- Дата запису: 12 серпня 2021 року;
- Місце запису: село Китченківка, Богодухівського району, Харківської області;
- Хто записав: Кравчук Тетяна;
- Респондент: Іменинник Раїса Степанівна, 24 жовтня 1927 р.н., народилася в селі Китченківка, Богодухівського району, Харківської області;
- Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;
Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживала в селі Куземин, Охтирського району, Сумської області.
(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)
Розкажіть як Вас звати
Іменинник Раїса Степанівна.
А коли Ви народилися?
27-го липня.
А рік?
Рік?
Якого року народилися?
А спитай мене, ну…
27-го?
27-го року. 27-го року і 27-ме число рік народження.
А де Ви народилися?
Там, там село Куземен, Куземен там моя родіна. У мене старша сестра в Донецьку живе. Вона старіша за мене на два годи. Її 97-ий, а мені 95-ий. І це я з сестрою. А брат старший був. І посила нас із Ніною ловить птичок. Яєць збирати, де по дуплах несуться птички. І то ми підемо поприносимо і він сам собі наробить, птичок тих пообсмалюємо, пообжарює, поїсть. Ми просимо, просимо він не дає нам. Та дай хоть лапку, крильце… воно ж 33-ий голодовка. А тоді знаєте, у людей тоді було все. У кого мукичка, зерно чи сушка була така. Сушили яблука чи груші, сливи, квасоля. Оце все підвода їздила конем і забирали у людини все дочиста. А люди тоді вже мерли з голоду. Ото так. Ото такий 33-ій був. А якби не забирали, то може б люди виживали як-небудь. Тоді вже весна підійшла. Ото поспіли ягоди на черешнях, то отоді ми пішли вже жити далі. А тоді поспів 41-ий.
А хто це їздив на підводі і забирав все?
Та їх нема вже. Вони старіші мене. Їх нема вже.
То свої хтось?
Свої. Свої забирали все і здавали тоді в колхоз. А там я не знаю може ділилися начальники які, чи шо там розділяли усе те, що в людей забирали.
А як на них говорили?
Та як там, шо там… ніхто нічого не говорив, того шо боялися. У мене батько був у партизанах, а у цього ж дядька шо той… був домашній млин, вітряк такий. Чотири крила, чи шість. І привіз до нас чувал муки. Каже «Степан Савич, заховай цю муку де-небудь, шоб вони не забрали. Хай у тебе полеже». І батько взяв той чувал муки і заховав у сундук. Понакривали там у коморі сундук… і той чувал лежав поки кончилася та вся… поки почали забирати.
Ооо. А тоді приїжа той мірошник:
– Ну, шо Степан Савович, як? Ціла мука?
– Ціла, каже.
– Ех ти, – каже, – безсовісний, діти голодують, діти голодують, а ти не взяв і жмені муки.
– Та як же я візьму як то чужа мука. Як же я буду брати.
А тоді вже почалося, оце ж кончилося. Тоді батько купив макухи на базарі. І брат мій об’ївся і в його, то желудок став. І він ото два дні пожив і вмер той братік. А другий пішов у садок братик тоже, а там десь собака взялася та покусала його скажена собака. А тоді вже больниців не було чи як… я не помню стільки ж мені було. Не було больниців, шоб його лічити, так він тоже як почав нявкати, гавкати і шо йому бідному робилося. А він як ідуть на роботу, а в нас же в хаті сіни, а на сіни драбина висока на горіще стоїть. І вони до драбини прив’яжуть того братика мама. А ми з Ніною, та шо в Донецьку зараз, то біля його водички йому дамо, так воно бєдне… тоді таки вмерло. А двох забрали на войну Максим і Віктор. І так вони і не вернулися з войни, погибли.
А як звали цього братика, що макухи наївся?
Павло. А той Іван.
А фамілія як батькова була?
Реп’ях Степан Савович.
А мати як звали?
І вона на свою фамілію писалася Перепека Марія Петрівна.
А як звали цього дядька, що муку попросив у вас сховав, хто цей дядько був?
Ну, я понімаєш уже забулася фамілію. Це скільки год. Знаю шо мірошник був звали його. Зробив домашній млинець такий.
Жорна?
Да, жорна. Ходили ми до його молоти на ті жорна. Скільки ти там хурмочку колосків збереш. Підеш надереш, надереш нащупаєш на хформочку.
Бігали в поле колоски збирати?
Ага, да бігали. Їздили.
А дозволяли Вам бігати збирати?
Та, хто там дозволяв. Так ото весна піде ідемо на поле може де картошинку найдемо. Ото зиму перезимує і тоді шкурку зняти і остається сам крохмалик. Така біла шкурка облазе. А тоді чухрали листя з липи, липове листя, чухрали липове листя. А ото щавель “кунський”. Ви не знаєте який він? Такий широкий-широкий щавель. Ото мамка сушили, вже мамка хворала і ото сушили. І ото вона терла на сито просівала, і ото листя із липи, квасцю, картошку ту потре туди ж. Воно ж листя липке з липи і переміша, і напече нам млинців. А вони зелені-зелені. Ото поїмо і отак ми вижили в голодовку.
А батьки в колгосп не ходили працювати?
Чого? В колхозі вони й працювали. Все вмеря в колхозі. Та й тоді не платилось. Ставили трудодні, як вийшов палочка, а як не вийшов, то прочерк. Поняли?
Мг.
Ото так тоді робили у колгозі.
А не згадували батьки як вони жили до колгозу, чим займалися?
Нічого, нічого. Я нічого не знаю як до колхозу вони були. Знаю шо то мамка він її по сусідськи взяв за жінку. І було в неї ото восьмеро діток вона вигодувала.
А як батьки були в колгоспі на роботі, то хто за вами дивився?
Самі вдома були. Мамка ше жива була. А мамка вмерла у 42-му році у войну.
А мама в колгосп не ходила працювати?
Ні, мамка не ходила. Вона хватала ото усю жизнь. І в 42-му році вона вмерла і осталося мені 12-ть год чи 15-ть год… я вже не знаю.
А нічого мама не обмінювала на їжу? Може кудись носила хустки, рушники?
Та Божи тебе сохрани. Ні, ні. А сестра старша жила в Харкові.
Це в якому році? 33-му?
Да, це в голодовку вона жила в Харкові. Вона здала своїх двох діточок, дві дочечки в Харків в дєтдом. І так уже тоді після войни почала їх шукати. Той чоловік перший пішов у міліцію робити та бросив її. А вона найшла другого і пішли вони шукати цих діток – Катя й Рая були у неї.
А її як звати було?
Галька.
А фамілія?
А фамілія Циганська, бо вона за цигана вийшла заміж.
Це вона якого року була народження?
А спитай. Я не знаю. У неї донька Катька була, на год менша од мене.
А в Харкові він працювала, як вона там опинилася?
Галька?
Да.
Десь там робила. Ну я ше мала була, шо я там понімала. Поїхала в Харков робе, робе.
А нічого додому не передавала?
Ні. Ніколи нічого. Ні, ніколи нічого. Тож голодовка, каждий виживає…
А дівчатка вашої сестри знайшлися?
Одну знайшла Катю старшу. Того шо в неї на все вушко чорна родімка. То пішли шукати по дідомах. Так вони вивели всіх дітей і кажуть «шукайте» і вона побачила. Це каже моя «дочечка Катя». А ту меншу Раю шукали, шукали і так, і не знайшли.
А в голод приходили люди які забирали їжу? Може коровку забрали?
Хто? Корова? Та де там в голодовку корова була. Свиней я знаю шо держали, коняка була. Корова в сараї, то вже була пізніше.
А може батько з матір’ю десь ховали їжу, закопували десь, шоб її ніхто не знайшов?
Та ні. Ні. Як мамка нездужаща була, уже не в силі, а він такий іздєвательний був. Горілку пити любив, до бабів любити ходив. А мамка вдома хвора сидить з дітьми. Шо там його казати, я все знаю і помню.
А не ходили по селі люди не просили їсти? Не приходили до вас?
Та просили. Ти знаєш тоді… конину дохне, то туди біжать ріжуть м’ясо те. І батько раз приніс, мамка поставила в грубу горщок, а воно кипить, а піна біжить-біжить. А ходили на луг збирать черепашок. Та принесе додому, в чавун висипе, кип’ятком обіллє вони порозпиріщаться. А тоді ж видирають те м’ясо та й їдять. Я брехати не буду, бо не бучила, але казали, шо якусь там жінку убили і різали і їли. А хто вони не знаю не буду казати. А по-сусідськи там моєї подружки батько пішов на город та картошку рив у сусіда. Та й його вловили та й вбили там та перекинули через забор на дорогу. Він запріг коняку і вивіз його далеко в яр укинув і ніхто по його не ходив, і не дивився й де він. Голодовка 33-ій ніхто нікому не нужен.
А багато в селі людей померло?
Та ні, так не чула шоб… три душі наче казали. А мій брат той шо на войні погиб, то лягав в траву і клєвєр їв, казав ой бо який солодкий, ой бо, яке солодке-солодке. І ото наїсться тої травички… і ото таке моя, дитино.
Як хоронили тих людей шо від голоду померли не знаєте?
Не знаю. Я не знаю. Це якби ближче по сусідськи…
А церква у вас в селі була?
Та де там та церква, ні больниці не було в селі шоб полічить…
А ікони у вас вдома були?
Ікон було багато. Батько все молився, навколішки становився.Ото одна лишилася (показує на ікону)
Це батьків ваших?
Ага, батьківська ікона. А одна там розсипалася лежить десь… рамка розсипалась, а сама ікона є.
А де це ці ікони взялися?
Я не знаю, я не знаю. Вони видно як поженилися, то тоді їх і придбали. А ми ше невеликі були, то у нас диван стояв, як оце кровать, і над диваном ікони висіли штук шість іконів висіло. І ікона якась як упала, то так і стала за бильце дивана, не впала не розбилась. А за бильце отак устала і стоїть. А сестра моя Ніна каже «ось подивись ікона упала і не побилась, стала за бильце і стоїть».
А не чули щоб люди тіла із села в місто, щоб врятуватися?
Ні, такого не чула. Ніхто нікуда не тікав, а жили, то по своїх хатах.
А були в селі куркулі?
Куркулі були. Земля була поділена. Я шість душ по іменах знаю каждого якого земля, де була поділена.
А нам розкажете?
Смоленщина була це одна, а тоді Хеленкові, а тоді Скаденівщина, тоді той лісок, я вже… тоді садок і лісок, ой позабувала я вже. Оце три заповнила…оце як сама в хоті, то заповнила все. Петренків лісок, а садок був, я вже забула чий садок був. Ото куркульські землі були. Тоді ні дровини, нічого не возьмеш. У ліс не підеш того шо упіймають і повбивають. А то топили бур’янами. Ходили де бур’ян великий, то рубали і зрубували та й носили. Де соломки возьмеш. Ото таким жили. Ото так жили люди.
А куркулі – це ті в кого була земля, да?
Куркулі позабирали всю землю. Розприділили де чія. І ото ми уже знали шо то Смоленщине, то Скиданівщина, а то Михайленкове. І ото ми знали…
А в голод, шо було з цими куркулями?
А спитай мене. А де вони подівалися? Їх мать уже не стало. Я не помню.
Батьки не розповідали?
Ніхто, нічо. Батьки нічого не казали за куркулів, де вони подівалися.
А чого був голод?
Голод чого? Того шо людей обібрали. Кіньми їздили, підводами. Позабирали, де в кого шо не було. І людина може б вижила так позабирали. В кого квасоля була, в кого сушка, у кого мукичка, може зерно де в осталася. А бач, приїхали забрали.
А хто це приїжав?
Куркулі посилали таких людей простих… я ше ж мала була, шість год мені було шо я знаю. Нічого. Так ото запомнилося.
А в 47-му був голод?
Воно було після войни зразу. 45-ий, 46-ий, а потім вже 47-ий. Казали шо був голод, но невеликий. Уже можна було б жити.
А ви як рятувалися в 47-му?
А я ж тоді вже поїхала в Харків в 47-му на роботу. Батько сказав, шо до 18-ти год тільки воспитує, а тоді шукайте собі роботу і самі себе корміть. Поняла?