- Місце запису: місто Чигирин Чигиринського району Черкаської області;
- Дата запису: 15.08.2018 р.;
- Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Лук’яненко Ганна Андріївна, 26.01.1926 р.н., народилася в селі Мельники Чигиринського району Кіровоградської області (нині Черкаської області);
- Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Мельники Чигиринського району Черкаської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Як Вас звати?
Ганна.
А прізвище?
Лук’яненко Ганна Андріївна.
А коли народилися?
26-го січня.
А якого року?
26-го.
А де народилися?
В селі Мельниках.
А в Мельниках Ви і під час Голодомору проживали?
Да-да. В мене батько репресірований.
Його забрали, бо він не здав якісь податки?
Тоді брали за безневинно людей. Директора були школи, попи, батюшки, матушки і всіх. Це хтось як огризнеться з кимсь, то, хто зна, що то його за слово. А то просто забирали, репресіровали, іздівались із людей, страшне діло. Батька забрали, то з нас іздєвалися. А мати больна, мені 12 год, а брат старший (хлопець як хлопець).
Я оце умирать буду вже скоро, но я не забуду! Іде бригада. Та їх 12 душ, а мати одна. А вона не мовчить їм, гризеться. Як каже: «Батька, мого чоловіка, забрали, бо вроді він бандіт, а ти ж з вікна вилітав … жида різав, я ж стояла і дивилася на тебе. Ти ж … чого ти прийшов?». Так він тоді її к стєнки поставив. А я ж кричу, хватаю: «Мамочко, що ж я робитиму?» Я ж дитина, геть дурна. Кричу. А вони 12 душ. Той її … Той її (показує рукою удар) . Впала і нема матері. А я кричу : «Рятуйте! Ой Боже, що ж я робитиму!». А він розкриває книжку та: «Репересівона сім’я…» Та в могилу піду, а не забуду!
Діточки, такої жизні набралася – репресіцію цю бачила, голод бачила, все в життя бачила. Доки я ще житиму… Щоб це три хати підряд репресіровані були. Іздєвалися з нас, страшне що робили! Оце так було не можна сказати нікому нічого. Я ж кажу: «Ви знаєте, що батька забрали» – «А ви ж отаке кажете і вас заберуть». Ну шо ви робите, вже плачу просю, хай заберають… А воно ж молода, а больна, жить хочеться. Він (батько) і недалеко, в Черкасах… Кажуть що він скоро повернеться, так гарно робить, співає. Якби не война, война ж помішала. Тоді дуже багато людей забрали. З одной сім’ї пішли два сини і чоловік, батько. То до їх поїхав брат, то вже вони були забиті, тут залізо на вікнах, то один брат тільки показав руку без пальців. Один одного їли, бо вони голодні були.
Це після війни було?
До війни.
Оце 32-33-ій?
Да-да. А тоді вже як война заходила, то забили-закрили. Оце вже здєлали цей Голодомор. І нічого туди не приставляли, замкнуті були і грати ті поставлені на вікнах. Ото поїхав брат до братів побачить там, а він показав у вікно руку без пальців. А він такий зростом високий і здоров’я було. То той, которий сильніший, їли іншого, задавлять… Знаєте що, діточки, горе було велике. Це страшне!
А батька Вашого як звали?
Андрій Степанович, Лук’яненко Андрій Степанович.
А маму як звали?
Лук’яненко Степанида.
А сестри, брати були у Вас?
Був брат, помер.
Недавно чи тоді ще?
Нє, відвоював-відвоював, прийшов, оженився і помер.
А від голоду хтось помер, пам’ятаєте?
Наша сім’я, не померла, ми держали, дітки, корову. То нас корова спасла. Молочко було і ми людей спасали. Те просе сировоточки, те просе молочка, а те кисленького, а те …ж бо кінчається. То давали людям і спасали людей. То мабуть нас Господь держить на світі за те, що ми людей спасали.
А хтось може в селі помер? Прізвища пам’ятаєте?
А Боже, скільки ж там померло! Боже та Боже! Все згоріло, геть чисто, нікде ж нічогісенько не було. Село Буда – хутір такий був. Як же там красіво! А яка ж там страшно дуже велика могила нагорнена, бо туди тікали люди звідусіль, даже з Києва, Олександрівки, звідусіль бо таке ж місце у лісі таке, не видно нічого. Думали може спасуться, а вони ж тих людей і там знайшли.
Це під час війни тікали туди чи під час голоду?
Вони під час голоду вмерли. Три хазяйки нас було, то вони позабирали з погребів кваснилю забрали, тикву і все позабирали. Голодна смерть була.
А вас забирали продукти?
Да-да.
А це були свої, місцеві, чи чужі?
Та свої собаки, свої ж собаки. Я вже як вийшла заміж… Довго не виходила, бо я больна людина. Я й родилася больною, але прийшлось мені заміж вийти. Тоді розбивку робить. Хто мені ту розбивку зробить? Мати каже: «Це тільки до Бориса йти, він зробить». А Борис бив мого батька. Та такий хароший, наче не знає ніде нічого: «Піду, піду, дочко, зроблю!» Та його тоді у скорості, коли в сестри погріб копали люде, а він увійшов та: «Такий гарний погріб, пішли полюбуємося». Увійшов туди, а земля впала і вбила його. Оце таку смерть Господь дав за те, що він багато дуже людей поїв.
Поїв, це під час голоду поїв?
Та повидавав, поїв, репресірував. А сам пролазив-пролазив в це управління, в начальство.
Він доносив на людей, а потім їх репресували?
Да-да.
Що Ви їли, що готували?
Дитино, білої вакації не було, бо ми лазили цвіт рвали і листя чухрали. Свеклу з буряків ми не бачили, бо де тільки випнеться, то ми її рвемо. І мати молочком розколотить і напече таке, наче кізяк коров’ячий, зелене. А воно таке добре.
А назву якусь давали таким стравам?
Ні. (сміється) Не було коли давать, тут тільки аби, хто пекли його.
А батьки в колгоспі працювали?
Да, батько… Подавали заяви тоді, то батькова третя заява в колгосп подана. І він в колгоспі бригадіром робив і все.
І мама в колгоспі була?
І мати, тільки що мати не робила. Бо мати весь вік больна була. Їй треба було комісію пройти, вона в Черкаси їздила і вони її провірили і сказали: «Вам нада провести таку комісію, щоб Вам платили. Їдьте додому і всьо».
А батьку платили, давали додому якісь продукти харчування?
Що ж у нас тоді було? Робили ж за палички.
Його там годували в колгоспі?
Да, варили. Котьол був чи казан великий, або й два. Якоїсь бурди там варили людям, бо люди голодні, нема чого їсти. Та тоже і вакація плавала, і всього було… Ой діточки, я вам кажу, що сійчас добре. Є в магазінах усьо, є якась копійка в людини. Так само цим старим людям дають пенсію. Тому, діти, горе, січас в кого нема здоров’я.
А батько добровільно пішов в колгосп, чи примушували?
Добровільно. Він був сиротою – не було ні батька, ні матері, був він найменший у сім’ї. Він добровільно пішов. Люди подавали заяви і він подав.
А він додому нічого не приносив з продуктів харчування? Що ви їли?
Нє-нє. Тоді було горе, діточки.
А город був у вас?
Город був і гарний, садок був. Яблуні і груші, сливи – все було. Панський садок у нас. Така попала батькові садиба. Оце приїзджали мужики з великої дороги рибу мінять у нас та кажуть: «Ой, який садок, які фрукти гарні». То нас ще Бог милував.
Так а фрукти забирали?
Нє, продавали ми і сушила мати – різала і сушила в печі.
А під час голоду забирали ці сухофрукти?
Ні, не брали фрукти. Із погріба позабирали, картоплю забрали, хліб позабирали, усе забирали. А грошей тоді не було. Міняли. Хлопці тоді привезли рибу та міняють на фрукти чи на що там. Одежі тоже не було де дістать. Оце не було, що в магазині січас лежить оце повно.
У вас була бідна сім’я, а були куркулі?
Та вони на нас дивиться не хотіли.
А коли пройшла колективізація, розкуркулення, то що з такими людьми робили?
Я ще тоді не була, батько був ше парубком, як воно того… Довго велося це діло, крутилося довго. Мати понарозказувала як партія якась приїде, друга приїде та все до людей – годуй їх, а ні, то самі беруть. Ми ж німців не годували, а стоїть мати, корову доїть, а він узяв та налив бокали молока. А мати каже: «А що ж я дітям даватиму?»
А про закон про п’ять колосків щось чули?
Нє, не чула.
А на колгоспному полі дозволялось збирать колоски?
Ні! Судили! Судили за колоски. Моя мати назбирала колосків і намняла мішечок пшениці. Мішечок невеличкий такий. То забрали.
Але ж матір не забрали?
Матір не забрали, бо куди її брать, як вона больна. А пшеницю забрали, бо у всіх людей брали. Дуже обіжали людей. Одне на одного, просто страшне діло. Оце як почую я, що заведуться баби і кажуть всяке…
А Вам відомі місця поховань масових? Оце як помирали від голоду масово.
Да-да. Я знаю де мати похована, де мій син похований.
Від голоду?
Нє-нє, тоді вже голоду не було як моя мати вмерла. А від голоду, то тоді хіба ми дивилися? Переступали покойників.
А хто збирав трупи померлих?
А збирали, видно вже когось заставляли, бо таки убирали. А дорог не було, болото було. А там повно кісток – там рука стирчить, там нога.
А хто збирав? Ви бачили?
Ні, не бачила я, дитино.
А імена людей померлих від голоду знаєте?
Ой… Оце ж наш сусіда, кажеця, Литвин. Якилина і чоловік її каліка був, не брали його нікуди. Син Петро був, дочка Наталка. Дочка така здорова, брава така дівка була, за мене набагато старша була. Померли з голоду.
Теж Литвин?
Да.
Це померли з голоду Литвин Петро, Литвин Наталка.
Вперед тоже Деркач Параска. Юхима забрали, репресіровали чоловіка. Деркач Параска – це оббирали, обіжали її все время, страшне діло. Що їй тільки не робили! Коло нас ото зразу ж вони жили, то мати каже: «Ганю, понеси сироватки. Понеси бабі Парасці молочка». Рятували людей, бо треба було рятувать. Продать – не продаси його. А самі може б поїло, но треба ділиться. Горе було.
Може ще хтось помер?
Ой, багато їх померло. Тільки я, дитино, забула. Та хіба я згадаю?… А один у нас учитель був, а його дочка отут вчителює тоже. Він знає геть усе, що в Мельниках робилося, що на хуторі Буді робилося. Все знав. Він розказував усе. Казав, що одна жінка мельничанська казала, тільки я не скажу, хто. Пішла жінка з дитиною в ліс, а дитинка малесенька плаче і їсточки просить. А вона рве таке наче цибулька з листочками широченькими. Рве та йому дає, а воно їло-їло та плаче, кричить страшне. А він це все чув та бачив. А вона його переломила та з’їла ту дитинку. Та прийшла додому та сама впала і вмерла.
А скільки приблизно померло? Половина села?
Да, пожалуй. Да. Щитайте це ми од колгоспу жили 3 кілометри. То до нас із села йшли люди по сироватку, під Медведівку. І мати ділилася. Там не було чим геть спастися.
Я вам розказую, а в мене все труситься. Страшне, страшне, діти. Господи, аби ви вже не чули і не бачили такого…