- Місце запису: Херсонська область;
- Дата запису: інформація не збереглася;
- Хто записав: Віктор Іванович Кисіль;
- Респондент: Малашенко Уляна Іллівна, 1919 р.н., народився в селі Мала Каховка Каховський район Херсонська область;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Мала Каховка Каховський район Херсонська область.
Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна
(під час розшифрування аудіо матеріалу збережено мову респондента).
Зима була, 33-ій і пойдьом у колхоз, а жрать хочется, не даються нам нічого, в колхозє і коні дохнуть. Ну нічого, а в там у нас лінища за селом були. Ночью вивозіли тих коней, відтягували, а людей как назбегається с тапорамі, рубають тих коней, по кусках забирають. А я мамі кажу: «Мам, давайте й ми підем», а мама: «Знаєш шо лучше ми пойдьом щерицей натрусим семенов, наварим і наєдімся, как … [нерозбірливо]… ». Іду ж в колхоз. Прийду прєдсідателя питаю: «Дайте мені, шо небудь випишіть», а он: «Що я тєбє випішу? Нема нічо», я кажу: «Ну как нема нічо? Хоть якой-небудь муки чи крупи, чи шо небудь дайте». А предсідателем работал брат, самий старший. Устал і пошел, а я пошла за нім. Пошла я до него додому, жінка його націпала борща миску, красівий такой красний борщ, рябіна отакена лежить, посідали їдять, а я в порогах стою. І кажу: «Тішка, ну пожалуста, випиши шось, твої ж братья і брат твой і сьостри твої всі з голоду виздихають». Сидять, нічо мені не кажуть, тільки сидять абєдають. А я стояла-стояла двєрь одкрила і пошла с плачьом. Іду я. А в нас бил уполномочений Походун Степан Петрович. Тай каже: «Чьо ти йдьош плачеш?». А я кажу: «Йду плачу, була у Назарова, а он, – кажу, – нічо мені не дал». Ідьом, вертається он. В магазіні був, його жінка в мазагіні торгувала і я пошла к нєму. Заходить в магазін і каже: «Івановна, дай 8 кг картошки і 5 кг крупи». На другой дєнь вона муки трошки принесла. Я заколотіла блінчикі і печу блінчикі теє. А менша дєвчьонка прибігає: «Дай мені блінчика, дай блінчика». Я дала єй три блінчика, она взяла поєла. Двері одкриваєт, упала і кончілась. Ну шо дєлать, єй лєжать, а я сама. Взяла єйо, обмила, одєла, положила на столє. Сама пошла шукать … [нерозбірливо]… Он прішол, в рядюшку замотал і дєвчьонку пріньос на кладбіщє. Оні под бок єйо положилі і доскамі прікрилі. І ото бричка єздіт да каждий дєнь к двору под’єжджаєт, ше тьоплой уже кідают на бричку єго, ше може і не кончился, а вони на бричку кинуть, привезуть і в яму кинуть. І шо ви думаєте, по 100 чєловєк у ямі було.