1. Місце запису: місто Мала Виска Маловисківський район Кіровоградська область;
  2. Дата запису: 29 червня 2002 року;
  3. Респондент: Кудря Степан Іванович, 1926 р.н., народився в місті Мала Виска Маловисківський район Кіровоградська область
  4. Хто записав: невідомо;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі місто Мала Виска Маловисківський район Кіровоградська область

Розкажіть, будь ласка, про Голодомор 1932-1933 року

Ну шо сказать, важке то було время, жили ми бідно-бідно. В тридцять втором було мені тіки шесть год, но я помню, як не було шо їсти. Я постоянно чуствовав голод. Ше осіню ми якось перебивалися: то траву якусь їли, то мама моторженика спече, – та то так їли, шоб тіки не вмерти. А які запаси були в нас, то їх так мама ховала, шоб ніхто не забрав, бо тоді ж ходили по хатах комсомольці. Їх посилали оце на такі завдання, і вони должні були все їстивне забирать в людей і здавать в колгосп. Та в кого з них були розумні батьки, то казали їм, шо, як ходять по хатах, то хай роблять вид, шо нічого не бачать – зайдуть, подивляться та й вийдуть, нічого не взявши. А як в кого дурні були, то ті тоді ото й забирали в людей їх запаси. Бо не ходять їм нізя було, бо зразу ж – враг народа, а вони ж ще в школу ходили, тоже ж люди.

Їли ми все, шо тільки можна було, а на весну геть погано стало. Тоді батько рішив виїжать на Донбас. Трохи раньше туди виїхав з сімйою його брат, то десь вже тоді батько достав фальшиві документи, і ми поїхали. В мене тоді вже були пухлі ноги. Боялися, шо я не виживу. Но нам поміг дядько. В нього була корова, він вже трохи устаткувався там, в Богоявленкі, то й нам помагав. Ото молоком мене кормили, та я так і вижив.

Батько устроївся на роботу бугалтером в колгосп. Він кончив три класи і тоді щитали, шо він грамотний. Та й яка тоді бугалтерія була – не така як зараз. В колгоспі давали по двісті грам зерна на іждівєнца, а так як батько бугалтером був, то йому –  пятсот грамів, а на нас оце він по двісті получав.

А вопше колгоспи тоді ще бідні були. Там тоже людей дуже погано кормили, а бувало, шо й крихточки там не було. Приходилось трохи красти колоски. Їх тоді мама сушила на сонці, крутила на жорна і пекла нам такі коржики. Наша сім’я тим і спаслась, шо ми втікли на Донбас, бо там-таки краще було, і в сорок шестом тоже. Вернулись ми вже додому, значить, після войни, в сорок восьмом году. То тут, люди розказували, страхіття було: люди вмирали сім’ями.

А в промишлєнних районах, в городах тоді легше було. Ну, в таких, як Харьков, Сталіно, Київ, – там рабочім давали пайки, бо голодний за станком і в шахті робить не зможе. А в сорок шестом було легше жить, як в тридцять третьому. Ми не пухли з голоду, але всьо равно ж бували такі дні, шо нема їсти геть нічого, аж коли там мама зварить якоїсь баланди, шо через час вже й їсти хочеться. Жили ми впроголодь, а те, шо давали на сім’ю, то ото нас воно піддержувало, бо повмирали б.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду