- Місце запису: місто Київ, вул Стальського, 20, кв. 61;
- Дата запису: 30.05.2018 р.;
- Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна, Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Лук’янець (Остапенко) Оксана Павлівна, 25.01 1921 р.н.;
- Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;
Коротка інформація про респондента: Народилася Лук’янець Оксана Павлівна 25 січня 1921 року в селі Козлів Переяслав-Хмельницького р-ну Київської області в селянській сім’ї Остапенка Павла Андрійовича та Агафії Степанівни. В сім’ї було 4 дітей: респондентка, Герасим, Семен, Іван, Павло. Респондентка закінчила 2 класи сільської школи. Сім’ю розкуркулили, батько був ув’язнений на 5 років як «ворог народу». Під час Голодомору від голоду померла мати, Остапенко Агафія Степанівна та брат Павло у віці 2 років. Респондентка в 1932-му пішла в найми до сім’ї Кривенків на Переяславській станції, де проживала до 1936-го року. Сім’я Кривенків прийняла Оксану Павлівну як рідну дитину, завдяки їм свідок вижила під час Голодомору. Потім певний час працювала на торф’яному родовищі в Яготині. Переїхала до с. Лозовий Яр Яготинського р–ну Київської обл. та працювала в колгоспі до виходу на пенсію. Має 3 дочки, 6 внуків та 4 правнуки. Зараз проживає в м. Києві.
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Козлів Переяслав-Хмельницького р-ну Київської області та на Переяславській станції.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтеся, будь ласка, як Вас звати – прізвище, ім’я, по батькові і де Ви народилися.
Переяславський район, село Козлів родилась.
А як Ваше прізвище, ім’я, по батькові, рік народження?
21-го. Остапенко Оксана Павловна.
Остапенко – це Ваше дівоче прізвище?
Ага.
А зараз Ви за паспортом прізвище Ваше?
Лук’янець. Чоловікове.
Якого року народження Ви?
21-го.
Коли саме народилися?
Кажеця, в січні, 25.
Розкажіть, будь ласка, про Вашу родину до Голодомору. Чим займалися Ваші батьки, яке в них було господарство? Як їх звали?
Село Козлів. Мати – Агафія Степановна, а батько – Павло Андрейович Остапенко. Мати сама з Вовчого. А село Козлів тоді розкулачили.
А якого року народження батьки, Ви пам’ятаєте?
Точно не скажу.
Дочка – Тюрина Катерина Павлівна (далі Д.) : Приблизно 1895 батько, а мати чуть старша. Той значить 95-ий, а мати десь 1897-му.
А яке в них було господарство, Ви кажете, їх розкуркулили. А до розкуркулення яке в них було господарство. Вам розповідали чи, можливо, Ви пам’ятаєте?
Я пам’ятаю корова, коні. Тоді тракторів не було, а кіньми орали, сіяли, косили косою, ціпом молотили – два дрючки «гуп жваво так ціпами і так цілу днину йде музика без упину». Покосить. За те його розкуркулили. Він один був, йому земля осталась, він її не купував.
Од батьків осталась земля?
Ну да.
А багато землі було, пам’ятаєте Ви?
Та вже не помню.
Ви кажете, що розкуркулили, а Ви пам’ятаєте як відбувалося це розкуркулення?
Ну як… Нас вивезли. Куркульська хата, тільки дівка незамужем була осталась, так туди. І ще другу, три сім’ї нас поселили у цієї жінки. А її звали Солоха, тепере не називають так.
А вона ще жива?
Та нє, це є вона моїх батьків ровесниця. Ця жінка не замужем була, так її не виселяли.
А Ваших батьків до неї підселили?
До неї. І ще одну, нас три сім’ї. Ми – Остапенко, а то – Павленко. Таке було. Города оставили. 6 кілометрів Переяславська станція. Ходила я як грузять зерно, насиплеться на землю, назмітаю, а тоді такі два камінчики – роздавлювали. А тоді на Переяславську станцію мати мене відвела коров пасти і я там і осталась, і виросла, і паспорт узяла, і перейшла на своє життя – в Яготин на торфрозробку. Там річка Супій. І там в мене брат Герасим старший забрав. А там забрали на столову, а з столови в ресторан. І так життя моє… Мені добрі люди ішли навстречу. І кажуть: «Оксано, не йди туди в село, бо там вмреш. Оставайся в нас». Вони купили корову і я в них виросла.
В чужих людей? Це під час Голодомору Ви пішли в Яготин?
Д.: Це під час Голодомору. Не в Яготин, а Переяславська станція.
Чужі люди приютили і Ви з ними там жили?
Приютили. В них двоє дітей. «Оставайсь у нас, бо підеш у село, там умреш.
Д.: Так і було – мама вмерла.
Той же пощитав скільки картоплі: «Марино, 9 десятків картоплі. Оце поділи до нової». Це шо своїм дітям, те й мені. Так стрілись добрі люди, спасли мене від Голодомору.
А Ваша сім’я – батько, мати – лишилися в селі?
Батька ж засудили – 5 років Архангельська область, як куркуль. Була в батька земля.
В якому це році його засудили?
Ну це… до Голодомору.
Коли колективізацію проводили, як розкуркулювали?
Да, куркуль же. З хати вигнали. Три сім’ї. Таке було.
А у Вас були брати, сестри?
Були.
Як вони вижили? Як їх звали?
Самий менший Іван, а чого він аж попав у Ленінград, не знаю. І там помер.
Д.: То пізніше. В Німеччину їздив, а з Німеччини в Лєнінград.
А під час Голодомору вижив брат Ваш Іван. А якого року він народження?
Примєрно 26-го, меншенький в мене він.
Д.: Як він вижив, розкажи.
Бог святий зна.
Д.: Ви ж розказували, що тітка Анна його забрала. Він пухлий був і забрала тітка, це материна сестра. Вона з іншого села, вона бездітна булла. Вона його забрала і таким чином він спасся, це самий менший. Потім Семен. Семен тоже був пухлий, йому було на той час 7 років, він не міг працювать. Їй 10 років було (респондентці), її в найми забрали. А той Іван взагалі був маленький, 6 років десь, Семен був трошки старший. Оце всі менші діти вони були всі пухлі, вони чудом спаслись. Семен попав в дитячий будинок, його підібрали і таким чином спасся.
А як він потрапив в дитячий будинок?
Забирали таких дітей.
В селі забирали?
Так, підбирали.
То це вас троє дітей було – Ви і два брати?
Д.: Три брати. Герасим самий старший. А Герасим був старший від мами на 5 років, він з 15-го року народження, він міг працювати.
Герасим пішов з дому кудись на заробітки?
Д.: Розказуйте де Герасим був. На торфрозробку, Ви казали, він пішов.
Ага, на торф. Ото в Яготині річка Псьол…
Д.: Не Псьол, а Супій.
І там торфрозробка. І його забрали, на курси послали, грущиком. А я в чужих людей совершенно маленькою. Вони купили корову і кажуть: «Оксано, оставайся в нас, бо ти з голоду вмреш». Кривенко Єгор Романович. І виросла, пішла в Переяслав, 20 кілометрів пішки, взяла паспорт і приїхала в Яготинський район торфрозробка.
Д.: Вона навіть як ішла на роботу, вони кожуха їй купили, щоб не змерзла, такі люди добрі були.
А їх не розкуркулили, їх не забрали чи як?
Д.: Вони в млині працювали.
Нє, не розкуркулили, а просто вони…
Вони одноосібниками осталися? Не пішли в колгосп?
Нє, одноосібниками зразу.
Вони українці були?
Українці. Город був, на городі сіяли, садили.
Їхня сім’я не голодувала?
Ні.
Ну було скрутно, але…
Я кажу: «Поділи, Марино, до такого числа шоб хватило». І своїм дітям частинку і мені.
Д.: В них робота була, вони в млині працювали, в них хліб був.
А мати Ваша, вона пережила Голодомор?
Не пережила. Якраз знаю це на Петра праздник зайшла вона до мене. Я пасла корову в цього Кривенка. А вона пішла в село і вже я її більш не бачила.
Це був 32-ий чи 33-ій?
33-ій.
А чим вона харчувалась, як вона в селі виживала до 33-го року?
Ну січка, садила, полола, отака спеціальність була.
А в колгосп вона пішла?
А я не помню за колгосп. Що помнила, уже повилітало.
У селі колгоспу не було чи вона просто не пішла?
Д.: У неї була малесенька дитина, 2 рочки, Павло, то від Голодомору ще брат Павло помер. Всі маленькі померли.
Брат Павло, а якого він року народження був?
Д.: Якщо йому було два рочки, то він десь 31-го.
Отам примєрно.
Цього Павло прізвище, ім’я, по батькові як було? Остапенко…
Д.: Остапенко Павло Павлович.
31-го року народження – помер. Другий брат?
Д.: Остапенко… Давайте тоді по старшинству Остапенко Іван Павлович – 1926-го року народження.
Цей помер?
Д.: Ні, не помер, бо цей був у тітки, тітка врятувала його.
І ті всі брати теж вижили. Тобто, це один брат помер.
Д.: Один брат і мати – Остапенко Агафія Степанівна.
Якого року народження не знаєте?
Д.: Вона приблизно 1895, приблизно.
Приблизно, вона теж в 33-му померла.
А от коли виселяли з будинку Вашу родину, Ви пам’ятаєте? Речі якісь могли з собою взяти?
Ну просто… посилали заяву на таку хату, ті прийшли і нас посадили три сім’ї в одну хату.
Д.: А на підводі вас везли.
Пішки чи на підводі, а речі якісь взяли?
Та які там речі! Нічого. В чому були, може якусь там тряпку укриться да й годі.
А якісь продукти – зерно забирали чи не забирали? Продукти якісь?
Забирали все.
А Ви пам’ятаєте як це відбувалося?
Приїжали, звались «комсомольці», молоді хлопці. Батька забрали на 5 год, Архангельська область. А ми остались, з нами шо хотіли, те й робили… 10 кілометрів Переяславська станція, так я знаю шо зерно грузили, а на землі там десь розсиплеться, так я змітала та в торбинку. Йду, те зернечко несу. Їде підвода, думаю, сяду на підводу – заберуть зерно. А тоді камінчик об камінчик роздавлювали. Такого ужасу хай він не повторяється, шо було.
Д.: Мамо, а де забирали зерно, де шукали?
У дворі, хаті обшуковували?
Кругом обшуковували, чи на чердаках… Були такі, шо закопували. Так цей хазяїн, шо мене спасли від смерті, була в сінях яма, так у ямі да ще яму викопав, да заховав туди зернечко.
В них теж були обшуки?
Д.: Да, і в них.
А Ваш батько ховав десь зерно, зумів шось заховати?
Так його на 5 год забрали в Архангельську область.
А мати шось могла приховати?
Із хати нас вигнали, батька забрали, а ми шо могли там з собою взять?
А скільки цих людей було, які приходили до вас додому розкуркулювати, ці комсомольці? Їх було багато чи було декілька чоловік – 2-3?
Ну вони ж були як організація в селі.
Ви знали хто вони такі? Чи це чужі були?
Ні, свої. Свій свого, кажуть.
А яке до них відношення в селі було? Їх поважали чи це ті кого не поважали, ніхто не прислухався?
Поважали, не поважали, а пригнічені були, не мали прова протів їх…
Ні, ці активісти, комсомольців поважали люди?
Та як же поважали, як боялися їх.
А до того як вони стали комсомольцями, ким вони були?
Обикновенні люди.
Хлібороби, роботящі чи якісь там п’яниці?
Бог святий зна…
Оце розкуркулення, воно відбувалося тільки в тих селян, які були багатші? Чи могли в не дуже багатих селян забирать зерно?
Ну, зразу ж куркулів, в кого більше землі, а тоді середняки звалися.
Д.: А батько Ваш хто був, середняк?
Нє, був первий – куркуль. Я ж кажу, забрали в Архангельську область на 5 год.
А були у Вас дідусь чи бабуся, батьки ваших батьків? Чи вони вже тоді померли?
Їх не було вже. Батько був сиротою, виріс. І в матері… колись була така болєзнь – віспа, шо лице, як кажуть, рябий, незлічима.
А були такі випадки, коли люди протестували, боронилися, коли люди забирали? Чинили опір цим комсомольцям?
А вони не в силах були. Шо хотіли, те й робили.
А в них зброя якась була чи не було зброї?
Зброї я не помню. А зброя протів зброї… Вони ж обикновенні люди.
Вони ж якось заставляли, щоб їм віддавали?
Та вони самі забирали, не питали. Приїхали. Скрині були, в скринях всякі тряпки, шо хотіли, те робили.
І скрині забирали теж? І куди вони його дівали?
Бог святий зна, куди вони його дівали. Це ж Росія була… вивозили тоді.
А як Ви думаєте, для чого це робилося, з якою метою? Шо всі продукти забирали, шо куркулів висилали, для чого це все робилося?
Ну це ж для знищення нації чи як, на Вкраїні? Шо ця Вкраїна ніколи не воювала, ні в кого не забирала. І з Польщі тоже було якесь наступлєніє при моїй жизні, а тоді Гітлєр прийшов.
Д.: Вона ще розказувала як люди помирали, сусіди, просто бачила. Розкажіть, мамо, за сусідів як з голоду помирали.
Коли почався голод? Коли мати вирішила, що Вас треба десь пристроїти?
Це ж в 32-му, як з хати вигнали, так вона оддала мене корову пасти.
А от люди коли почали голодувати, сусіди? Ви бачили голодних людей, опухлих людей?
Бачила і пухлих. По сусідські пішла, так сидять так в сільській хаті піч і припічок. Висихали люди, вмирали і їх собирали, кидали в ями, прикопували. Такого ужасу, хай він не вертається.
А багато померло людей?
Ого, багато. Це ж хазяїн шо то в їх хата і сіни, так у сінях яма для картоплі, так у ямі та ще викопав яму. А то так на городі прикопай, так забирали.
А от у Вашому селі багато померло людей в Голодомор?
Та конечно ж.
А імена Ви знаєте цих людей, що померли? Можливо, когось із сусідів знаєте, що померли?
Ну оце фамілія більш у селі – Остапенки… це такі… Кривенко, було це в село Лозовий Яр.
Д: В селі в нас вулиця Пінчуків, а в них Остапенки в Козлові, це село Козлів.
Це ви в Козлові жили раніше?
Да, Переяславського району, 15 кілометрів од города, бо я за паспортом ходила туди пішки. Студеники… це через двоє сіл город був.
А оцих людей, що Ви кажете, багато померло, їх хтось хоронив?
Ой, скидали у ями. Я вже була у цих Кривенкових, а тут був млин чотирьохетажний, петльовку робили. І в цього механіка це помошнік був. І мати одвела туди коров пасти, і так на зіму, і виросла.
Д.: А млином управляв росіянин, Хацей прізвище його було.
Так оце він був росіянин, той хто млина тримав. І в нього млина не забрали, не закрили. Тоді було розпорядження, щоб млини закривали. І всі хто тримав млини, їх визнавали куркулями. А через те, що він був росіянин, його млина не закрили. І він узяв на роботу цього чоловіка Кривенка і його жінку.
Д.: Жінка не працювала, з дітками була.
Він працював і йому шось за роботу трохи платили. А Ви вже помагали цьому Кривенкові вдома.
Вдома. Город великий був. Тоді на станції, станція Переяславська, 20 кілометрів од нашого села було.
А Ви чули про такий закон про 5 колосків?
Не в курсі справ.
А розрішали після збору урожаю збирати дітям, дорослим колоски на полі? Можна було?
Да і я ходила збирать.
Ніхто не наказував за це?
Об’єзчики на конях ганяли, не дозволяли.
Дітей били чи не били?
При мені не били, а просто виганяли.
А не чули, щоб були випадки, щоб когось судили в селі за те, що збирали колоски на полі?
Забирали.
Просто забирали ці колоски і все. А були люди в селі, які просто голодували?
Ну, це де головою зумів десь так заховать, щоб його можна достать і їсти. Бо тоді ж поробили жорна звалися, бо зерно ж то не будеш їсти. Із зерна яка польза? А треба роздавить, щоб у рот вкинуть.
А жорна не забирали?
Ну, зразу ж не було, а тоді пока в голову прийшло. Придумували жорна … звалися жорна.
А люди допомагали один одному чи кожен сам за себе?
Каждий про себе.
Ну, Вашій сім‘ї помогли, Вас приютили, братів забрали.
Д.: Баба Ганна забрала ж брата .
Родичі допомагали один одному.
Да. А мені чужі люди. Та конечно. Так на це літо мати одвела корову пасти до механіка. Чотирьохетажний млин кірпічний. Колись був пан Берлявський построїв той млин, шо звалась біла мука «петльовка».
Д.: А чого цей Хацей управляв?
Хацей. Ніби якесь єврейське прізвище. Росіянин. І його не розкуркулили, хоч у нього був млин. Нічого не забирали в нього?
Д: Він говорив російською мовою.
Ви пам‘ятаєте цього Хацея?
Така ж була… Скільки мені… Шо осталось у мозгах, а шо вилетіло.
А розкажіть про нього, що Ви пам‘ятаєте? Який він був, якою мовою говорив, яке в нього господарство було?
По російськи. У нас кажуть «як», а він каже «как». (сміється)
А господарство в нього, крім млина, було ще?
А конєчно .
Корови, коні були?
Були. Тоді ж тракторів не було.
От Вашого батька розкуркулили, а в нього нічого не забрали. Його не розкуркулили?
Іначим порядком уже воно переходило.
А може того шо він був росіянин?
Це я не в курсі справ. А мені ж тоді, де самостійні года були.
Да, 10 років.
Шо осталось, те осталось…
А що їли ті люди, що остались? В них забрали зерно, забрали продукти, їм треба було чимось харчуватись. Чим вони рятувалися?
Ну чим… землі ж ти не будеш їсти, а треба вишукувать шось с’єдобне. Лободу, траву .
А от в людей все забрали, продукти харчування, а можна було якісь речі обміняти на продукти? Чи рушник, чи якусь гарну хустку, чи сорочку.
Це все нікому не нужне. Основне хліба.
А в місті, наприклад, в місті на хліб обмінять? Чи взять там в кого золото осталось, чи сережки, чи хрест натільний піти в місто обмінять? Чи Ви тоді були дитиною і про це не знали?
В мене тоже були золоті сережки… так, кажеця, операцію робили, витягли. Батьківське.
І батько не повернувся?
Ні, повернувся. 5 год одбув і приїхав, і тут…
Д.: Хати нема, нема куди діться.
Жінка померла, діти по людях.
Він пошов у завод сахарний, в общежитіє і там жив.
І більше його не чіпали, як колишнього куркуля його більше не чіпали?
Нє, вже не касалося.
Він пішов робітником звичайним і працював.
Д.: А на дітях було тавро куркульське. Вона розказувала: «Хароша дівчина але куркульська дочка». І так само і брата не брали ніде на навчання через то, шо він куркульський син. Таке було.
А в школі Ви вчилися?
Усього два класи.
Д.: Коли голод почався, то школа закінчилась.
Вже я в школу не пошла.
Це Ви в них до 18 років жили?
Д.: Нє, не у 18, а ще в 15 років вона пішла робить. Розкажіть як Ви тяжко трудились .
А де Ви пішли працювати?
Торфрозробка.
Д.: Це брат забрав.
Брат там тоже послали його на курси механіком. Тоді мене тая позвала: «Оксано, я тебе забираю на кухню». Вже тут я попоїм і хліба кусок.
Д.: А там була така робота, що по закону дітям не дозволялось таку важку роботу робить. Але ж вона там працювала, поки її не забрали звідтам.
А як Ви думаєте, зараз про Голодомор потрібно розповідати?
А чи вони повірять, шо це таке може буть. Безумія! Безлюдія! Люди ж не вічні. Живеш, возрост, коли що… приходить старость, умирає. Всьому, кажуть, своє время. А главне, чого на вкраїнський народ? Просто чи земля нужна, чи шо… А на груди землю не забереш, умреш так як усі, так якщо варить головою. А таке безлюдіє наче на всьому світі… Скільки українці де той Амур, звозили туди. Я знаю з нашого села, материна сестра туди поїхала, там Голодомору не було, там вижила. А мати тут це перед Петром зайшла до мене, пошла в село… коли передають, що мати померла.
А хто її похоронив?
Скидали їх у яму.
Загальна яма була?
Та нє.
Д.: Загальна, вона не знає це слово.
Я не бачила.
Ну не по одній людині там ховали, а всіх хто помер у селі туди скидали? А Ви знаєте де це місце?
Не в курсі справ, не ходили.
Чи там стоїть якийсь пам‘ятник чи якийсь хрест, не знаєте?
Д.: Я туди не їздила, то не знаю.
Такого ужасу на весь світ не було… як на Вкраїні.
А про це можна було говорити потім? Ви говорили, що був Голодомор, що люди голодували, що помирали з голоду? Можна було про це між собою говорити?
Ну так в ці года це ж наявно було, а тоді…
Пізніше, в 40-х, 50-х Ви могли так вільно казати: «В мене матір померла з голоду, батька заслали». Чи треба було про це краще мовчати і десь собі тихенько з рідними говорити?
Д.: Тільки з рідними вона говорила, більш ніде нічого.
Ну це я точно… законів… Бо більш у полі, сапа, коса. Ото таке… до законів далеко було…
Д.: Інтерв‘ю у Вас ніхто не брав.
А на роботі? От ви сапуєте на роботі і між собою могли про це поговорити?
Могли… Слово до діла не пришиєш.
От Ви розказуєте дітям, онукам, правнукам про Голодомор?
Д.: Кожен день вона про це розказує і сушить сухарі, до цього часу боїться голоду. Я пам‘ятаю, я в школу ходила, а вона сушить сухарі, боїться, шо голод буде. В неї оця тема вона сама страшна для неї, вона ж втратила батьків, сама єлі вижила.
Но благодаря добрим людям.
І воно видно, що для Вас дуже значуще, що вони врятували Вам життя.
Аякже… не знаю хто там остався.
Д.: Немає ні одного дня, щоб вона не згадувала про цей Голодомор.
Війна не така страшна для Вас потім була після Голодомору?
Так, поступово ж воно.
От що було страшніше – війна чи Голодомор?
Що страшніше? І те неприятно, і те… Бо без время смерть… ще людина должна жить, должна радуваться, а її давлять.
Там воювали, а тут просто прийшли просто забрали їжу, і забрали свої. Без війни помирало не менше ніж без війни. А як Ви думаєте, треба розповідати про Голодомор чи не дуже це потрібна тема? Бо от Ви зараз живете, з нами говорите, Ви це пам‘ятаєте, а пройде декілька років і таких людей як Ви вже не буде.
А він же не бачив… (показує рукою на правнука) Пішла до сусідів, сидять дітки, отут сільська хата, піч і так (киває головою).
І Ваші ровесники теж помирали?
Ну да. Ну мені я ж кажу підкидав Бог добрих людей.
А після Голодомору Ви пішли працювати на кухні поваром, потім уже пішли в колгоспі працювати ланковою.
Помошніком зразу на кухні, ресторан, а тоді офіціанткою. А тоді вийшла замуж, виїхали в село, давай хазяйнувать на землі.
Працювали десь в колгоспі?
В колгоспі.
Це в якому селі?
Село Лозовий Яр.
І Ви весь час працювали в колгоспі. А дітей скільки у Вас?
Слава Богу всі живі… О, он Семьончик посчитав мені. (сміється)
Д.: Мамо, скільки у Вас дітей, Голодомор пам‘ятаєте, а дітей забули.
Треба считать.
Д.: Хто у Вас самий старший?
Алла.
Д.: А потім?
Оля і Катя. Три дівчинки.
А внуків?
Д.: Внуків не дуже багато, по двоє у всіх.
Шестеро внуків, ну так багата бабуся.
Діткі хароші такі. Із самого малку руки стояли до діла.
Д.: Четверо правнуків.
Представтесь, будь ласка, як Вас звати?
Д.: Тюрина Катерина Павлівна, 53-го року народження. Я сама менша дочка. Я народилася в селі Лозовий Яр Яготинського району Київської області.
Можливо, бабуся там щось забула, через вік таке буває, а Вам раніше розповідала . Можете щось згадати із її розповідей? Про сусідів Ви казали.
Д.: Ну, в мене врізалося в пам‘яті як вона розказувала про діток сусідських, як вони страждали від голоду. Батьків не було, бо батьки десь шукали ту лободу, щоб чимось нагодувать цих дітей. А діти сиділи вже настільки обезсилені, що вони тільки укали, тільки «у-у-у», отак. Вони вже помирали з голоду. Це я пам‘ятаю як я була дівчинкою, розказувала.
А це Ви казали, що тітка забрала Вашого дядька. То це материна сестра чи батькова, трошки детальніше розкажіть.
Д.: Ця моя бабушка получається, а материної матері сестра Ганна. Вона була бездітна, вони вдвох з чоловіком жили. Вони забрали Івана, меншого брата. Він уже був пухлий, але вони його врятували від смерті.
І він далі з ними жив, бо мати ж померла.
Д: Він жив з бабою Ганною. Вона його фактично врятувала і далі опікувалася ним. Не було своїх дітей, а він уже опікувався в неї.
Можливо, ще щось пам‘ятаєте про Голодомор з розповідей її братів?
Д.: Ну і брат Семен він також був пухлий і він десь у дитячому будинку врятувався.
А як потрапив туди?
Д.: Я не знаю як туди потрапив, але факт в тому, що він також живий був. А зараз живих нікого немає, вони всі померли. Минулого року помер цей менший брат, йому 90 років було.
А оцей самий менший, який 31-го року народження, то він там відразу після народження помер чи трошечки пожив рік-два?
Д.: Мама тільки розказувала так, що коли батька забирали, то він цього найменшого хлопчика обійняв, поцілував. І він його більше не побачив. Він не міг вижити, був малий беззахисний, він не міг працювати, бо старші в наймах, якось вижили, а менші померли.
А потім вже як батько повернувся, він спілкувався з своїми дітьми?
Д.: Да, він повернувся і з мамою спілкувався, і ще Герасим (це мій дядько), і Семен ще тоді був живий, і Іван. Іван якимсь чином після війни попав в Ленінград (це Санкт-Петербург) і він також приїздив сюди на Україну.
А потім він вже працював на заводі і його, в принципі, не чіпали як колишнього куркуля, розкуркуленого. Не було вже ніяких репресій проти нього?
Д.: Можливо, шось і було, але ми про це не знаємо.
Ну, робить вже як чорноробом можна було. Це так в управі куркульських не брали.
Д.: А на таких посадах як вони працювали – сторож, то, мабуть, їх не чіпали, вже просто працював собі там на заводі.
А от Ви ще говорили, що в них було тавро «куркульські діти». Десь там по життю їм це заважало? Могли на роботу не взяти?
Д.: На роботу яку вони хотіли, на навчання яке вони хотіли також дивилися – раз куркульський, то не брали.
Ви пам‘ятаєте, що Вам згадували, що Ви куркульська дитина чи не згадували?
Ну так мені не казалося, що мені треба, а на такі роботи приймали і куркульських. Аби руки робили да голова робила, да совість чиста.