- Місце запису: село Олександрівка Олександрівського району Кіровоградської області;
- Дата запису: 2008 р.;
- Хто записав: режисер Сергій Буковський;
- Респондент: Королева Тетяна Василівна, 14 серпня 1922 р.н., народилася в селі Покровка Компаніївському районі Кіровоградської облісті;
- Розшифровка аудіозапису: Халімон Богдана
Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Покровка Компаніївському районі Кіровоградської облісті.
Родилася я 14 серпня двадцять року у селі Покровка, тут чотири кілометри чи п’ять, Господі. Батько мій, Корольов Василь Кирилович женився на мої матері. Мати моя осьо із Гаївки, Марія Іванівна Салієнко, Було, вообщєм як на період мого народження, було зо мною троє дітей. Ну старші двоє і батько померли з тіфу. Двадцять перший, чи голодовка, чи тіф тоді шось таке було.Ну тоді каже як голодовка, то обидячно якась болячка чіпаляється. І то я в двадцять другому році я родилася, то вже ні батька не було, ні моїх браті…брата і сестричи не було. І померла тьотка Маша, батькова сестра, і дядько Терентій, і остався тоже оцей дядько Терентій – оце рідний брат, нє, тьотка Машка була рідна сестра мого батька. І це значить померла та сім’я і ця. Батькі мої тоді беруть, остався самий менший син Юхим, ну він спасся тим, шо по всьому сили, силі яічки курячі…То за його гнізда всі були , де який сарайчик він ото шкоднічяв, корочє говоря, вижив. Ну, а я була грудна тоже вижила і мати як грудна, шото чи то по керові не підійшли, не можу я сказать, ну вообщем вижили. Кум, це ж відчимів, був секретарем у сільраді, каже батьку: «Утікай звідсіля, бо тебе обкумкають». Будуть куркулить. Батько приїхав сюди до родичів, та це осюди переїхали. Цей чолові продавав хату. Та тут купили за корову та ще не знаю за шо, а там покинув усе.
Що значить покинув, віддав комусь чи…?Куди ця земля поділась?
Нічого нікому не продав ні землю, ні хату, ні там і жатка була і борон, ну вообжєм він під кулачка підходив. Ну як робив, той мав. А хто ледачий, то той так і мав.
А наймали людей? Чи тільки своїми силами?
Ні, це тіки самі і ще племяниця, ну племяниця була то гляділа, це із Черкас звідтіля, Гаша. То вона гляділа нас усіх дітей, а батько й мати ото товклися, працювали на тому, на землі. Нікого не наймали.
Куркуль що це таке по-вашомку?
Куркуль – ну це зажиточний чоловік. Не багач, ну зажиточний. Усе мав, мав пару коней, мав корови, мав землю, доход мав. Ну як батько був, він ше на станції заоробляв, як зерно возив. Зажиточний чоловік оце тож тоді й куркулили, прямо грабили, а не куркулили.
А як по-вашому це добре що робили, правильно робили, що розкуркулили?
Та яке там правильно. Вообщем, робочих людей зничтожили, а ті шо ледачі осталися тоді ото загнали їх у колгосп, а тоді хто робе, не даром же казали: «Один робе, сто лежить, у колгоспі добре жить» О так було. Зігнали. А тоді начали то сюди, то туди. Та вообщєм, не дуже правильно.
Що в колгоспі працювали тільки ледачі, а…
Та ті ж, котрі робочі хто на Донбас, хто куди, рвали когті казали, хто куди. О так. Ну воно осталися такі й середнічки, ну а тоді вже як тридцять третьому уже трошки, знаєте, ото люди, як то кажуть, охволосталися. Кажуть по-нашому, ну привикли, утяглися у це ярмо. Ну вже ж присилали трошки розумніших. Як одного прислали сіять, а забулися барки. Ви знаєте, шо таке за барки? Якшо не знаєте я вам скажу, це коло коняки ото таке цій то штельвага на возі надівається отако як на те, а тутечки таке штельваги, то штельваги робляться два барки, надіваються тоже, а тоді шлейками і посторонками надівають на хибарки, і коні тягнуть. Оце таке. Ну і значить поїхали сіять, а люди: «Ой, а ми ж забулися барки». Ну це до уже не до підводи, а до реманенту, до сівалки чи до борони. А той: «Сійте ячмінь, а барки завтра будете». Отакий був грамотний. Людина не це, не компетентна у сільському господарстві десь, може, хтозна де воно. Ну і тоді таке. А тоді потрошки звикли, в тридцять третьому тут настоящий погром був. То ді ж там приїжджали якісь, я б сказала, як вона називалася у комсомольські бригади. І наші тут були. Там був Ваня Баркарій і Тарабака Микита, і Оксана Дігтяренко. Це ж вродіж як актівісти вони. То оце так заїхали то брали все шо бачили, все шо бачили, вичищали, шо люди оставалися без нічого. У нас трошки був цей вітчим цей трошки грамотніший чи рукомнічий чи просто за свої шкуру боявся і за дітей. То була це ж, була корова і там теля, то він те теля заріза чи уже теличка була. Та аж у березі, там у нас тут проходила гребля через те, ну панська гребля. Тут був колись ставок. Ну і він в тій, в тій греблі, ну а вона вже порвана, відівала і в тому ва.., під тім валом викопав яму та в желізні бочки тато зерно заховав, зерно і м’ясо те заховав то трошки, і то хлопці були пухлі. Я вдома була, то я вже в школу ходила, а хлопці ще не ходили в школу, це брати.
А коли ви в школу пішли?
А?
В якому ви році в школу пішли? В школу коли ви пішли? В перший клас?
А в школу…ой дивись ти…десь як я скажу мені, ну двадцять другий десь, мабуть, у тридцятому. Отаке.
І що це була за школа, хто був учителем, ви пам’ятаєте?
А школа була в нас, ой була тутечки тепер Волчков, хатка була школа. Тут нормальної школи не було, обикновенна селянська хата і така ото була школа. Ну вчителька була, я б вам сказала якась звірюга. Била лінійкою як ти тільки ти хочеш, отаке. А шо вона за вчителька була не знаю, а потім построїли школу оце сссело, сходкою без государства, без нічого, зійшлися і построїли оту школу. То нам прислали директора Бравермар Аркадій Маркович, єврей, ну нормальний був мужик, чоловік. Школу поставив і вчителі були оте той, мєжду ними були, тоже шось не знаю чого. Був ще учитель Виховський і в його була жінка Броніслава Антоновна, то він якось не знаю чого, то він багато молодший за нею був, ну чого-то він астався, а її забрали в тридцять сьомому, за якусь… Ой самий улюблений географія була.
Так, так
Географія.
А чому?
Ну так просто, подивитися на світ по карті там, де яке народи живуть, де там, де шо, оце таке.
А хто приходив оце забирать, обшуковувать? Ви пам’ятаєте цих людей? Як вони виглядали? Це ваші були місцеві?
Наші були канєшно, місцеві. Ну наприклад, цього ж я не знаю, Ваня Баркар, його мати Марфа Баркар., вони вже, я не знаю чи Ваня живий, а Марфи вже немає, Оксана Дігтяреншого, вона Тарабаха, це ото-то-то-то. Так ця Оксана як куркулили Сіренка в Різанові, а тоді ж воно це воно чи льодук, чи не знаю шо, так вони його в опо…в ополонці купали. А Альошки, Альошка це Долинка, це його батько Дмитро, та по йому каталася Оксана, сідала на плечі й везе, поганяла. Оце ж наші люди були. А це ж таке, шо каже у роді із бідних, а воно ж то ж багате, ну, може, вона в нього й служила, а тоді мстила – каталась по йому.
І оце уця активістка, це та, да?
Оце ж утакуво?
А ще якісь отакі, пригадуєте ще як знущались?
А шо таке, а скільки померло. То я скажу осьосьо померли, підождіть осьо: Ваня Тарапаших, Гана Тарапачиха та ше Тешева Гана з хлопцем померла і ще…оце вже діти. Ну Льоні Олійника отам в мене він на фотографії, це ми кончали тут сьомий клас у тому…чи п’ятий клас…та фотографія є. Так батьки обоє померли, осталися діти сироти, ну у колгоспі вони якось уже вижили.
Ну це вони вилізали навіть на плечі і каталися, і шо ніхто проти цього не зап…
Нікуди ж ні в міліцію, ні заяви ж нічого ж, бо ше приб’ють прийдуть. А тоді як забирали у нас ось, наприклад, це все викатали, забрали і батька й матір посадили там чи сільрада в якісь хаті. Осталися ми самі діти в хаті, то вже тоді ані забора геть ніде нічого, все вибели, вже тоді провіряли без батька. Де тільки їх не було де хотіли, шо хотіли той розрухтали, отако.
Ну це свої із села, не з района, не звідти?
Ні-ні-ні, оце свої, це вже свої ті. Та бригада пройшла прочистила, а ці вже пізніше і ще провіряли, дали їм завдання, і ще провіряли, і ще гломилися над людьми над своїми. Це свої.
Ну от вони забирали і одяг, да? І куди вони його? Собі брали чи кому? Чи де воно дівалося?
Я б вам сказала, де вони вже тоді його дівали ті, шо перші, то десь возили. А ці де дівали, може, й собі забирали, откудаво я знаю, я ж скільки я там було мені.
Ну а після того, ви вже вже в тридцяті роки були більшою під кінець, вони ж жили, вони ж залишились ці активісти в селі? От як ви до них ставилися?
Наприклад, наприклад, Іван Баркар ше робив бугалтером у колгоспі у другій пятирічкє, а потім і тут у 14-річчя Жовтня, а тоді вже й Котовського, ше й бугалтером робив. Баба Марфа то та вмерла. Оксана Дігтяренчіха вийшла за того Микиту, шо вона з ним те їздила по тому. А померла хто де, як наприклад, мій дядько цілу зиму лежав, бо не було кому яму викопать, а цілу зиму лежав у сараї в труні, чи в труні, чи в зерні.
Не боялися тоді?
Ну це ж воно аж на тім краю, а хтозна як воно, а куди вже бояться як воно, хуже ж смерті не буде. Люди вже ж це, жінка і діти, оце таке.
А вам не казали шоби з двору не йти, бо можуть вас десь піймать.
Нє,нє, нащьот цього. Батько та й мати то приказували, а так більш ніхто до нас не касався, вони з батьками діло мали, а ми ж діти. Мені було там десять-одинадцять років, Вані було дев’ять, Хведі було сім, а Колі було п’ять, шо ж вони могли з нами робить. Ну то сказали закривайтеся і закривайтеся та таке.
А ходили просили їсти з інших сіл там з інших звідки, чужі приходили просити їсти?
Де ж було просить, наприклад, було, тільки не просили, а не знаю як воно вийшло, Зажамти хлопець увійшов у село там на тій стороні, там Бедниченко Яшка жив. У нього було двоє калік хлопців, шось на ноги були. І той хлопець зайшов шось там забрав, а той чи на роботі був той Яшка, чи де він там, так він догнав його у лісосмузі тіж харчі забрав, а дитину вбив. О це ж так просить. Дитину то вбив а за мсти. Ну, а це вже ж люди вже там сказали та сусіди, та й пішло воно. Ну я не знаю, чи він сидів, чи не сидів, я б сказала, а, може, ні він, мабуть, тоді наче виїхав у город, утік, шоб його за мсти не вбили.
А були…
Не було таких бригад і не було кому їх, і не було кому, хто мог остався, ну то таке. Як би були бригади, то мій дядько не лежав би в сараї, як би були бригади. Не було з кого бригади робить, самі такі доходяги були, як і він, отаке-то. А тоді ж вже весною одтала земля, та сімйою вже тоді діти та-та може ше які сусіди, бо я… я ж там і на похороні не була, ну яка ж як дівчеча, може мати була і батько десь не скажу, я зза це я не помню.
А ви не пам’ятаєте жодного похорону, ну от саме похорону, шоб якийсь обряд був, дотримувавсь?
Ні, я ж тоді не ходила ні по похоронах, я цього не пам’ятаю.
Шо вам більше всього запам’яталось? Шо врізалось? Шо ви ніколи не забудете?
А більше. більше всього, які та були похорони. Це тепер люди собираються хтозна як, а тоді так оце: прийшли свої родичі, взяли як шо є на яку підводу, положили, одвезли, вкинули. Ніяких ні поминів, нічого, бо хто ж буде цей похорон той вести, ніяких про…ніхто покойників і не провожав, оце так. Бо якби провожали, то може б і я побігла на похорон, так же ж? А так же ж ні.
Шо вам запам’яталось найбільше в Голод 1932 – 1933, шось єсть таке, шо вам скажи: «Тридцять третій рік», і вам зразу згадується?
Зразу те, шо я голодна. Голод, те, шо нема шо їсти, а тоді знаєте як і не спиться й не лежиться, хіба тоді заснеш як голодний. Та й шукаєш десь якусь травинку, де якесь той та було всього їли. То шо тут течія була проходила, та ше були такі буб казали, бубері, та шо підеш там шось буберя того вловиш, якшо вловиш. А той й хаврахи їли, батько ставив клєткі на степу не клєтки, пастки на ховрашків тоже.
Ну от шо від голоду ви не могли заснуть?
А ви думаєте заснеш як голодний, не заснеш, не заснеш. А тоді і ще уроки, хіба ви будете вчить уроки, то як голова обертом іде, за соління я тоді ходила, бо ти ж не вивчив, голодний. Ото таке.
А в школу ви тоді ходили в тридцять третьому?
Ходили, ходили, ходили поки ходилося. Я не знаю як воно це тоді ж, тоді одна вчителька була. А чого вона одна? Чи може наш клас був, і було, мабуть, чоловік, ну вообщєм отако, як оце усьо моя оця хата. Та розгородили, там парт стояло, то, мабуть, чоловік двадцять або й більше вчилося. А шо ж нас, а шо нас то вчилося чоловік десяток. То поїхали, то померли.
Ну все це було дуже страшно, це зрозуміло…
Знаєте як у голодовку то не до сміху було. Це вже ми сміялися трошки як уже обжилися, вже колгоспи після війни востановилися, дуже було трошки луччє. Хоч і дісципліна була ну до Брєжнєва, тоді вже хто куди, хто шо потягнув. І…зробили ошибку, шо начали соєдінять колгоспи, соє… Наш колгосп був уже багато більший. Не більший, а багатший за Бережинський.
Яка вчоба, вчоба у голову більше не лізе. Нічого не запам’ятаєш, шо вчить? Читаєш книжку і оце так прочитав, а воно мимо пішло. Нічого не запам’ятається тоді як голодний. Мабуть уже така, я знаю шо воно шо робилося з нами з дітьми. Іменно ж тоді, мабуть, тоді вже воно, я знаю шо я уже вчилася тільки тільки могла якийсь могла якийсь предмет на чотири витягти, тоді ше була п’ятибальна система.
Ну все таки це ж ви були вже в якому в третьому десь класі?
Да-да, десь так.
А тоді ви все таки шось любили більше читать, матиматику чи шось таке?
Ну чого так, нам книжки дитячі були давали.
А які книжки, ви можете згадать хоча б одну книжку, яку тоді читали?
Ну книжки такі, шо вони помогали нам в учобі. Ну тоді ше по-моєму Шевченка не було, а так ото Тургєнєв там, тоді Толстой, то уце такєто таке. А то по цьому, по учебнику, по чому, по предмету давали нам книжки.
А у вас в хаті були книжки?
Були.
Які?
Ну та в мене їх там багато, багатенько було.
Нє, я маю на увазі от тоді у вашому дитинстві і тридцять другому там році, були в хаті?
Нє, тоді кроме класних книжок не було ніяких. Таких художньої літератури не було нічого, то можна було тільки і бібліотеці взять. Яку вчитель порекомендує і там ото.
А як ваша фамілія, Тетяна Василівна?
Корольов…Королева, я забулася, королєва.
А ви відчуваєте себе королевою?
Та Боже упасі, я більше на принцесу похожа. Принципіальна, понімаєте яка робота. От я кажу шо я – принцеса…Смійтеся…з такої. Господі, ти про…
Тетяна Василівна, а от веселим…хто довше живе веселі люди чи більш присмучені, печальні люди?
Ви знаєте, оті, хто ото насупиться і такий він і ше й злий скоріше вмре. А я, шо мені каже: «Хоч горе, хоч біда я весьолий як всегда», отако. Чи то так, яи не так я переведу на юмор чи шось таке. Ну так якшо прийде воно до того слова, шо він їй скажеться, а потом… А так.