жаби: «Крум-крум», – гадюки вилазять із очерету зімою. Страшно, страшно. Прожила у очереті 24 годи у тій норі.
У землянці цій?
А?
У цій землянці жили?
Да-да-да. 24 годи
Спочатку з мамою, Ви кажете?
Тоді вже мати прийшла, пішла в колгосп робить, я ше ж мала. А потом вже начала я в школу ходить. Чого то вони вп’ять прийшли. Посадили ми на, пішла по я по хатах, напросила лушпиння, лушпиння напросила, лушпиння.
М.К. Да знають вони, шо таке лушпиння!
П. Г. Два кошики. Та посадили картоплю тоді, ну вона росла як на гріх виросла брава. А прийшла вчителька із своїми учнями та давай вибирать її, бо це мов враг народу, іздіваються, враг мов народу. Та я , де й мене та сила взялася, я не знаю, де я взяла ту кирпичину, я й як вдарила я ту вчительку, думала, шо й мене вб’ють. Вдарила ту вчительку, а тут хтось ішов вуличкою, повидав, ой мене тут же рятовано. Вуличкою йшли та каже чоловік: «Ах ти ж, – каже, – падлюка, нашо ж ти забираєш, – каже, – послідню картоплину в дитини, вона дурна, шо не вдарила тебе, шоб тебе вбило, а то тра, – каже, – зроблю шоб твої діти будуть так страдать, як вона». Так вона покинула половинку картоплі і ми так вижили вже ту жіму. Ой було, ой, було-було! Хай мене Бог милує! А вдягтися ж нема ж у шо: калоша і черевик, або довбаки дерев’яні. Ото в довбаки дерев’яні, о, довбаки дерев’яні, ото таке.
А що про розкуркулення пам’ятаєте? Як це відбулося? Хто до Вас приходив, от, як воно? Шось пам’ятаєте? Шо забрали у Вас? Яке господарство було до того?
Приходила та розкуркулювала, приходила – мати й батько були десь на роботі, я вже не скажу, де ба, бо я не знаю де, о. То та Карла ж Ганна.
М.К. Сусіди.
П. Г. О, і ба там, як його, Баянкова Ганна, оце вони розкуркулили.
Дві жінки?
Дві жінки ну і чоловіки, я вже позабувала хто. Мужики вивозили все на світі. А це ж Ганна, осьо шо ж Карла Ганна, то вона ж до себе переносила все, все, даже кошелі ті, шо з хліва. Та сусідка позичила кошелі, каже: «Це ж не твої, – каже, – Заболотного Гната кошелі, я не отдам». Ото таке. Ой, іздівались-іздівались як хотіли.
Так, а Вас, Вашу сім’ю називали куркулями? Так а шо в Вас було багато шо, худоба була, чи шо в Вас було?
Ну це ж, я не знаю, потом, потом підожди же ж, оце ж розібрали нас, потом у 37-ім годі, 37-ім годі привезли машину скла, скла машину. «Нате, – каже , – купуйте, може хатку купите, бо ошибково вас розібрали, ошибково вас розібрали, вас нільзя розбирать було, потому шо ви на роботі, – каже, – батько й матір були». А ошибково розібрали та привезли скла, машину скла, ото ящиками та ми попродали та дали ж м’ясо, м’ясо налог, крашанки. Та ми витратили то, продали те скло та купили, та поросятко купили таке.
А Ви кажете, що з матір’ю жили, а батько то він від голоду загинув, чи ні? Чи він жив?
Я трошки глуха.
Ви кажете, що з матір’ю жили. А батько теж живий, він не загинув від голоду?
Не, він загинув. Він зразу, зразу його не стало.
А, то він загинув від голоду? Брат і батько? А мама вижила.
Да, да. Мама вижила.
Зрозуміло. А дідусь, бабуся Ваші, вони померли від голоду, чи їх не було вже до того часу?
Дідусь і бабуся жили добре, а тіки не помагали. Дуже добре жили, тіки не помагали. Ніхто нічого не помагав. Боялися, шоб їх не покуркулили. А потом вже якось дали, шо ошибково, тоді вже начали роздаться.
А Шибково це такий район Суботова, чи це інше село, чи куток такий?
Ошибочно получилось.
А, шибкого – це ошибочно. Ага, зрозуміло.
Ошибочно получилося.
Зрозуміло.А що тоді Ви їли з мамою взагалі, от, пам’ятаєте?
Пам’ятаю я. Той, акації цвітілі – пекли, отам було на Івайкові була картопля гнила викопана і зогнила в ямі. Одкопували вибирали оте гож крохмаль, пекли оладки, о, на берег ходили – різали рогід і тоді той рогід різали і варили як капусту. Туди в до рогозу та бакоси та калашики, бучу дід осьо ж знає. Калашики уся й бур’яни їли.
А хтось допомогав Вам іще?
Ніхто мені нічого не допомогав, ні. Не помагало ніхто нічого, ніхто, ні грама.
А хто ще помер у роки Голодомору, може сусідів Ви, там, прізвища пам’ятаєте? Може якісь знайомі?
Та в ріді там померло два хлопця.
А як їх прізвища були?
Міненко Іван і Міненко Василь.
А скільки їм приблизно років було?
Йосиповичі.
Йосиповичі? Міненко Василь Йосипович і Міненко Іван Йосипович.
Да, да. Оце там вони вдвоє в хатинці померло.
А скільки їм приблизно років було?
Їсти було все, дівчата вижили, а вони не вижили.
Ну так само. Як звали батька Вашого, матір?
М.К. Матковський Кузьма Йосипович, родився він в Вінніце, батько. Мені кажеться, мені кажеться в двадцять сьомом, в двадцять… я на хрестинах не був.
А маму як Вашу звали?
Матковська Дуня Карповна.
А Ви не, ну, де вони працювали?
Батько робив, учився він до войни в Одесі, мастєр Одеської желєзної дороги. І робив він перед войною на желєзной дороге, ми жили на желєзной дороге. Там давали нам, ой, по 300 грам хліба.
Це за 1 день?
На 1 зуб [сміється]. От, ізвінітє дівчата, шо я не брітий, но нічо. От. А! Робив він до войни і після войни.
А на залізній дорозі, це біля Вінниці десь? Біля Вінниці Ви жили, чи в самому місті Вінниця Ви жили?
Отам, на жєлєзной дорогє, там значить на будкє, казарми були.
Біля Вінниці, да, біля міста Вінниця?
Я не поняв. З Вінніци ми переїхали у Долінську. Батько пішов учиться, я повторю. Учився, проучився він погода, кажеться, ілі год в Одесі. І дали нам квартіру на желєзной дороге. Там батько робив, там ми жили, ходив я в школу в Батезман. Тоді був Батезман раньше, а сєчас переімєнували. Там убили во врємя войни гєнєрала Суходольського. Перейменували село на Суходольське. Да. Батезман не стало. Ходив я в школу в Батезман, закончів аж 4 класи.
Ну, Ви не пам’ятаєте, Ви, мабуть, дуже маленькі були, а батьки шо розказували про 32-ий – 33-ій?
Так я його помню.
А, ну то розказуйте, що пам’ятаєте про ті роки!
В 33-ій – 32-ий, от, я спасався з вишень листям. І на степу росли козельки, так називається, може знаєте?
П. Г. З листя оладки пекли.
М.К. Козельки, оцим я спасався, оце як наїсися: живіт – отакий, от, а воно кора єсть гарна.
П.Г. А ми рогозу, рогозу, розогу якось те літо вже рогозу.
М.К. Сам шукав бур’ян, козельки, з вишень…
П.Г. Калачики, їх наїсися та і ригаєш триста раз на день.
М.К. Підожди, один хай отвічає, вона записує.
А Ви не пам’ятаєте імен померлих чи прізвищ?
Не пам’ятаю.
А бачили, щоб отак люди помирали на дорогах, чи може на поїздах?
Виїжали, от, два мужики, ілі чотири їх було, собирали по дорогах трупи, от, і кидали прямо в яму. Помню хлопчика і дєвочку маленьких, то взяли їх за руки, несли вже, чого там, та в яму кинули та і все.
Це Ви там біля залізної дороги, там, де Ви жили, ця яма була, чи десь..?
Там же якось всі копали, вобшем, я за яму не знаю, но яма була. А хто її копав, я не знаю.
П.Г. Тоді підвода ходила, Боже мій.
М.К. Шо я тоді буду знать, як в мене в голові тіки «їсти». Їсти, хочу їсти і все, а його нема. Пішов в колгосп, в один колгосп – гнила кукурудза. Назбирав торбинку гнилої кукурудзи. Гнилої кукурудзи наварили, гнила кукурудза смердюча, цим спасався. І батько спасався, й мати. Й ну а хліб потом добавили, добавили хліба, стали давать по кілограму давать хліба на душу. Ну а шо ж кілограм, батькові на роботу, батько робе, а ми…
А в Вас були ще брати, сестри?
Був брат один – умер. Сестрів нема і не було. Один брат був і вмер.
Ну не від голоду?
Не од голоду, не од голоду, по болєзні.
А таке поняття як торгсін, знаєте щось про це? Торгсіни, не чули таке?
Не знаю.
А «закон про 5 колосків»?
Колоски?
Про 5 колосків. Чули щось таке, про таке?
Ну шо я, ну я вкрав три качани. То мене закрили в сарай та побили.
Хто? Ви вкрали?
Да, я вкрав, бо я їсти хотів. А то більш я не попадався.
Але ходили?
Обязатєльно ходив, обязатєльно.
А самі чи з іншими дітьми?
І з братом ходив, і сам ходив. Багато, багато з друзьями незя було ходить. Потому шо групове і дуже б’ють, дуже.
То Ви геть маленькі були?
Та я вже бігав, вже бігав, вже козельки шукав їсти вже, а його не було.
А про 46-й – 47-й, голод післявоєнний щось пам’ятаєте, як тоді було?
47-й год помню, в нас була корова. Я лічно пас корову тільки ночью, бо невозможно. На желєзной дорогє осьо крашанку замотай у пісок, п’ять минут – і спеклася. Паровози останавлівались, тоді ж не було електричок. Паровози оставлівались за тімпіратури. От загорялися поля, загоралися хліба, пожари. Дуже жарко було.
Неврожай був тоді, да?
Врожай був слабенький, воно згоріло. Но може десь воно було, но в нас не, в нас не було.
А податки були?
Га?
Податки? Налогі великі були?
Повна, повна торба була аналогів, та тіки я не помню. Платили, платили налогі, скільки: 2 тисячі, 2 тисячі літрів молока давало, шоб здавали, тисячу крашанок. Або ще я не помню, чого вони там здавали, там шо вони.
А Ви шо пам’ятаєте про 46-й – 47-й?
П.Г. А я в 47-ім годі була в радгоспі, мати дома була. А я поїхала. Забрали нас в радгосп, спасибі їм, та ми пололи буряки – давали по 200 грам хліба і крупи виборщу, борщу з кропиви і я вижила то так, так. І давали ж чайку і ліжечку сахару і я вижила то так в радгоспі. А мати дома. Давали в радгоспі сою, юшку з сої по черпаку ж. Каже, каждий день по черпаку давали їм сої тиї, і мати вижила на тий сої. А я в радгоспі була, у Кохановці, ось у Кіровоградській області. Мала була, город не вміла ше гарать, геть нічого не вміла робить гарать. Нічого, ну гарать не можу, не можу це робить, але ж мені піддержували – я робила.
Ви туди переїхали?
Га?
Переїхали туди, чи просто ходили на роботу туди?
На роботу.
М.К. Вольнонайомниє.
П.Г. Приїхали вербувать ото. Та й набрали, для чого? Але ж взяли, попросили ж люди та взяли мене й ше одну дєвочку, такі малі. Та вже була з нами одна старша, стара така Танька, та за неї. Така стара, та ми же як же, бо не вміємо гарать. Та вона показала як нам, а ми тоді як пішли-пішли, то спасибі їй, та й вивчилися полоть, і робить, і ми так і робили. Два годи я так була, не їхала й додому. Я всьо врем’я так була і так поки вижила.
Зрозуміло. А от під час оцього Голодомору страшного, 32-33-ті роки, Ви пам’ятаєте якісь випадки, чи було таке, що люди на людей нападали й могли з’їсти одна людина іншу, чи було таке?
Тоді?
Так, тоді.
Тоді, Господи, людей крали. Олена в нас була тута, у неї діти були й не було– поїла своїх дітей, о, Олена.
А як її прізвище, не пам’ятаєте, Олени?
Хлопчика з’їла і дєвочку з’їла, а третю – сосєд і спас. А так крали дітей, крали, різали.
А прізвище Олени цієї не пам’ятаєте?
Не знаю, не знаю я.
Це з Суботова, да, вона ця Олена?
Да, з Суботова. Знаю, шо вони по-вуличному називалися.
А як по-вуличному називалися?
Острячківські.
Острячківські?
Да. Ну це ж давно діло же було. Вона була вже пожила така, пожила і вона поїла першим ділом дочку, потім з’їла сина, а ця Галя осталася вже пішла до Михайла. А той питає: «А де ж братік?» А вона каже: «Мама посунула головву в піч сушить». А він тоді її не дав, Галі. Та вона осталася ше жива. А її як забрали, то ніхто не зна, де діли. Зразу її забрали і істребили десь.
Міліція десь забрала її, да, цю Олену?
Ну, десь, видно, ж міліція забрала. Істребили.
А скільки людей померло в Суботові? Приблизно, скільки людей, на Вашу думку, померло в Суботові? Половина села чи?..
Боже, половина людей. Машина йде, підвода конякою йде. Як же там, там дивися, баба лежить в юбці, там – так. Та підбирають і живі, і такі слабі – на воза, і на кладбище. Там кладбище саме. Їх море-море!
А де саме кладовище це, де їх ховали?
А оно ж прямо на горі там.
М.К. Осьо за воротами.
А Ви не можете розказати, прямо за городами, там приблизно, як називається той куток села, або яка вулиця, там?
П.Г. Не знаю я. Ото там в нас нема ні вулиці і нічого. Кладбище, старе кладбище кажемо та й усе. Там уже не розбереш, хто там, там закладено воно все – перше кладбище, друге вже, ці люди, третє вже, а то вже четверте накладай. А це старе там.
А там може насип якийсь є, чи там немає, чи там рівно отак, де ті ями були масові?
На кладбище нагорі он отуди.
Ну, але там нема ніякого знаку, шо там люди поховані?
М.К. Нема, нема, нема.
Немає, да.
П.Г. Там старе кладбище надимається та і все. Там їх, ой Боже, пів–Суботова їх там померло.
А в колгоспі шо, не годували людей? В колгоспі людей годували інших?
Я Вам кажу, шо давали матері черпак сої-юшки, сої-юшки.
А додому їй давали щось для Вас?
Нічого, нічого не давали. Тоді ще палички ставили, трудодні, або сотки ставили.
А якщо, от, були діти-сироти, там, батьки помирали, були якісь?..
То діти пропадають.
Пропадали? Ніхто їх ні яслі, ні патронат, ніхто нічого?
Нє, ніхто. Нє того ніхто нічого немає того нічо.
М.К. Тоді не було.
П.Г. Тоді не було цього. Не було нічого. Нема батьків, нема матері, нема чим годувать, ото, пішов туда на кладбище. Возами возили, возами возили! Ідуть, підбирають: як не там лежить, то там лежить коло те, о. А якшо пішла людина така, шо той, то заріжуть. То заріжуть-уроблять і з’їдять. Тоді страшне діло було.
А що Ви казали про пальчики обгрижені, що?..
А то ж як отара дитинка сидить, така шо, та і сидить смокче. І ото стаються там якісь страшки, отей воно так і пропадає. Посмокче оті пальчики скільки вже видержить і пропадає.
Це Ви бачили таке?
Бачила я, це я бачила. Оті три пальчика оце висмокче і пропаде, сама кісточка. Ну то таке діло. Більш нічо я не скажу вже певне, бо не знаю. Ну, горе було та й усе! А зараз – розкіш, розкіш! Граблять…