- Місце запису: місто Умань;
- Дата запису: 2008 р.;
- Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
- Респондент: Кокошко Ганна Євгеніївна, 1925 р.н.;
- Розшифровка аудіозапису: Іванчкук Лариса;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Іванівка, Іллінецького району Вінницької області.
У вас велика сім’я була, велика родина? Скільки у вас було сестер і братів?
У мене одна сестричка була, одна єдина. То двоє дівчаток було в нас. Більш не було.
А батьки чим ваші займались?
Хлібороби: орали, сіяли, молотили. І нас до того привчив.
А як він вас привчав?
Та самі ж робили і нас заставляли. “Копай отам, копай, поли. Оце твоя градка, треба, шоб ти спололола” – казав. Треба ж сполоть.
Рано прокидались на роботу?
Да, да рано. Рано, синочок, рано. З семи год пішла нянькою чужих дітей глядіти. А тоді дальше і дальше. А тоді вже робітницею заствляли робить: сіять, орать, толочить. Це все, все. Це все ваша робота, ви вчилися. А тоді, бачте, вчить – не вчилися, а всі сиділи по домах. В когось семеро дітей було і шестеро було, і всі у кучі жили, нікуди не їхали.
А яка у вас хата була? Велика? Пам’ятаєте вашу хату? Яка вона була? Розкажіть.
Пам’ятаю. Знаю, знаю. Величенька була хата. На два відділи. Знаєте, які раньше хати були? Через сіни. Оце одна хата, тоді отут сіни отатечки, тоді друга хата. І то поміщались. Велика, перегорожена. І то там жили.
А ікони були в хаті?
Вони і січас он є. А бабуля була богомольна дуже. І мене привчила. От “Вєрую” молитву, скажіть, хто тепер її знає? Та хто її зна. “Отче наш” якось ото учат. А шоб “Вєрою”, то…
А шо це за молитва “Вєрую”? Я не знаю теж. Розкажіть, що це за молитва?
Молитва така. Розказать?
Верую во единаго Господа Иисуса Христа, Сына Божого, Единороднаго, Иже от Отца рожденнаго, несотворенна, единосущного, Имже вся быша. Нас ради человек и нашего ради спасения сшедшаго с небес и воплотившагося от Духа Свята и Марии Девы. Распятаго при Понтийстем Пилате, и страдавшиго. И воскресшаго в третий день по Писанием. И возшедшаго на небеса, и седяща одесную Отца. И паки грядущаго со славою він каже: “Судіть живих и мертвих” Егоже Царствию не будет конца. И в Духа Святаго, Господа животворящаго, Иже со Отцем и Сыном спокланяема и сславима, глаголавшего пророки. Во едину Святую, Соборную и Апостольскую Церковь. Исповедую едино крещение во оставление грехов. Чаю воскресения мертвых, и жизни будущаго века во вік віков. Аминь.
Оце така молитва. Я ж ходила в школу. До нас батюшка приїжав два рази на тиждень. Уроки нам задавав і ми вчили. В нас була священна історія. І ми вчили ту священну історію.
А колгосп у вас був у селі?
Колгосп? Аякже.
А як з’явився цей колгосп, пам’ятаєте? Коли це було?
Зветься як?
Ні. Коли він до вас прийшов? Раніше колгоспів не було.
Організували ж самі. Позбирали в людей. Колись в людей і коні були, і воли, і плуги, і сівалки. Все в людей було. А потом позабирали все у гурт.
А хто забрав?
Комсомольці.
І до вас приходили?
Приходили. В мене багато нічого було брать. Одна конячка поганенька.
І шо з конячкою було?
І конячку взяли, бо треба ж.
Забрали конячку теж?
Забрали конячку. І сама йди работай. Ми ж ото організовували колгоспи і робили, і харашо було вже. Сперва погано було, канєшно, злидні були. А потом вже стали багатші. Як год, то купимо вже шось новеньке або сіянку, або комбайн, шоб нам легше було. Бо ми ж косарками тими косили. Або дядьки косами косили, а ми гребли та в’язали, а потом вже розбагатіли – комбайн купили собі. Вже нам легше було.
А Ви голод пам’ятаєте хоч трохи? Голодовку? Пам’ятаєте?
Ой…плаче.
Як це було? Коли це було?
Я з сльозами не розкажу. В 33-му. Я ще заміж не виходила, а бачу в мене живе мама, бабушка і сестричка, а бачу, шо біда буде. Вдома картошечка отакусінька і та кінчається, нема нічого. Було в мене трошки табаку. Табак натовкла, торбу нарихтувала і на Донбас. Одна однісінька в Краматоровку. Приїду, стану на прохідній біля заводу, там завод. Попродаю. І паючки давали за стакан табаку. То рублик. Ну вопшем разне купували. Попродаю, наберу харчів: хліба, крупів. Привезу їм – вони їдять. А я на Красноград. Там уже купую табак і опять на Донбас. І так вижила я. А людей… Боже, боже. Не Дай бог. Ходять ото і простягають руку – дай хоть отако хліба.
Ну мені мабуть Господь дав, шоб я сама прожила і з’їла ту крихту. На тобі крихотку і мені крихотку. А потом бачу, що вже колгосп організовується все дужче і дужче, тоді бросила вже те. Прийшла в колгосп робить. То вже пайки давали. Потом буряки полоть, а нікому ж. Так прислали з Харкова дівчат багато. Їх розіслали по квартірам. Я одна зісталася, то зразу мені троє дівчат в квартиру. О, тоді я вже пішла звідти. Дівчата пайки получають, з Харкова, і вже мене годують.
Ну слава Богу. А як вам вдалося вижити?
Отож, мій синочок дорогенький, так і вижили. Я голоду не знала. Їздила ж.
А сестра і мама вижили?
Мама пішла на базар, схотілось їй купить макухи. Так вона купила, а вона потравлена. Вона отравилась. А сестричка пішла до тьоті, в тьоті було три парубки вже здорових. І пішли десь. Коні пропали, виздихали. А вони пішли набрали м’яса та нажарили, та понаїдались. Та й сестричка і вони, п’ять душ було дітей, і дід і баба. І всі так…
Померли?
Померли всі.
А де ховали людей коли вони помирали?
На кладбищі. Яму викопають і туди їх всіх кидали.
Хто цей голод наробив, як ви думаєте? Хто цей голод зробив?
Такі ці люди, спеціалісти найшлися. Я тіки думаю, не знаю, хто як, а я тіки думаю, шо ото раньше розкуркулювали людей. Ти помниш? Як чуть людиночка жила, коні там – то значить він куркуль. А він, шо день і ніч робив, то то не щитається, то він куркуль. Отбирають те все, а його забирають і везуть то на Каламу, то на Дальний Восток. Скрізь забирають і відправляють, а те все забирають. А тоді воно стало трошки легше. Вони ж не дурні були ті хлопці і вони тоді отомщали. Я думаю, я не знаю.
Так, а хто цей голод наробив? Хто його зробив? Як Ви думаєте?
Ну, тоже якісь люди ненависні, я так думаю. Так не було нічого і зразу після голоду Малінков став, кажеться, іти. І зразу такі буханки стали, і зразу все стало. Воно ж було десь, було десь. А нам не було того. В нас голод. Нам нічого не було. Ні крупів, ні макарончиків ніяких. Ну нічого не було. А тіки той став і зразу все появилось. Но він чогось не довго був.
А Ви пам’ятаєте, у вас про Сталіна щось казали? Сталін знаєте хто це такий?
Да. Чого ж я не знаю Сталіна, чого ж я не знаю? Знаю.
Портрети Сталіна не були в хаті?
Були. Но не знаю, вже десь подівались.
А який портрет був не пам’ятаєте?
Не знаю. Ну карточки такі. Портрети були. І в мене був Ленін у кружку такий красівий-красівий. Но пройшло ж те время. Та викинуть, та викинуть тай пропали. А як я берегла. І Сталіна берегла. А молоді ж кажуть: ”Це все вони понаробляли. І Ленін багато людей порозстріляв”. В книжках начали читать, вичитувать, що Ленін тоже вредітіль. А наче, як він за людьми безпокоївся, як він хотів шоб людям харашо жить було. А то кажуть, Ленін ходив в туфлях, в ботінках, а Стаін ходив в чоботях. Так Ленін обминав грязюку, а Сталін йшов прямо, не обминав грязюки. Душив людей. А своїм отим чорним давав жизнь, а нашим? Співали: “Спасіба Сталіну грузіну, шо обув нас в резіну, ато босі ходили”. Усьо пережила, всьо. Харошого нічого за 100 год не бачила.
Як це нічого?
Та не було харошого. Шоб помню шось хароше…
За 100 років нічого харошого не було?
Не було.
Та ну, я не вірю. Як це? А чоловік? Заміж коли вийшли? В якому році?
Заміж? Трошки пожив, трошки…
Коли це було? В якому році у вас свадьба була?
Ой, яке там свадьба, то голод ходив у 35 му.
Ну як це? В 35-му? Як це весілля було? Як гості прийшли? Пам’ятаєте?
Я сама ж жила, я тобі кажу, шо сама осталась. А він тоже парень ходив цей жеж, після голоду, знаєте які люди були? Не дай бог, не дай бог. Отак зійшлися. Він мені помагав, казав: “Давай будем жить удвох?”. І так і жили от. Які там свадьби, любий мій синочок, дорогенький?
А в церкву не ходили?
Ні, бо ж церкву закрили. Церкви тоді ж не було, бога ж тоді не було. Оце в мене стали онучатка, що вже ходили в школу. Я ж їх вчу, вчу, шоб Господа приймали. Вони приходять зі школи і кажуть: “Бабушка, казали вчителі, що бога немає, шоб ми вас не слухали. Бога нема, а ви нас богом, богом учите”. А тепер докажи їм, шо бог є. Коли вчителі казали, шо бога нема, а ви з богом. А тепер кинулися до бога. А бог так розгнівався на нас, шо він вже не хоче з нами й жить. А ви живіть і з дияволом. І так вже ж одне на одного як собаки гризуться.
Може голод статися знову чи ні?
Та ні. Ні, ні. Не допустять уже. Ви вже тепер не допустите, будете старатись, шоб голоду не було.
Воно трошки, може і от бога вже така пшениця, вже косить нада. Як налетіли відкілясь жуки, отакі завбільшки. Ну вони закрили землю і все, і як на ту пшеницю сядуть. Як то кажуть жуки вибирають хліб. А ми шо ж то робили? Вірьовки, знаєте вірьовки?
Знаю.
Одна в тім краї, одна в тім. І ото беремо, і йдемо по тій пшениці. Так тягнемо, а вони ж тікають. Та перелетять з того місця на друге місце. А потім ше кудись перелетять і так багато хліба унічтожили жуки у нас, а може й де був хліб. А потом не врожай годів два був. Прям отаке поросте і позасихає. Було і таке. А хлєб усьоровно десь вродив. У нас не вродив, то десь вродив. Вже ви тепер, я ж кажу, не допустите шоб голод був. У нас не вроде, то в Германії вроде, в Геранії не вроде, то ше десь вроде. Ви ж достанете. А ми ж нікуди не доставали. Ну то як в нас не вродив, то всьо. Но все равно хліб був. Я ж кажу як Малінков став, то зразу і буханки, і крупа, і всьо. Воно ж десь лежало. Люди мерли, а воно десь лежало, а вони не давали їм.
Ви своїм онукам розповідали про голод?
Аякжеж. Каже невістка: “Чо Ви так над тим хлібом труситесь”. А я ж кажу, шоб хліб не розкидали, кусочки підбирали. Кажу їй, тож ти не знає шо таке голод, а я трушусь за тою крихоткою, бо який же він дорогий цей хліб. Який він дорогий, як же його трудно переробити. Як же без нього прожить сильно не можна. Нада учитувати кожну крихотку. “Чо ви так над тим хлібом труситесь?” Докажи їй. От таке було.