1. Місце запису: місто Київ, вул. Лаврська, 3;
  2. Дата запису: 07.12.2016 року;
  3. Хто записав: Ткачук Наталія Олександрівна;
  4. Респондент: Крикун Тетяна Леонтіївна, 1924 р.н., народилася в селі Сахнівка Корсунь-Шевченківського району Черкаської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Сахнівка Корсунь-Шевченківського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).

Тетьяна Леонтівна, у якому селі, в якій родині Ви родилися? Почнемо з цього.

Родилася в Сахнівці, Черкаська область, село Сахнівка. В родині як? Тоді в колгоспі…Батько в колгоспі були, мати в колгоспі.

Родич респондента – Іван Леонтійович ( далі І.Л.): Нє, тоді в 24-му не було колгоспу. Народилася в сім‘ї селянина, він незаможній був, середняка.

Родина була заможня чи середня?

Середня.

І.Л.: Ну, хліба хватало, поля були.

Троє нас було, батько, мати і я. Батько робив, вже як я знаю, вже робив комірником… Ну тоді в голодовку в коморі не було нічого, кромє віки. Віка – це те шо коні годувать.

Тетьяна Леонтівна, Ви пам’ятаєте власне своє дитинство? А Ви пам’ятаєте, що говорили сусіди, чого власне голодуємо?

Говорили того шо забирали хліб… В каждий двір приїжджають, як отако подивились нема, так шукають.  Приміром до нас приїхали, а в нас зверху не було нічого. А так наче комната, а через сінці друга комната, там батько викопав яму, глибока така яма була, поставили скриню, такий ящик дуже великий і накривається він. І туди насипали, положили мішок із пшеницею, а тоді так уже присипали житом, і накрили, закрили землею, замазали…

І.Л.: Долівку зробили.

Незамітно нічого. Зайди – нема нічого. Ну зайшли до нас, шукать. Так подивились-подивились – нема. Тоді пішли самі вони, не питали дозволу, відкрили оці двері й закрили, і давай штилять. Штиль такий довгий, наче з дроту, а на кінці наче серце, тонке таке. І штиляє оце попід стіною. Пройшов немає і там, і там, а вже під четвертою стіною штильнув туди за то і пішов той штиль. О, напав, бо воно вже нарушене, так воно тут ненарушене. Стукне і нема. В давай тоді обштиляв, обшиляв, пока воно тако йшло, і лопатку потребував чи сам узяв, я вже не знаю, і откопали ту яму і забрали. Мішок витягли і чисто зерно забрали, нічого не оставили нам.  Дуже було трудно. Це вже було так, шо вже наче на городі колоски наливалися, але ше їх не можна, де-не-де був колосок шо вже можна його зорвать, і витягти там зернинку. А другу витягуєш, вже вона лопнула і нічого нема. Я ше тоді була мала, мати це, а я: «Мама ше хочу їсти!» – «Шо ж я тобі дам? Ну нема нічого». Картопля ше не виросла, а тільки цвісти стала… І шо дать, нема ні фрукти ніякої… Нічого не було. А вже за ці колоски. Каже: «Може я піду найду на тій градці, такий шо може вже доспів, вирвать». Піде оце во там побродить. Вирізала там мені колоски штук скіко, принесла, я тоді вже дзьобаю. Коли витягну який, то ціленький ковтну, пожую. А то тільки стану тягать, так лопнув, юшечка витекла. А мама це стане за углом наче і дивиться, шо я роблю. Плачу: «Я їсти хочу». Та нема нічого, не картоплини. Нічого нема. І так піти, шоб наче купить і грошей же нема, бо колгосп вже тоді був, нічого.. Ставили там тільки палочки, трудодень, наче поробив, так палочка вже виходила, а на ту палочку нічого не давали. Трудно було жить.

Тетьяна Леонтівна, можливо Вам розповідали або Ви пам’ятаєте хто приходив та забирав цю їжу, цей мішок з зерном, хто це приходив? Це були ті, які жили у Вашому селі, хто це були?

Я це цього не знаю… Посилали, я цього вже не знаю, чи з нашого села були. Мені тоді було тільки 9 років.

А батьки Вам не розповідали?

І.Л.: Перепрошую. Моя мама, їй було 18 років, і вона вже була свідома, вона вже пережила багато, була багато на заробітках. І родина моєї мами ще постраждала більше ніж вітця сім’я, це по лінії матері. Чого? Та була, по лінії мами, заможня сімя. Вони мали 12 десятин землі, мали добрі коні, добрі воли і ще пару коней підростало, мали 3 корови. Сімя складалася з 6 дітей, батько і мати. І ось коли прийшли в цю родину і сказали: «Ви все віддайте і йдіть в колгосп». Це з 29-го року, то звичайно вони не хотіли це все віддавать. Вони працювали на своїй землі, вони добрий з того мали зиск. Вони вирощували багато зерна, багато овочів. Звичайно, сімя цього всього не споживала, бо його було більше. Вони його по невеликих цінах могли продавати в свому селі чи вести десь на ринок продавати. А тепер, коли прийшов колгосп, в них все хотять забрати, а вони його не хотять віддавати. Один раз попередили, другий раз попередили діда мого Данила.

А батьки Ваc пускали на вулицю чи боялися? Що вони Вам взагалі розповідали? Що зараз коїться, що Ви хочете їсти, а мати не може Вам дати того кусок хліба? Не розповідали чому так?

Шо не було шо, шо вона може… як немає в хаті нічого.

А на вулицю пускали?

На улицю не пускали, кажуть: «Хтось ітиме, ще й забере тебе».

А Ви казали, що батько працював в колгоспі?

Тоді пізніше батько став вже комірником, а в коморі було тільки те шо для коней. Ліка така, дрібненькі такі…чорненькі зернятка. Так він там у карман возьме, бо не можна там узять. Так принесе жменьку та водою заллють і зварять. Я там вже виловлю ті крупинки. Так ото трудно було жить, виживать. Кажуть, шо бачиш, забрали, приїхали все. А в нас було зерно, могли би жорна якісь зробили, помололи.

І.Л.: В батька були жорна.

А жорна були у Вас в родині? Не забрали їх чи забирали?

Нєєє…Жорна по-моєму вони не брали. Але ж не було чого молоть, бо все забрали. А те зерно на городі ше недозріло, шоб його зібрати,шось зварити, зпекти.

Ніхто Вам не допомагав? Або хтось приходив просив хліба? Були такі випадки?

Були такі випадки.. і люди шо приходили, але ж не було чого дать, ходили. Багато ходило, просило. Ото мерло ж багато. Їздив там один чоловік, я знаю, може ше де хтось. У нас така невелика улиця була, одна улиця центральна і друга, і так упоперек… Так він у нас їздив одною конякою, о так приїде до двора, зайшов подивився.

І.Л.: Називай. Михайло Бадян.

Бадян, да.  До нас зайшов, то в нас нікого не було, бо ми ж тіки троє – мати батько і я. А в кого були діти, то померли багато. Я вже бачила як виносив. На плечі оце взяв, виніс, на віз кинув.

А хто це, хто це на віз кидав? Тетьяна Леонтівна, можете розказати. Хто ходив, забирав?

І.Л.: Бадян. Була в селі призначена людина, йому давали трошки їсти, йому давали коня.

Бадян цей… Він казав, шо мені дається хлібина .

І.Л.: Він мерців збирав по всьому селі, він періодично: в цей день проїхав по одній вулиці, на другий день по другій. Це мені мама розказувала, в мене мама розумна така була.

Дуже багато померло, 40 чоловік в одній ямі. Даже я не знаю, не бачила цього, але чула, Бадян оце в яму ставить чоловіка чи жінку в один угол, в другий угол, третій, четвертий…А тоді кидає, а ті стоять. Мертві вони, а він прихилив їх до стіни.

І це була його робота?

Це була його робота, а копали уже… А копали вже…

І.Л.: Були другі люди, які копали, але в могилу клали зразу багато людей, без всяких там домовин, отак в чому людина померла. Оце мені мати розказувала, йшло-йшло під тином і раз, і померло.

Тетьяна Леонтівна, Ви бачили цих пухлих людей? Діток бачили, дорослих повністю вже пухлих, да?

Да, бачила я…По-сусідськи, через Бучи, через три хати було, здорова така жінка опухла, лице посиніло і вмерла… од голоду.

А скажіть, будь ласка, а коли чули, шо наче голод уже проходить? Пам’ятаєте оці дні, що щось могли знайти, щось з’їсти, якусь картоплю?

Воно вже підстигало шо день, шо другий. Уже пшениця…

І.Л.: Найлютіший голод був друга половина літа і початок осені, або з весни даже.

З весни. А тоді вже воно постіпєнно підростає, пшениця вже в нас на городі була. І жали, і помолотили, і на жорна помололи.

А на поля вже можна було йти? На поля працювати можна вже було йти?

Вже хто міг,  так ходив, вбирав.

І.Л.: Хто був в колгоспі, а ту родину по лінії моєї її нікуди не пускали. Ця родина, що була заможна, це моя мама народилася і виросла, вони мали коні і 12 десятин землі (це більше як 12 га), вони не хотіли віддать, тому шо вони добре її обробляли, мали багато зерна, мали кавунів багато, вони садили баштани і роздавали людям. Таких декілька родин було, їх називали Буренки, цих називали Гнатенки з якої була мати, а рід, з якого прийшла бабуся, був Буренки. Так от Буренки були дуже багаті.

Тетяна Леонтіївна, а у Вас родина була середнього достатку? Можете трохи описати яка ділянка землі була?

Був тільки город.

Було якесь господарство?

Була, я вже не знаю за це..

А ці люди, що заходили в хату і забирали все, пояснювали чого вони це роблять?

Ніхто нічого не поясняв. Зайшли, подивилися шо є, і такого шоб узять нема.

І.Л.: А чого був такий мор? Вони заходили декілька раз. Перший раз була команда, що треба зібрати зерно помогти там армії чи помогти голодуючим в державі. А далі вже без усякого пояснення. І другий, п’ятий, десятий раз заходили і всі знали, що де шо є, люди ховали там трошки зерна в постіль завернуть, так перематають

Та скрізь в хаті передивлялись. Зверху нічого не було. В хаті не було зверху шо взять.

А що в цей час мати Ваша говорила чи батько? А казали чого Ви зайшли сюди? Чому Ви в нас все забираєте, чи такого не було? Бо вони були просто налякані?

Нічого не казали…

І.Л.: Хто говорив – того били, або на каторжні роботи. В нас там ліс розроблявся біля Черкас. Ось батька мого дідуся Данила, це дід Прокіп наш, а вже моєї мами дід Данило, За те, що він не хотів віддать свій скот, землю, то його на каторжні роботи послали без права переписки. Посла, він там ліс валив, це Дубіївка, єсть таке село під Черкасами. Ну і… з зими його послали, а вже під весну треба було йому якось одежу туди передать, але ж тоді не було ні транспорту такого, щоб поїхать. І послали мою матір, якій було 16 чи 17 років ( вона 15-го року народження, а це в 33-ій їй було 18, але був ще 33-ій, а 32-ий, начало 33-го, зима як пройшла), її послали легшу одежу понести. І от вона три дні по тих лісах шукала. Знаєте, як таку дитину, худе, голодне, з такими пожитками ходила-шукала, але таки найшла його і передала одежу. Батько дуже худий, кашляв, чехотка в нього була, а через дві неділі прийшла звістка, що він помер. Він був ще виноватий, він же був засуджений. Оце Данило Мороз так помер.

І там не пояснювали, прийшли без слова без нічого. І пішли там і шукають.

Тетьяна Леонтівна, а були такі випадки, що після як їх розкуркулили, вони брали свої речі, йшли кудись обмінювали на щось? Були такі?

Це на вулиці підвода стояла з кіньми. Вони ті мішки позабирали на віз, поїхали. А куди поїхали?

А після цього… Як Ваша родина виживала? Де вони брали хоч якусь їжу? Може вони на щось її обмінювали: сорочку брали, обміняли на кусок хліба? Чи може сусіди допомагали?

Не знаю.

І.Л.: Вона не може знати, 9 років було. Там дивіться яка була ситуація: вони лягали і вставали голодними, особливо діти. Вони завджи просили їсти. Але шо було, це вже мати розказала. Їхній рід не мог, бо це розкуркулені считалися, їм оббирали будинок так, і всю землю, і город (в цих не забрали город, в батька). Туалет був отам во і поставили надзирателя, як вони казали,як в туалет іде, то різку давали, тому що не маєш права, казали: «В хаті справляй нужду». Того шо це куркулі, така була ситуація до тих, хто дуже був непослушний, не хотів йти в колгосп і звати все, що він мав. Так от з такими родинами до прикладу як моєї матері була. А з ці були послушні, пішли.

Ваші батьки працювали в колгоспі?

І.Л.: Через те трошки їм давали щось їсти, через те вони не померли. Але батько мого батька, мій дідусь, у нього були діти молодші ніж вона, ше були й молодші діти. В мого дідуся було 10 дітей. Так от дивіться, був Мефодій, Леонтій, дальше був Павло, Іван, Федір, Наталка, а тоді була Явдоха, а тоді був Дорош, Афтанас і Гафка. І ось троє дітей молодші за неї були, у дідуся були молодші діти, ніж у сина. І для того аби виживати, то дідусь перейшов перед голодом, коли колективізація починалася, десь в 29-му чи 30-му, видали окремі… така була місцина, куди переселили людей і казали: «Ось займайте собі землю і будуйте будинки». І дід з цією сім’єю, з малими дітьми, пішов на так називаємий хутір Шевченка. Він пішов туди. А дід чого пішов, бо в нього земля там була і тоже ж не хотів віддать землю. А батька ж тільки город буву мого батька і її батька, а в дідуся була ще земля. І він же тоже не хоче віддати на хуторі. Ситуація така ж як у тих, тільки ці багатші були, в них були корови, воли і таке інше, а в того не було нічого, тільки земля була, але та земля достатньо родила, вони би вижили. Їх три чи більше разів ограбили, забирали все що можна. І ось оставалось цих троє дітей – Дорош, Афтанас і Гапка, які молодші були, то вони не вижили. Лягали і вставали з одним: «Їсти!»

Так і їх тоже позабирали все – і картоплю, і зерно яке було, осталися тільки стіни і діти.

… Батьки на роботу мої пішли в колгосп. Примусили. шоб ішли. Так вони мене завезли на той хутір, там я в їх жила…

У дідуся і бабусі?

Да-да

Давайте вернемося в той час, коли був пік голоду. Скажіть, будь ласка, в чому Ви ходили? Яка була одежа, одяг який у Вас був? В чому Ви ходили в сорочці?

Плаття…

І взимку плаття?

Плаття, да…

І.Л.: Воно було саморобне, домоткане?

Який був одяг?

І.Л.: В нас був верстат, батько зробив домотканий

Домоткане полотно. Самі вони ткали…

Батьки ваші ткали самі одяг?

І.Л.: Батько зробив верстат, а батько вмів ткать так на все село

Чотири подніжки було.

І.Л.: Грає ногами як піаніно такоі човником кидає.

А тоді яткою прибуває, бо воно ж тако рідко. Так воно раз човником кине і прибило. І тоді вже з того полотна шили плаття. Покрасили чим-небудь, якою то краскою.

А під час голоду шили? Чи не було вже сил, не було з чого?

А я вже не знаю…

А ви пам’ятаєте, думаю дитина мала запам’ятати, коли зима холодно в чому вона, в якому одязі?

Було шось… Пальтішко…

І.Л.: Воно ж перейшло з минулих років.

Ми в школу не ходили, нічого. Не було школи ніякої… у голод 33-го.

І.Л.: Тоді про одежу ніхто не дбав, треба думать що їсти.

Може Вам батьки розповідали, чим харчувалося село? Можливо, Ви бачили, що їли сусіди? Ваші друзі? Ви ж гралися з дітьми?

Ніхто з хати не виходив… у дворі були закриті вони..ворота. І там в хаті, і день, і ніч. В хаті – ніч, а день – на улиці. Нічого, нічого. Одне хоче – хоче їсти. Тільки одне за їжу, а де її взять.  Хочеться їсти, тягне за душу.

А посуд у вас який був?

Хто?

Посуда?

Посуда череп’яна з глини… і ложки дерев’яні.

І.Л.: В нас гончарні вироби у сусідньому селі продається. Ложки дерев’яні, а все  – і горшки, і миски, і макітри, і покришки, і сулії такі  із глини. Це все була якісна глина, там сусіднє село робило і на продаж. Вся Україна зажила, користувалась кращою посудою, а в нас ще тією. Вона була поливяна, неполивяна.

З одної миски їли. То насиплять і стілець посередині в нас був чималий і там три стільчики – матері, батьку і мені. Із одної миски поїли, як уже підстигло шо… Вже картопля підстигла.

А під час голоду варили якийсь суп, там напевно, одна юшка була?

Ой, нічого не було такого… А-а, так буряки, гичку з красних буряків я знаю.

І.Л.: Здали, що бурячок підросте, а обчухрували крайній листок

Вже виріс той листочок, то одривали, різали тако і варили з водою… а хліба ніякого не було, тільки одна юшечка. …

І.Л.: А ще є такі бур’яни зимою,що наче такий бурячок, корінь такий з палець товщиною. В нас така місцевість, гарне село, в широкій долині річка тече Рось. А село з лівого берега Росі, а дальше зеленіють луки, а з лівого боку гора 200 метрів. Так ось на цій горі бурян був. І казала мати, що перекопана вся гора, бо шукали той бурян, його приносили, чистили, рубали і варили так. Воно трошки гірке, але люди не вмирали, якщо їли його.

Тоді ще рілля, де картопля була минулого року, так вибирали як осталася картоплина, то вона наче вже зогнила, а там тако наче борошенце було.

І.Л.: Це крохмаль, з гнилої картоплі вони вибирали крохмаль. Лободу варили. Коли починала цвісти акація, там є сахари в акації, то рвали листки Але було таке, що в селі по різному було, хтось краще жив, в когось коза затрималася якщо її не вкрадуть вночі не заріжуть. А так у когось ще була і коза, а в когось ще й корова, охороняли, біля неї спали. В нас не було, бо там і там забрали. Але були такі люди, що там корова була на декілька. Оцю акацію нарвуть, цвіт акації, вони його з молоком, то така була добра каша. Ці вже не помирали, хто їв, бо заходила глюкоза. А цукру такого не було, де ж той цукор був. А акація солодка та ще молоко… Але акація відходила, далі липа починалася. Їсти хочеться сьогодні, а акація буде цвісти потім. А тоді дальше липа цвіла, стали собирать. А ви бачили липовий цвіт наче як… листочок такий загнутий і квітка. Оце все віднімають і сушать, його варить можна з молоком чи з водою, в кого як було. А листочки ці молоді сушили, їх мяли, добавляли в кого було просо, товкли, щоб була каша пшоняна, в кого ще не забрали. А можна було за щось вимінять, продать, це те, що ви питали. В когось була якась брошка, ше якась річ.

У Вас такого не було?

І.Л.: Не було. Не було за шо мінять. Це в тій родині було, але ж тоже забрали багато. В бабусі було, бо вона з заможної родини була, то було декілька цих коралових разків намиста. Так його забрали це все намисто, тільки декілька разочків десь сховав брат Денис. Тоді пішов і на шось там проміняв, на зерна трішки у цих же в селі, яких не зачіпали, що вони були в колгоспі. А ці не хотіли йти, бо в них все забрали, вони були в опозиції.    

А що Вам батько приносив з колгоспу?

Віку. Маленьке-маленьке зерно.

І.Л.: Дивіться, віко, називається вікосуміш, там наче овес таке, дальше маленький горошок. З нього хліба не можна спекти, а коней кормили, воно ніби злаки. Але люди були раді цьому, бо його можна було варити.

Його в карман батько тільки візьме.

В карман тільки оцю жменю взяв і все? Працював зранку до ночі і оце тільки цю жменю брав?

Так він у карман возьме, принесе, а мати водою наллє та закипить воно, так я  його витягаю. Гірке таке на смак. Але таки щось воно для желудка там дає, він же голодає, а так хоть шось.

Так що вам дало вижити – оце вікосуміш?

Да-да. І вже колоски підростали.

І.Л.: Я ж казав, що буряни копали. А тоді ж лободу варили і кропиву обовязково і оце така їда була, що її трошки можна було

І ще там зілля було.

А Ви ходили в ліс?

Нє, мене не пускали. Колись мати ходила, принесла шось, але яке те зілля, не знаю, і покришила, і зварила – так тоже поїли, трошки вже легше. А яке воно те зілля? Чи деревій, може й деревій. Дуже було трудно, але все ж таки вижила…Підростало зерно… у нас була пшениця в городі і оці бурячки вже посходили та гичка така. Позрізує-позрізує, покришили та віки тієї кинула та вже такеє.

Тетьяна Леонтіївна, Ви коли вже підросли знали чого був голод?

Того шо все забрали в нас. Того був голод. Так якби не забирали, не було в нас ніякого голоду.

А чого забирали, Ви не знаєте?

Для чого? Я точно не знаю для чого забрали. Вивозили куди то його. У Грузію…Туди все вивозили.

Це хто казав?

Балакали… шо це Сталін так скерував, шоб на Україні голод був… Людей заморить голодом. Не знаю чи він винуватий, чи хто.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду