- Місце запису: село Гордашівка Тальнівський район Черкаська область;
- Дата запису: 27.07.2002 року;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Коваленко Катерина Родіонівна, 1925 р.н., народилася в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Що ви пам’ятаєте про Голод 19323-1933?
Я тоді ще мала була, але хіба ж таке забудеш? Боже мій, як їстонькі хотілося! А не було ж чого, не те, що сьогодні: все є, але грошей нема. А тридцять третьому, помню, ми з братом в посадці ночували, бо в селі боялися – казала мама, що людей їдять. Так ото ми з братом тамо в посадці біля Кучмайки сховалися і ночували. Їли ми таке, дитино, шо ти і не придумаєш. Як літо, то шукали в трубині жаб, равликів, несли в хату, а там мама вже щось з ними робили. Голодні були таще й голі, босі, а черевики у нас були на двох з сестрою. В яслах давали по 50 грам хліба, а ми з братом поки дойдемо до дому, потрохи щіпаємо, по крихітці їмо, хочеться до дому принести, там же мама й тато, братики й сестрички голодні. Нас тоді було дев’ятеро. Ганя і Митя в тридцять третьому померли. У тридцять третьому татові на роботі дали хлібинку півкіла ковбаси. В нас тоді Оля була слаба і лежала на лежанці. Тато прийшов, а Оля тягне рученята, їсти хоче. А тато кажуть: «Ну то здихай, нема чого харчі переводити». Мамі стало жалко і вона дала їй ковбаси, та Оля половину її з’їла за дві неділі стала ходити. Так і вижила
Що ви пам’ятаєте про Голод 1946-1947?
Після війни стршано було і голодно. Я вийшла заміж, то в мене хоть чоловік був. А їсти не було чого. Багато було голих, босих. Але не боліли так як зараз, весело було, а за Кучми горе жити (ти так і напиши, хай знають) Тоді і то було краще, веселіше, а зараз пенсія мала, хіба ж можна на неї прожити? Хай вже тому Кучмі лусне за голоду й то було легше чим тепер. Важко було, в 1947 в мене дитина мала була, нічим було кормити, молока не було. А самі шукали, на городі, в полях морожену бараболю, варили її, та й таке їли. Їли коли щось було, а не так як счас, сніданок, обід і вечеря. Страшно було, холодно, голодно, але ж вижили всі, слава Богу, ніхто не вмер. Синочка свого викормила, але його Бог потім всеодно до себе забрав, таке йому доля. Хай земля йому буде пухом.