- Місце запису: село Слобідка Калинівського району Вінницької області;
- Дата запису: 21.08.2020 року;
- Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Кащук Марія Семенівна, 18 листопада 1926 р.н., народилася в селі Колибабинцях Хмільницького району Вінницької області;
- Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в село Колибабинцях Хмільницького району Вінницької області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Скажіть, будь ласка, як Ваше прізвище?
Шо?
Фамілія. Фамілія Ваша яка?
Кащук.
А по батькові Вас як?
Семеновна.
А коли Ви народилися?
Чекайте хай нагадаю… Вісімнадцятого ве… як він зветься листопАда двадцять шостого року. Мені вже дев’яносто чтири роки будЕ… через три місяці.
А де Ви народилися?
У Хмельницькому районі в Колибабинцях, село таке є. Я не з цього села, шо я оце лежу. Я сюди замуж пішла.
А як батьків звали?
Шо?
Батьків Ваших як звали?
Тато звали Семен, а мама Палажка.
А прізвище в батька яке?
Шо?
Фамілія батькова яка?
Тож батькова фамілія була Криволуп.
Мгг..
Це мого батька моя домашня фамілія.
Мгг…А чим батьки займалися?
Шо?
Батьки чим займалися?
Робили, так як всі люди. В колгоспі. Тато дуже зрання вмерли. А нас було багатенько. Й мама бідна з нами втрьох дуже бідували. Оце таке я знаю…
А скільки у Вас було братів, сестер?
Виросло нас семеро…
А було більше? Да?
Шо?
Було більше вас? Чи семеро вас було в сім’ї?
Да… Та вже німа нікого, одна я осталася. І менших нема, і старших нема.
А батьки завжди в колгоспі працювали ?
Ну да.
А коли колгоспу не було ще, то чим вони займалися?
Так жили як всі люди. Робили. І так було. Як всі люди так вони. А вже потом колгосп. Тільки зайшов десь колгосп й тато вмер і всьо, а ми осталися… без батька.
То в якому році він помер?
Шо?
В якому році помер батько?
В тридцять четвертому.
А чого він помер?
Воспалєніє мозгів.
Мгг..
Й дев’ять днів полежали і всьо… й вмерли. А ми осталися.
А голод пам’ятаєте?
В голод у нас у сім’ї ніхто не вмер. Вижили. То шо я запомнила – шо їсти хтіли й хліба, нічого не було. Зварат баняк якого супу, з’їли й ще їли шоб було… бо сім’я була велика… Но спасла нас корова, дуже корова була добра, то молоко хоч для дітей було.
А що ще мама готувала? Може щось збирали?
Шо?
Мама що їсти ще давала?
Я не почула
У голод мама чим ще годувала? Може яке.. лободу їли?
Їли… шо там зварат, те й їли, а хліба ж не було… І варили їдло й з їдної миски їли як треба. Аха. Таке.
А чому не було хліба? Де дівся хліб?
Бо не було чогось. Бо в людей не було хліба, а в колгоспі шо дали – нічого.
А до Вас додому не приходили комсомольці?
Тепер чи коли?
Тоді в тридцять третьому.
А я не знаю.
Люди не приходили, не обшукували хату, не забирали зерно?
Цього я не знаю. Но казали, шо таке було. У кого було – всьо взяли. І остались без нічого.
А коли стало легше? Коли хліб з’явився оце після голоду, Ви пам’ятаєте ?
Шо?
Хліб, хліб коли з’явився після голоду?
Хліб?
Да. Коли легше стало?
Скілька років після голодовки, вже й я була більша… То не голодовка була, а переднівок, казали, переднівок. Весна й у людей нема вже хліба й нема бараболі, а в магазінах же ж не було селах хліба, купити не було де й не було за шо. Люди то робили, но получка де була? Ніхто ж не давав нічого. Та й так жили люди. То в нас город був дуже добрий, в нас дуже бараболя родила, а я вже й на роботу йшла. Бо я пішла на роботу ще до войни. Началася война , я вже дітей в яслах бавила. То так бідували люди, кажуть, шо їсти хтять, а в нас була бараболя, то ми так не бідували. Зварять якийсь борщ, якусь бараболю, якусь кашу й молоко. Та й так жили.
І ходити не могла. І не бачу світа зовсім.
Мамо, то розкажіть що-небудь їм.
Скажіть, а після війни, у сорок сьомому році..
А після войни, в сорок сьомому, році голодовка була тоже . Я на роботу ходила. А дівчата розказують як вони їсти хтять. А я прийду додому, так уже обідаю… І люди вже повисихали, худі дуже поставали. А не вмирали люди в сорок сьомому році й вже дочекали хліба. А колись на городі кусок жита сіяли , та вже свого вжнут й на жорнах змелять й вже спечут. То в сорок сьомому році не вмирали люди, а їсти хтіли… ще й як.
А податки були?
Шо?
Податки, налоги платили в сорок сьомому?
Не почула.
Налоги платили в сорок сьомому?!
Налоги. Яйця здавати..
Дааа. Да, це було. Двісті літров молока треба здати, двісті штук яєць треба здати, сорок кіл м’яса треба здати. І бригада приходила: «Давай. Всьо давай шо є. Було таке.
Вимагали, да?
Було таке.
Спитайте, держава робила грошовий займ на людей?
Мамо, розкажіть за займ грошовий. Ви їм розказуйте те шо Ви нам говорили. Вони молоді, хочуть все це знати!
Та нагадай мені, бо я забула.
Ну розкажи як картошку їли… ну в ямі закопали…
З ями?
Да.
Де погнила?
Ну да.
Тако було. Була война. За німця дали людям в полі, скільки в тебе є города коло хати, то в полі до гектара додавали. Но дали весною, люди вже озимину не посіяли, а весною бараболі насадили багато люди й ми закопали льох був не морований , а такий земляний, по драбині нього лазити. Ми вже з льоху з’їли бараболю, а було штири ями закопано, а німці свині позабирали, давати не було чому цієї бараболі. Три ями ми добули, вибрали, а їдну яму навіть не добували зовсім, так вона й була. Потом вона, земля, взяла сіла сіла й зробилась вона вже не повна, взяли засипали та й це ж на городі та й вона там є. Як уже в сорок сьомому році нема людям їсти, в кого так яма осталась, стали люди добувати, а вона на споді сіла… Й це ж було й не яма, а й стало стікі-го, сіла й всенька там є. Стали йти люди й маму просити, що дайте добудем її, бо ж їсти хочем. Добули. А вона сенька ціленька й її набирали люди по кошику і брали. Но я її не їла. Геть, ми його… тако вибираєш з лушпайкой, а вона така біла як бараболіна мука. Її висушували і пекли з неї якісь пампушки. Й мама раз спекли, а я кажу: «Я їх їсти не буду, вони смердять». Чути тією гнилою бараболею. Таке було. Й в сорок сьомому люди не вмирали. Вижили. А в тридцять третьому році в меї тітки, мамина сестра була, троє дітей з голоду вмерло. І їх тоді ховало тако – хто збив з чого які досточки, а то й хто за ними не плакав….
…ніхто за ними не співав, ніхто за ними обіду не робив… Отак поховали й всьо. Отак було на світі. Як та голодовка в тридцять третьому, я того дуже і не знаю. Ну помню, шо діти їли з білої акації цвіт, з липи листя… таке. Так люди бідували й багато людей померло з голоду. Й вмерло, завезли, закопали та й всьо.
А як забирали скажіть?
Шо?
Як забирали?
Людей?
Продукти.
А. Я цього не знаю. А як це ходила бригада, шоб давати мнясо, налог, самоукладення, страховку, молоко, яйця й всьо, то це вже я знала. Саме гірше мені далося… позика була. От ніч, уже лягли спати, стукают, мама одчинили. Ввійшло до хати душ с п’ять чоловіки, посідали вздовж на лавці, лавка була широка. «Підписуйтесь на позику». Мама: «На скільки?» «На вісімсот рублів». Мама: «Боже мій, я ж сама з дітьми. Де ж я маю ті гроші?» А підписатись – то ж їх треба отдати. «Державі гроші треба!» З хати пішли. На другу ніч ще приходять, ще цеє саме, ще мама не підписала. На третій день визивають маму в сільраду, а мами вже не могли, вони бідні вже на силу ходили. В нас найменшого брата снаряд розірвав, що й на силу зтулили й поховали. То мама дуже серце їх боліло, а я кажу: «Я піду сама». Я пішла сама в сільраду, сидит голова… не буду казати, не можна. Я ввійшла, він сидить за столом червоною скатеркою стіл застеляний. «То ви шо? На позику не хочете підписатись?» Я кажу: «Ми хочемо, но це ж багато. Де ж ми возьмем тих вісімсот рублів? Їх же ж тре отдати». А він до мене: «А ти знаєш, якими твій батько кІньми їхав? Другого чоловіка як ножем серце коле». А я в плач. «А чого ви мені кажете? А я батька почти не знаю. І тих коней я не бачила, не знаю. Й ви мені так кажете». Й я заплакала й пішла.
Отак було. І це так принесуть налог і сорок кіл мняса, страховку, самоукладення й позики дай вісімсот рублів. А получка ж де? А на дітей ж мамі ніколи нічого не давали. Тоді не було так. Є діти – годуй, а нема їх годувати чим – то-то умруть, то так і буде. Но нас в хаті ніхто не вмирав. Ми вижили. Бо корова була дуже добра. Отаке було життя. А я… Боже, ще десь років дванадцять було, мама вже не можут. А як на работу ніхто не буде з хати ходити – город одберуть. Я пішла в колгосп гуси пасти. Я їх пасла, від них відчищала. Вони неслися отдєльно – від кожної яйця клала, потом вони сиділи… А там так на горбочку був курник, а туди донизу там яри дуже. Став був, а ці гуси та звідти…
… погегали на крила та й полетіли на став. Йду я за ними й вже вечір, кличу й плачу, а вони не вилізають. Взяли вилізли з того боку ставка. Вилізли, посідали, сидять. Поки я обійшла кругом, вони у воду та й всьо. Мені сказали, якшо вони на ставку будуть ночувати, вони вилізуть – їх лис поїсть, то ти заплотиш. Та я взяла та й покинула. То вже перед войною дітей в яслах бавила. Я ше сама була якая, я вже була… йшла вже на штатну роботу… А потом… це вже война була. Я стала листоношов, а пошта була в Голадівці. А від нашого села до Голадовки вісім кілометрів! Й я встаю рано і іду. Забрала пошту, і ше як весна ще сводку, навіть виходного нема, ше сводку мені добавили. Бо телєфонів не було… і подавати те-го… в район скільки виорали, скільки посіяли… і назад… вісім кілометрів. Тоді газет багато не було, пенсії цих грошей не було, а пісєм було дуже багато. І люди виходять на дорогу напєрід й питают, чекают, читают жива чи нема. То я довго носила ту пошту , а мені ж не платили, трудодні писали. То вже тоді, як я вже після войни, давали хліб по пів кіла на трудодень, то мама пішли получили мені хліб, бо вони вже не робили, а я вже на роботі була. І вони получили сто двадцять кіл пшениці. Сім пудов! Боже, як ми тішились, це ж багато, це ж ми будем мати пшениці і жито з города. Оце тіки хліба на рік їсти, а в лавці хліба не було і ніхто його не привозив. А село наше було дуже велике… пятсот семдісят дворів було і на кожну вулицю тре йти, як ці ноги тільки виходили. А зара вже й на двір не могла вийти, бо падаю.
А церква була в селі?
Церква? Нє. Не було. Не було зовсім. Бо… бо була церква, так казали, старенька, дерев’яна. Вона стояла триста років. Так казали. І як зайшов колгосп, її розібрали , казали шо таке було дерево як дзвін. Не погнило. І то церква була багата. Золото було. Озолочене. Я чуть її знаю й ті ж її розібрали… це ж коло нас близенько, дуже близько. І возили те дерево з церкви в колгосп. І… мами дуже плакали, а ми тішилися шо розбірали, хай розбирають, ми шо знаєм. І церкву розібрали… це ще до войни довго було. І в це-церкві в селі не було. А войною зробили люди церкву, де була бойниця й достали вже з того боку, так як це в церквах звідти й звідти, й там служилося. То я вже тоді ходила туди скільки правили, бо через вікно видно. О , вже до церкви дзвонять, мама : «То я палю, я немаю часу. А ти йди. То я й на вечерню й на ранню, всігда ходила. З мене вже дівчата мої сміялися: «До тебе навіть не йди в свято, бо ти в церкві». І так й було довго. Вже німців вигнали, ту церкву назад викинуди звідти й там больниця стала. А люди тре святити – йдуть в Журавне, в Пиків, хто куди. Аж тепер уже, поставили серед села церкву, не там, де колись стояло, там тільки дуже гарне місце, де стояла колись церква, бо це ж коло нас близесенько. Хрест стоїть, де престол стояв , її обгородили…. А з того боку церкви на схід у войну, як вже нас освободили, на нашій землі вбили шість солдатів наших. Їх у полі закопали тоді сразу, а потом їх звідти подубували, поробили домовини, і коло теї, де колись була церква, так рідко і так в рядочок шість могил… І були такі люди, шо в теї мати сина на войні вбили. І на проводи на них люди виходили на тих солдатів. Вони не знають хто там похований, вони счітают шо це його дитина. А зараз вже церкву поставили серед села, но я вже її не бачила, бо я вже не йду. Я вже не бачу давно, вже років може зо дванадцять або ж більше. Та я вже в то село не піду ніколи і вже нікого з родичів, навіть людини нема. Шоб мена хто туда завіз, ніхто мене не знав би хто я і чи я.
А вдома у Вас були ікони?
Шо?
Вдома у мами ікони були?
В хаті?
Так.
Аякжне. Всігда були. Мама молилися й мама вірили, й в церкву ходили і дітей вчили. Тато не вчили, бо не було, а мама… От піст. Так було. Мама встали, вони всігда так, вмилися й вони ще ходили в каптурі якомусь. І зв’язали так коси ці, якось так закрутили й зв’язали, й закутали, й вмилися, й помолилися . І палят, а це піст. Вони розпалили, а до нас вставайте. А вже двоє старших не були вдома, сестра замужом, а брат десь в армії був. Як уже ми встали, нас п’ятеро, в хаті земля, промели. Хрестіться й бийте поклони. Б’єм. І мама коло печі шо роблять, і мама ж були неграмотні, ні одної букви не знали, як вони тільки вивчили. І ми молимося, вони кажуть, шо казати й ми кажемо. Хреститись, знов б’єм поклони. І так я навчилися, й я до нинькі не забула. І я дуже багато вмію молитися, й молюся. Чи навсидячки, чи навстоячки… але… вже навстоячки вже зо два роки не молюся, я вже сидю, або вже й лежу. А батюшка казав мені, шо геть лежачи людина хай молиться, але хай молиться. Бог прийме. Бо воно не може, як може, то нехай стає, а не може, то най лежит. І були образи. На покуті Спасітєль був, образ, такий великий… рамка, під склом. І такий великий образ на покуті стояв. А сюди до вікна, бо в хаті була їдна хата, три вікни, но хата була велика… бо сім’я велика.
З цього боку до вікна образ такий самий великий, під склом, но то була свята Варвара. А тут вже і Спасітєль, і де як Спасітєль родився, як дітей били такий образок був й великий такий не під склом був далі так. А в хаті тоді тюлів не було, карнізів не було. А вікна вже отакі во фіраночки і всьо. А потом уже стали люди вже карнізи купляти, тюлі таке вже було. Ото не було нічого. Гляділи, шоб з голоду не вмерти. А те всьо потом. І пішли шось робили на городі з мамою. Це весна була. Як ми входи… А була ж война, у нас за хатою і за хлівом орудії стояли. І це цілий день, й цілу ніч. Слухай командує: «Огонь!» Полетів снаряд, то ж хата тако трясеться. І були образи, й ні їден не впав. Це ввійшли ми з мамою до хати… Варвара, цей образ впав і вдребески посипався, побився і скло, й образ. А мама: «Боже, та шо ж це таке!» І пройшло, і перед Вознісенієм, в середу, хлопчика нашого самого меншого убив снаряд. Це вже після войни його вбили… І ще помню, ми на подвір’ї бігали малі, приїхали підводи на подвір’я… А клуня, хата стояла на полудень, а хлівчик йде тако-го коло хати. А клуня на схід стояла, велика… но вона не була обмащана, ну вона була такі делюки та закладені там складали хліб як вижнуть, пашню. І приїхали ті підводи, та клуня була під соломою, солому скинули та всьо позабирали на підводи та й в колгосп повезли. І всьо. Отак жили. І ти маму бідні знали як вони тільки вижили, Боже мій, Боже, ще й… Й від голоду не одійшли… война. Брат був воєнний, офіцер. Та й так й остався на тій войні відразу, не з дому пішов, а там де він був. Но він перед войною, жінка з дитиною його приїхала… до нас і вона була з дитиною, й вже началась война… А що я хотіла сказати? А сестра була, вона була з двадцять первого року сама, вона старша в мене… ну медсестрою вона була. Та й кончила ту школу медичну і в Вінниці медсестрою робила. А їй дали воєнного білєта та й гайда… та й на войну. Шо ж ті мами робили, Боже мій, нашо ж я вчила дітей, от нашо ж я вчила . Всі діти вдома , а мої… куди ж вона голову понесла. Хай хлопці, а це ж дівчина! І вона всю війну в тих госпіталях була. Двоє на войні, а тут за німця брата старшого в мене в Німеччину взяли. От ті мама кричат крику та й тому дадут та й тому . І вони будуть один на одному стріляти?! Боже, як вони тільки вижили, як вони тільки виплакали, як тільки вимучали..!!!
Перед войною голодовка, а тоді ше война, то людям в кого не на войні хоч би шо. Казала літня жінка: «О, я навіть не знаю шо це война». А ми ж сиділи й всі й плакали, бо нам була война. Ті двоє наших, а той в Німеччині .
Добре. Дякуємо Вам. Дякую, що розказали.