- Місце запису: с. Бузів Макарівського району Київської області;
- Дата запису: невідомо;
- Хто записав: Камінська Ярина;
- Респондент: Коновал Надія Павлівна, 1928 р.н.;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Бузів Макарівського району Київської області.
Я, Коновал Надія Павлівна, народилася 12 липня 1928 року. У 1933 році мені було 5 років. Скільки я могла помнить по дитячому, то були важкі часи. По селу їздили бригади людей, мужчин, 5-6 чоловік на підводі. Забирали все: зерно, картоплю. Все, що було у хазяйстві. Навіть з горшків все витрушували, бо є люди ховали. У тих людей ули залізні палки з гострими наконечниками, якими провіряли чи нема ніде закопаного. Люди дуже голодали і стали пухнуть.
Наша хата була сама крайня в селі Козічанці Бишівського району Київської області (зараз це Макарівський район). Поки до нас дойшла очередь, дєдушка узяв два мішки зерна, всипав у улєй, і вночі взяв мене і ми поїхали в поле. Там була недалеко дорога, на дорозі лежав камінь. Дід відщитав десять шагів від каменю і закопав улєй глибоко в землю. Це зерно спасло нас від смерті. Ще один мішок зерна дід розсипав на горищі у полові, соломі, а потім брав решето і підсівав. Дід зробив жорна, щоб перетирать це зерно на крупу. Баба варила куліш із цієї крупи. Добавляла кропиву і лободу. І ми їли по тарілочці в день. В діда було п’ять душ.
У мене була сестричка Вєра, якій тоді було шість місяців. І моя тьотя рядом жила. Так вона варила куліш і добавляла туди молока. І оце я піду до тьоті, вона дасть мені 200 грам кулішу з молоком, і я несу сестрічці. А по дорозі до хати втриматися ж не можу , бо так хочеться їсти. То я й лизну язиком. А як лизнеш, то ж хочеться ще більше. Так я і з’їдала все. А мати лається, каже, що ж Вєра буде їсти, вона ж може померти. То потім я тільки лизала.
Одного разу я прийшла додому, дивлюся у вікно, а там у хаті якась жінка. Я спершу подумала, що то мати, і кажу: «Мамо». А вона каже: «Що, доцю?» і заглядає в наші горщики. По голосу я поняла, що то моя мати. Вона вийняла Вєру з ліжка і хотіла зїсти її, але, видно, хотіла провірити, чи нема нічого в горшках. Я побігла до тьоті, і все розказала. Тьотя сказала, що це та Хівря, що людей їсть. І побігла спасать. Так удалось спасти Вєру від смерті.
Я дружила з дівчинкою Ганею. А вона чогось довго не приходила гулять. То я пішла до неї, а в неї двері відкриті. Сидить її мати у хаті з напухшими ногами, на столі лежить один син мертвий, на лавці другий син, а батько посередині. Синам було по 15-16 років. А баба їхня навіть не плаче, мовчить. В мене до сих під та картина перед очима. Потім я вийшла на вулицю. Під’їхала підвода з трьома мужчинами, вони зайшли в хату, а там три трупи. Вони взяли рядно, і положили одного, винесли, другого, винесли, а третього і без рядна, і поклали трупи на підводу. А потім кажуть: «Бабо Степко, сідайте, і ви, щоб нам завтра не їхать». То баба тільки покивала головою. Я потім спитала свого діда: «Діду, а куди їх повезли?». А він каже: «Там на могилках яма є, то їх туди кидають і закопують землею».
В селі темнота така, люди єлє-єлє ходять, навіть не плачуть, бо нема сил. Жалуваться не можна було у ті часи. Якщо ти сказав одне слово проти совєтської власті, уночі приїде машина «чорний ворон» (так її у сілі люди називали), забере і десь розстріляють. Люди боялися.