- Місце запису: місто Звенигородка Звенигородського району Черкаської області;
- Дата запису: 03 серпня 2002 року;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Христюк Василь Миколайович 1930 р.н., народився в місті Умань Черкаської області.
Під час масового штучного голоду 1946-1947 років проживав в місті Умань Черкаської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Я вже тоді дорослий був. Робив до армії грузчиком в магазині. Жили ми в Умані. Крім мене в сім’ї ще малий брат Микола був. Мати з батьком робили на заводі. Коли почався голод в 47-му, то зразу це не дуже ощущалось, як в селі. Просто менше стало карточок на продукти, скрізь стояли черги в магазинах. Я тоді вмудрявся якось в своєму магазині по блату доставать, а потом в нашому домі (ми жили в часному домі) почали з’являтись енкаведешники і комсомольці, та все питали чим ми харчуємося, що вирощуємо на городі і т. д. Вони забрали всі запаси з комори і з погріба і пішли. Завод, де робили батьки почав робити на половину мощності, і моїх батька з матір’ю сократили. Карточок на продукти нам більше не давали. Води не було, бо Умань стоїть на граніті, і її включали (воду) десь на минут десять і то вона була ржава і пить її не можна було. Мати спочатку ходила по знайомих та сусідах і випрошувала недоїдки, якими ми потім харчувалися. В мого батька був воєнний товариш, який жив в Жовкві (Зх. Україна), він написав тому товаришеві пісьмо і попросився до нього на время, поки закончиться голодовка. Але чи то лист не дійшов, чи то товариш не захотів відписувати, але ми так туди і не поїхали. Деякі уманчани ходили по приватних оселях і крали все, шо можна, а іноді й хазяїв вбивали. Ми все більше синіли від голоду. Половили всіх мишей і поїли. Мати нам запарювала солому з обмішкою, а батько якось умудрявся вкрасти жому, то ми так його і їли. Ще їли кропиву, лободу, всяке листя, траву, всяких білок… Да-а, страшно було. Ті люди, які піддержували раніше Сталіна – тепер кляли і матюкали його, як могли. Наші сусіди, які ще робили на заводі, получали хлібні карточки: то по тих карточках полагалось по 200 грамів хліба на кожного,то коли вони нам принесли маленького сухарика, то мати вже й не знала, чим оддячити… Досі помню смак того сухаря,мені здавалося, шо нічого вкуснішого не було на світі… Батьки повиносили вже все найцінніше з хати, шоб обміняти на шось поживне, але тоді їжа цінилась вище за золото. Мати тоді обміняла своє майже нове пальто, яке їй батько мій подарував на іменини,на 2 стакани гречки, то вона ту гречку варила по столовій ложці в день. Ми з братом ставили ловушки на ворон і на голубів, якщо шось і попадалось, то мати варила нам бульйон – то був прям празднік… От так от. Але ми всі, благодаря Богу, вижили. Але майже всі родичі на селі наші повимирали, ми навіть не знаємо де вони поховані, шоб піти та хоч квіти на могилу поставити та випити й пом’янути їх невинні душі.