- Місце запису: мсто Київ;
- Дата запису: не вказано;
- Хто записав: не вказано;
- Респондент: Малевана Ніна Петрівна, 1924 р.н.;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Янківці (нині Іванківці) Житомирського району Житомирської області.
Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.
Жили ми в той час на Житомирщині у селі Янківці, велике було село і дуже гарне. Родина наша була заможньою. Батько, Петро Степанович під час громадянської був буденівцем, мати закінчила церковно-приходську школу, знала грецьку мову та латинь, вчила дітей. Крім мене, в нашій сім’ї було ще двоє хлопців. Один брат був старше за мене на чотири роки, а другий на три. Було в нас гарне господарство, мали двох коней, корову, свиноматки, вівці, кури, качки, двадцять гектарів землі.
Але, як тільки комунізм прийшов до села, то почались кожного разу збори на селі, почали людей агітувати вступити до колгоспу. Батько ще з часів громадянської став комуністом і повинен був показувати приклад, але мати не хотіла щоб все віддати у колгосп. Батько був добрий, завжди допомагав людям, отож одного разу його забрали і розстріляли. А потім до нас до хати прийшли три людини у формі і почали штиками тикати усюди, шукати зерно, матері дома не було, а ми налякались та на піч позалазили. А в куту у хаті стояла цепа, це така палка, як коса, вона крутиця, так ми зерно на борошно перетирали, вони її побачили і за піччю горня з зерном, то взяли і все зерно висипали на тряпку та все забрали, а як мати повернулась додому, то вони почали її бити.
А дід мій був купець, він м’ясом торгував у Житомирі. Якось його запитали, якими грошима він бере, а він відповів, що царськими, бо лише йому довіряв, так вони його вбили. Мати весь час батькові казала, що все, що ми маємо, це наші мозолі. А директор школи у селі не стерпів всього цього та застрелився. Якось прийшли до нас, у хаті нічого не було, так вони скриню побачили, були шуби з вівці батька та матері, так їх забрали, бо більше нічого не було.
Забирали у людей снопи, заготовлені до зими. Почалось все це восени, коли врожай люди зібрали, а до зими ми всі попухли. Коли за коровою прийшли восени, мати як раз капусту різала, вона її у землі ховала, то вона вибігла з ножем та перерізала ремні, якими корову до воза прив’язали, так мати за це відправили до психіатричної лікарні, вона там два роки побула і померла. Потім ми з двома братами самі жили. А потім старшого кудись забрали разом із дідом, який поруч жив. А я залишилась із другим братом сама, ноги мені попухли. Пам’ятаю – якось стою боса на підлозі, а з мене з ніг вода капає, не знаю чому. Ходити не було сил, брат старший за мене був, брав мене за руку і ми йшли їсти траву. Восени дядько Сидор яблука давав рвати, щоб ніхто не бачив, акацію їли і бузок, моркву рвали, з землею їли. Жили у нас у селі китайці. Вони собак їли, а може то були якісь інші люди, але жовті та очі в них були косі. Людей ніхто не їв, але я чула, що тільки якщо немовля помре, то його їли, поки м’ясо свіже. Отаке було. Напевно, про це навіть чути страшно, не те що пережити. Потім мене відправили до притулку ім. Щорса у Житомир. А братів своїх я так і не знайшла. Зараз у мене син, дочка та внук. Нехай Бог нам усім допомагає.