- Місце запису: село Лебедин Шполянського району Черкаської області;
- Дата запису: невідомо;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Хоменко Марія Василівна, 1914 р. н., народилась у селі Лебедин Шполянського району Черкаської області.
Під час Голодомору респондент проживала у селі Лебедин Шполянського району Черкаської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Я була третьою дитиною у сім”ї. Всього нас було чотирнадцять, дев’ятьох забрав голод. Я робила тоді в КСП “12-річчя Жовтня”. Пригадую, навесні 1932-го пропало багато коней, які здихали від голоду, бо не було чим їх годувать. Та скоро до трупів коней почали навідуватися вже і люди,, бо в колгоспи нічого не заплатили, свій скот пішов на загальний двір, і той, що остався вирізали й поїли. Керівництво ставилося по-насильницьки до нас. Бригадири ходили і загадували йти на роботу, як осавули при панах, а рано в хатах, де жінки спізнювалися, заливали водою вогонь в печі. Організовувались “чорні бригади”. Знов таки ж, жінок, що спізнились на роботу чи не зробили, що треба було, не пускали додому, а запирали в якійсь хаті і рано відправляли знов на роботу. Пригадую, така бригада була в хаті А.П. Кохна, над якою був причеплений чорний прапор. Потом якийсь сміливець причепив на цей хаті фанерку. На ній було таке: “Смерть колгоспам!” Хтось з активістів відвіз її до до…. Приїхало начальство, подивилося і розігнало їх 1932-ий був неврожайний, людям не дали нічого. Комісія з активістів ходила по дворах, у деяких були шпилі, щоб шукати заховане зерно чи овочі, бо так часто робили, а в других були торби не шиї, куди засипали найдену квасолю, сухі вишні, сочевицю. Було й таке, що горище замітали віниками, щоб не осталось і зернини. Наступного 1933-го велике горе спіткало нашу сім’ю. Пригадую, зимою ранком батько із старшими моїми братами винесли з хати тільця двох сестричок і братика. Тимофійко був наймолодший. Так померло ще шестеро моїх братів і сестер. Перед цим бідненькі лежали на лежанці, аж попухли. Здавалося ось-ось розпадуться на “часті”. Так і поздихали. Померли й мати з батьком. Весною і літом 1933-го в колгоспі почалось харчування в полі. Я з братами вийшла в поле. Хто прийшов і трохи той щось зробив, тому давали миску супу. Врожай в цей рік був гарний. Для порятунку людей від смерті вибрали ділянки спілої пшениці, нажали, вивезли молотерку, намололи і почали пекти хліб. Але робота йшла по волі, бо люди кволі. За скошений і складений в копи гектар давали 150 грам пшениці, люди ожили, повиходили в поле всі: і старі і малі. Хліб був зібраний. Голод відступив.