- Місце запису: село Синьки Благовіщенського району Кіровоградської області;
- Дата запису: 12 грудня 2009 року;
- Хто записав: Руслан Сусол і Альбіна Настасенко;
- Респондент: Кучеренко (Бранчук) Олена Іванівна, 6 травня 1926 р.н., народилася в селі Синьки Ульянівський (нині Благовіщенський) район Кіровоградської області;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Синьки Благовіщенського району Кіровоградської області.
Кучеренко Олена Іванівна, замужем прізвище було Бранчук. Народилася 6 травня 1926 р. в селі Синьки Ульянівського району. Мені було 7 років в роки голоду. Землю батьки отримали десь у 18 чи 19 році. У 29 році пішли в колгосп, колгосп імені Петровського називався. У колгосп віддали коней і плуга, землю теж, скільки її було – не пам’ятаю. Була в нас корова, яку батьки віддали в колгосп, мабуть, десь в 33 році. То за це получали 2 літри молока щодня. Дітей тих, чиї батьки були в колгоспі, віддавали в спеціальний садок, який чомусь називали «майдан». Були діти різного віку. Мені – сім, а сусіду – 10 років. Але, мабуть, були і менші, бо нас заставляли за ними дивитися. Дітей годували 3 рази: вранці давали куліш, в обід – теж щось рідке, а ввечері – щось густе. Але чогось не помню, щоб там була картошка. І давали десь грам 100 хліба. Дякуємо голові колгоспу Олійнику Михайлу за те, що вижили. Мабуть, був і неврожай, бо, крім хліба, не забирали нічого, але ні картошки, ні буряка не було теж. Значить, воно не вродило. В нашій сім’ї хліб не забирали, а забрали в бабушки, яка була вдовою. Її називали «верхушка». Що воно таке – я не знаю, бо даже ніде в історії цього не встрічала. (Олена Іванівна працювала вчителем історії і географії). Батькам вивозили на поле їжу, але скільки раз – не помню. Мама приносили трошки кулішу додому мені, а батько – ні. Мабуть, мужчині було мало того, шо давали. Вмирали серед тих сімей, що не пішли в колгосп. Щодня їздила підвода і забирала трупи. Я помню похорони сусіди, де чогось була і я, то бачили вириті траншеї, де ложили трупи, зверху засипали землею і знов ложили. Не помню і такого, щоб сусіди доносили одне на одного. Знаю тільки, шо в тих, що шукали хліб, були такі гаки, як ключки, і ними штурхали в соломі. Так шукали хліб. Це так було в мої бабки, то, може, в неї була земля – не помню. Пам’ятаю, що мама їздила в Москву і міняли на хліб. В Москві жив мамин дядько, який виїхав в Москву перед голодом, бо він був головою сільради і, мабуть, знав, що може постраждати. Помню, що привозила з Москви багато пшона. Сусід їздив у Грузію і теж щось міняв на хліб. Я знаю і помню тільки те, що було в селі і на вулиці. В нас не було ні радіо в селі, ні газет. Мамин рідний брат розказував, що директор школи, яка була при церкві, разом з попом заховали хліб в ямі біля туалету. Дошки прогнили і зерно сипалося в туалет. Директора школи тоді розстріляли. (Климчук Назар Дмитрович). Хто ходив по селі і забирав хліб – не помню. Казали, що заставляли місцевих, але так я була мала і мало кого знала, то для мене всі вони були чужі. І я не помню випадків, щоб один в одного крали. До війни даже засувів на дверях не було.