- Дата запису: 11 серпня 2021 р.;
- Місце запису: місто Опішня, Полтавського району, Полтавської області;
- Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Коваль Катерина Хомична, 7 січня 1922 р.н.;
- Розшифровка відеозапису: Сура Альона Юріївна;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в місті Опішня, Зіньківського району, Полтавської області.
(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)
Скажіть, будь ласка, як Вас звати?
Катерина Хомична колись була.
А фамілія?
Зараз? Коваль.
Коли ви народилися?
1922 року.
А число, місяць?
Не поняла.
Місяць, число?
А, 7 января.
Як звали Ваших батьків?
Як звать? Хома Фетодович і Палажка Олексіївна (жінка його).
Де Ви жили?
На Прогодії, в Опішні. Ну там звалося, будем казати, так село ну чи вулиця Прогоя.
А чим батьки займалися?
За всі мої годи всім багато займалися, усім багато.
А як Ви народилися, Ваші батьки мали господарство?
Ну хату мали. Вибачте, шо я буду так казати, козу, кролів і курей, може, там пів десяточка було.
А землю мали? Землю?
Землю тоді давали по 15 сотих. Ну на хазяїна, будем казати, 15 сотих.
А скажіть, а батьки в колгоспі, в колгоспі працювали?
Батько мій працював дома шевцем, чоботи шив, будем казати. Нуу, як одинок чи як назвати це. Не в організації, а сам. Шив чоботи такі вам, мені, Катерині, Іванові й так далі.
І в колгоспі він не працював ніколи?
Може, як коли. Ну, може, коли предлагали, шоб поробити. Ну там, може, тиждень, місяць, може й робив, но я точно вам не скажу скільки.
А мама?
Мама робила більш в колгоспі і дома пряла, пряла. Ну, знаєте, шо це таке пряла? Прядка така була і вона крутила, нуу, пряла, а тоді отдавала, а воно ткало і полотно було, будем казати, сорочки нам шили, а кому труси, кому шо, кому шо треба було.
І це вона цим займалася постійно, да?
Хто?
Оцим займалася завжди?
Батьки займалися, все дома.
А брати і сестри у Вас були?
Сестра й зараз є, на Будишичках живе вона 24-го году, а два брати було от я не помню коли вони померли, не буду казати, но їх нема. Нас було четверо, будем казати, дітей: я ,сестра Любка і два брати. Ну про братів я не знаю, от не знаю, де вони чи померли чи… ну, вопшем, не буду казати де вони, ну нема.
А Ви пам’ятаєте голодовку в 33-му?
Да.
А розкажіть.
Не тільки пам’ятаю, а даже знаю, харашо знаю. Шо вам розказати. Будем казати, на кажду людину, яка там жила, ну в селі по 50 грам хліба не було, усі люди ну, які там жили, я ж, конєшно, не знаю скільки їх тоді було. Були ноги пухлі… ну і через, як то кажуть, місяць-два вмирали і вмирали. Дуже голод великий, дуже був… Нуу… Всього за кажду людину я ж нічого не скажу, но ми голодували, а батько, то був швець, ну чоботи шив, то, напрімєр, мені чоботи там підчинив шось і я йому дала там тарілочку муки. Це за прімєр я кажу і так далі і так ми вижили, як то кажуть… Нас було четверо дітей і всі живі не помер ніхто, а голод був дуже великий.
Чому люди голодували?
Того шо не було чого їсти. А чому, де воно дівалося те все я не знаю. У каждого ну, напрімєр, у хазяїна, будем казати, 15 сотих було і картошку ж садили люди, і буряки. Нуу хто шо насадив… Шось було, а їсти не було чого. Чи вони забирали, я цього вам не скажу. Хфакт той, шо голодували дуже.
Ви не знаєте такого, що ходили до людей, до хати і там обшукували, забирали їжу?
Було таке, було таке. Напрімєр, кажут, ну так у селі кажуть: «Оте, вроді, багате». Прийшли, передивилися все і воно нічого не багате, а хтось по жлобі наплів, будем казати. Всього було дуже багато. Голод був дуже великий.
А до Вас додому приходили люди просили їсти?
Вибачте, шо скажу, як у нас самих дуже не було чого. Просити не ходили… то, може, десь і ходили, а лічно до нас, бо ми 4 дітей понімаєте, ми самі Голодували. нічого було давати.
А батьки не ходили десь до міста, в Полтаву міняти одяг на їжу?
Не ходили, а я не знаю чи тоді якийсь був моздок мені казали отам одежа така була. Ну мати моя була колись з багатої сім’ї. В неї були там і кофточки, і плаття були ну було-було. То батькові наряддя, насобирають там шо є плаття чи спідниця, чи платок і все йому в торбу, і він поїхав, а відтіля привозить (плаче) муки може пів пуда, а може пуд. Не буду казати скільки того за тиждень. Ми його поїли і немає і, будем казати, і платків немає, нічого немає.
І це він так їздив один раз чи декілька?
Не поняла.
Один раз так їздив?
Їздив … Оце, будем казати, насобира. Ну в матері була і з багатої сім’ї, то були там і плаття, платки були ну було шо… коли скільки було. Як оце раз насобирали поїхав, другий раз, може, й п’ять раз, а, може, й більше, цього я вам не скажу точно скільки він їздив, но їздив і ото казали в Моздокач, а чого в Моздокачі чи прозивали так його я не скажу вам. То-то відтіля муки трошки привезе, то ми тим будем виживали.
А шо мама ще давала їсти?
Їсти? Що нам вона давала. Вона давала борщ. Варила із кропиви без ніякої засмажки, без ніякої. Тепер м’ясом варять і там, може, й ще шо кидають, тоді ми того м’яса, вибачте, шо так скажу, ми його не знали й не бачили, яке воно є. Дуже голодували.
А в школу Ви ходили?
Да, ходила я. Я кінчила, вірніше, не кінчила 7 класів, були екзамени на осінь. Ну погано занімалась просто… Ну і того я не здала і так от ото походила в школу сім год, 7 класів. На тому кончилось,більш нічого.
А в голодовку ходили?
Я вже про голодовку, я не знаю, по-моєму ніхто не ходив в голодовку. Тоді не ходили люди от хати до хати, не ходили, бо і не було в чому, будем казати, і не було чого ходити. Чого я, вибачте, шо я так кажу, чого я буду йти до сусіда як я знаю, шо і його нема, і він не дасть нічого, а хіба аби вкрасти, вибачте, шо так кажу. Не каждий краде, не каждому вдається це красти.
Скажіть, а можна було на поле ходити колоски збирати?
Можна й ходити було крадькома. Як оце знаєш, напрімєр,шо бригадіри… ну бригадіри ж були, знаєш, шо бригадір ше не виїхав на поле раненько чи пізненько, побіжимо там назбирали в таку торбинку і бігом додому, скоренько, шоб. А бувало й таке, шо на дорозі стрічали і отбирали оці… ну те, шо ми насобирали.
А якшо дорослі збирали?
Кого?
А якшо дорослі, батьки?
Ааа, то дорослі може й палиці попадало. Я з дорослими не ходила. Я ж тоді була, будем казати, це 33-й год, скільки мені годів тоді було, пошчитайте, бо я не пошчитаю зараз скільки мені було, ну я думаю…
11 було.
11? Ну може й 11… не буду я… Ну факт той шо.
А Ви може знаєте таке, шо в селі за колоски в тюрму посадили?
Садили і в тюрму, і отнімали. Будем казати, я йду з колосками, уже якусь торбу, отнімали торби і мені, напрімєр, палиці попадало по задниці, вибачте. Було дуже важко, дуже страшно, дуже великий голод був. Ну кажу, нас четверо дітей, а батько як сапожник, так він ну будем казати такий розумний, умів достати, умів комусь пошити, комусь полатати, а воно дасть нам тарілочку муки, а з муки тарілки вже нам галушки на сім’ю є. Страшне було, дуже страшне.
А куркулі були в селі?
Ну конєшно, може, й були, но я ж їх не бачила, і не знаю. Кажуть, шо там отої Іван Степанович, за прімєр, я кажу, це не точно, в його і землі багато і пшениці посіяно багато, то все був куркуль, а таких. Я ж ще не велика зовсім була, я всього й не знаю й не запомниш.
А були сироти в селі?
Сироти? Було багато сирот. Оце будем казати, голод ну цей місяць за прімєр будем ,за цей місяць вмерло 100 душ, а, може, й більше. Діти осталися, а батьки померли. Було всього чого тільки…чого душа не жилає.
А шо з цими сиротами було? Був якийсь патронат або шось таке в селі?
Може,пізніш коли й було, но в 33-м годі не було… Не було. Так ото ходили, будем казати, ноги попухли, руки попухли, їсти нічого. Якшо попав пів кусочка хліба 50 грам, ну 100 й не було, а хай буде 50, шо воно його за двічі у рот закинуло і немає, і голодне, будем казати… як воно голодне й голодне.
А скільки людей померло в селі?
Я цього вам не скажу. Я знаю, шо багато, ну скільки, шоб я сказала точно там скільки, я не знаю. Напрімєр, у селі, за прімєр, кажу, у всім селі вмерло там за тиждень там 15 чоловік, а в тім селі, ну там якімсь, більше або менше, мерли, як то кажуть, на каждім шагу і щодня. Отам вмерло вся сім’я вимерла – батьки померли і діти, які там осталися, всі померли. Ну скільки, шо його, скільки мені год було це раз. Його ж усього й не знаєш.
А де ховали людей?
Ховали скрізь. І дома ховали. Напрімєр, так ну як оце дом селянський, ми ж у селі. Отам десь за углом, шоб ніхто й не побачив, там його заховали і нічого й не ставили й так він ото й жив, мер. Дуже важке було життя, дуже, не то шо. Його дітям не можна розказати.
Скажіть, а церква була в селі?
Церква? Була церква, церква була. Ну хто в змозі був, то той ходив. Як будем казати так – як ідеш у церкву, то свічку купиш, чи там кинеш на подаяніє, чи, як то кажуть, а як немає чого, то й немає чого йти.
А церкву не закрили?
Церкву? Я точно не могу сказати, може й закривали, а, мо, а мо, та, мабуть, закривали, но я точно не скажу, за церкву, я нічо не скажу.
А на цвинтарі є таке місце, де казали, що там багато людей поховали?
Помирало?
Шоб там на цвинтарі в одному місці ховали?
А в одному. Кажуть шо єсть, шо даже в одну могилу. Но я не знаю, я тоді ж не така здорова була, вопше, ростом і годами ж, я цього не скажу вам.
А після голодовки не переселяли сюди людей?
Вони самі переїжджали. Хто куди, хто туди поїхав, там, кажуть харашо, то й туди поїхав.
А сюди? Сюди може хтось приїжджав?
А хтось і сюди приїхав. Ну, як то кажуть, всякого було. Шукав каждий, де було кусок хліба з’їсти, бо я скажу хліба було 50 грам, може дадуть дома, а може й 50-ти немає, у рот кинув і немає, і голодний.
Скажіть, а люди між собою говорили за цю голодовку і шо казали? Хто винен в цьому?
Усі казали власть винна. А лічно не казали, шо там Катерина, Галька чи Гапка, а власть винна, шо звели людей до голоду.
І говорили про цей голод?
Да конєшно, говорили так тільки, шоб не чуло начальство. Бо не дай Бог начальство почує, то як не засудять, то на 5 год осудять. Як ото у Сибір вивозили, й так не можна було розказувати. Його ніхто не повірить як його не жив, не бачив, будем казати, аби ніхто його не знав.
А після війни в 47-му голодовка була?
Налоги платили а якже. Налоги як то кажуть, як стала власть на свої ноги, так і налоги. На того скільки, на ото во скільки… ну не на всіх одинаково. Ну, як будем казати, хтось жив трошки залітніше, в нього було і посіяно шось, і зібрано шось, то йому легше було, а в кого не було, то отак і оддавав, шо оддавав послідній кусок хліба, отдавав.
Але всі в колгоспі вже працювали, да?
Я в колгоспі не працювала.
А інші люди? Всі в колгоспі були, да?
А люди працювали в колгоспі. Но в колгоспі, будем казати, працювали їм платили ну зерном (забула), пшеницю чи там жита, ячменю, ну шось давали, вопшем, хто працював, а хто не працював значить нема нічого.
А Ви де працювали?
Я працювала, в багатьох містах. Я робила, я була інструктором по коврах. Да. Тоді. Було там як хто не бачив. як там ковер робиться, а я не знаю відкіля я його знала.
Де навчилися?
В Решетинівці тоді була я чогось чи на практиці була, чи я не помню і там навчилася. Я була інструктором по коврах, так, шо я, будем казати, ше заробляла й харашо. Не помню я скільки, ну було за шо кусок хліба купити.
То Ви тут в Опішні працювали, да?
Більш, канєшно, в Опішні, нікуди не виїжджала, нікуди. Хіба в колгосп ото як там на тиждень чи на скільки там як. Я чи врожай збирай чи шось там треба, то гукають, то йдемо. Но всьоравно нам шось платили, хоть, будем казати зерном, хоть пшениця, як то кажуть, хоть жито, но шось давали, даром не робили.
Може Ви ще щось пам’ятаєте таке цікаве да нам скажете? Про батьків?
Про батьків?
Да
Так, а шо мені про батьків казати. Як я ж сказала, шо мій батько був швець, чоботи шив. Хто заказував, я там, ви й так далі. І він, як кажуть, від зорі до зорі при лампочці сидів і шив, бо нас було четверо дітей і, як то кажуть, шоб ми ніхто не помер і з голоду не вмер. Ну не жирно ж, конєшно, жили. Дуже важко було, дуже важко. Я тоді не дуже велика була, я не помню скільки це мені год, це хіба ви можете пошчитати, а я уже не почитаю.
Добре, дякуємо Вам, що розказали.