- Місце запису: смт Васильківка Васильківський район Дніпропетровська області;
- Дата запису: 07.12.2005 р.;
- Хто записав: Малишко Надія Йосипівна;
- Респондент: Коломоєць Олександра Іванівна, 1912 р.н.;
Під час Голодомору 1932–1933 років cвідок проживав у селі Васильківка Васильківського району Дніпропетровської області.
Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.
Я хотіла б не просто розказати, хотіла б посвідчити перед усім світом, які ми, Коломойці, та інші чесні трудові люди, терпіли знущання, приниження, втрати, як нас топтали, викидали з дітками із наших хат на вулицю в лютий мороз на загибель.
33-й рік для нас – це та межа, коли ми вже перестали жити, це Голодомор, прозябання на лютих морозах, це переховування від злого ока, бо побачать – донесуть, що отой куркуль ще не здох, ховається.
В сім’ї Коломойців було 4 сини, ще й батько міцний. Всі вони були ковалі-умільці. Мали великий будинок з багатьма кімнатами, з широкою відкритою верандою. Ще більша була майстерня з кузнею, адже всі вони були і ковалі, і слюсарі, і механізатори. Вироби їхні славилися по всій області. Податки та інше платили все справно і чесно. Хліба сіяли мало, бо й без того гроші мали. А дочки та невістки – всі умільці були шити одяг, гаптувати, в’язати, оздоблювати мереживами свої вироби. Готували для себе і на замовлення.
Не вірилося, що отак, просто, прийдуть комісія від влади та ще декілька ледацюг і п’яниць від громади – це активісти – і заберуть все те, що заробив чесним трудом. А прийшли! Розтягли, пограбували майстерню, все забрали з хати. Викидали (не перебільшую) ви-ки-да-ли всіх нас з дітками з нашого будинка. Нічого в руки не можна було взяти. Як зараз бачу. Винесли мої посагові пухові подушки, обережно поклали на обоянку, накрили найкращою моєю гаптованою ковдрою і повезли високому районному начальнику.
Де дітися, де дітей прихистити? Гірко, як голодний, їсти нічого. Але набагато тяжче, як ніде прихилити голову, та зимою, та ще з дітьми. Це така тяжість, неприкаяність і відчайдушшя! Руки на себе наклав би… так діти. Ніхто не то на квартиру, погрітися не пускає. Не можна! А пустиш, значить, ти підкуркульник, тебе теж розпатрають.
Бродимо по селу прихисту шукаємо. Так само он ходять Малюти і старенька учителька Варвара Дмитрівна. Її чоловіка, Якова Федоровича Королькова завшколою, заарештували, а її вигнали з квартири. Таємно від активістів влаштували синочків в добрих людей. Чоловік подався на роботу в радгосп ім. Косіора. А я переховувалася в знайомих залізничників. Та чи ми ж злочинці, чи злодії-волоцюги?!
На околиці Васильківки біля кладовища та глинища на вулиці Ракоші здавна ютилася біднота. Тепер там пусто, всі вмерли. Ото туди потай пробираються куркулі. Сидять, тремтять, ждуть своєї кончини. Тут померли і наші Гордій Семенович та Марія Андріївна. Тут ютився і помер Жорж Малютин. Пацюки обгризли його тіло. Тільки весною по залишках одягу узнали його.
Люди добрі, люди чесні і правдиве судочинство! Скажіть, в чому наша вина, чим винні мільйони селян перед Батьківщиною і Богом, що терпіли такі муки і полягли в чорному Голодоморі?!