- Місце запису: місто Чернівці;
- Дата запису: 2009 р.;
- Хто записав: Продан Мирослава;
- Респондент: Харланчук Марія Іванівна, яка розповідає спогади свого чоловіка Харланчук Івана Денисовича (1932 р.н.), який під час Голодомору проживав у селі Водотиї Брусилівського району Житомирської області.
Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.
- Доброго Вам дня, Маріє Іванівно!
- Доброго дня! Як я рада вас бачити мої внучки, і тебе Мирославко!
- Маріє Іванівно, я б дуже хотіла дізнатися про ті страшні 1932-1933 роки, адже Ваш чоловік, Іван Денисович, неодноразово про них згадував, коли я ще маленькою приїжджала до Вас погостювати. Я все слухала та ніколи, на жаль, не записувала.
- Та він і сам хотів написати про себе і свою родину спогади, як вони пережили страшний Голодомор, але все ніяк не доходили руки. Та й, зрештою, він казав: “Якщо комусь буде потрібно, то прийдуть, а ми розкажемо”.
[Марія Іванівна, вчитель, хоча й давно уже на пенсії]
Познайомилися ми з Іваном Денисовичем у школі с. Пелипче (Борщівський район, Тернопільська область), де пропрацювали до старості: я – вчителем української мови, а він – учителем математики. Нема вже таких учителів, як Іван був. Не раз прибігали до нас молоді вчителі, коли Іван вже на пенсії був: просили допомогти, підказати як краще викласти матеріал, щоб діти зрозуміли, та й як відбиватися від каверзних дитячих питань. Був то 1953 рік, як його з Антоніною Степанівною, колегою по роботі, вчителем англійської мови, відправили до нас на Тернопільщину, в село Пелипче Борщівського району, з далекої Житомирщини зі вказівкою: «Піднімати освіту і культуру на Західній Україні».
Щомісяця вони мали доповідати про виконану роботу. Іван кожного разу звітував, а якось, набравшись сміливості, відписав: «Та не ми вчимо їх культурі й освіті, а самі в них навчаємося духовності, народному, дуже багатому й розмаїтому фольклору й побуту. Тут майже в кожному селі є читальня, були «Просвіти». А у нас?».
1954 року ми одружилися. Іван багато розказував про своє дитинство. Яке важке воно у нього було!
- А коли народився Харланчук Іван Денисович?
- Іван Денисович народився у селі Водотиї Брусилівського району Житомирської області в нелегкий 1932 рік. Він був третьою дитиною в сім’ї. Всього їх було п’ятеро. Їхній батько де міг, там і здобував їжу в 1932-1933 роках, адже треба було утримувати двох старших дітей, дружину з немовлям на руках і, зрештою, себе. Дуже рідко хто виживав з немовлят у ті роки. Денис Павлович, батько мого чоловіка Івана, розказував, що в їхньому селі траплялися такі випадки, що матері та й вся сім’я з’їдала своїх наймолодших дітей через голод, та й годувати було нічим. Тому вони дуже боялися за свого Іванка, аби той вижив, адже і їм нічим було його годувати. Совєти забрали у них все: корову, свиней, кіз, курей, качок, гусей, кріликів, а також всі запаси їжі.
– А як вдалося вижити сім’ї Івана Денисовича?
– Денис Павлович, голова сім’ї, робив усе, що міг, щоб здобути їжу: ходив збирати усе в лісі, шукав поживи у ставках, у полі. Спочатку з’їли все те, що залишилося, що не побачили совєти: різні каші з якогось зерна, за щастя було їсти кашу, яку називали «тирба» – з відходів зерна, що раніше давали свиням. Їли кашу з кори дуба: кору дуба на декілька днів замочували у воді й вона ставала м’якшою, а потім її варили. Їли паляниці з лободи – то вважалося смакотою. Їли кашу з соняшника: насіння колгосп забирав, а люди брали стебло соняшника, розрізали його, вишкрібали звідти м’якоть й з того варили кашу. Збирали жолуді, розбивали їх й виїдали серединку. З жолудів також варили кашу. У свинарнику збирали залишене осердя качанів і товкли, щоб спекти з них млинці. Бувало, розказував Іван, сідали його старші брати соломку дрібну пересівати, сподіваючись щось знайти, і де-не-де мишина попадалася. Ото і був їх наїдок. Навкруги в селі вже й ніде було побачити якоїсь поживи. Все повиїдали: горобців, всю пташину та й яйці з гнізд позабирали. Ніде вже й їжачка чи зайчика не побачиш. Але мати завше варила вариво з терну й давала дітям, бо їй сказав дядько, що нападе дизентерія й помруть усі, як не з голоду, то з дизентерії, як не робити вариво з терну. І ось, коли все село вже з’їло все, що мало й у навколишніх лісах вже нічого й було збирати, Денис Павлович сказав двом старшим дітям йти йому допомогти. Діти були кволі, але пішли за батьком. Виявилося, що тато зміг заховати ще до приходу совєтів два мішки зерна у сіні у стодолі, а ще кукурудзу в печі у попелі. Совєти чудом їх не помітили, адже вони все перешнарили по хатах та й по господарці. Так, по жменьці, вони брали того зерна чи кукурудзу й варили каші. А їхні сусіди дивним чином заховали картоплю. Правда, до того часу вона вже й проросла, декотра позеленіла чи почала гнити, але їм було байдуже, головне, що було хоч чимось підкріпитися. Вони обмінювалися: жменька зерна на 2-3 картоплини. А ще, бувало на поді (на горищі, під стріхою) в смітті знаходили де-не-де фасульки чи горох. Ото свято було для сім’ї. Ото виживали як могли.
Також Денис Павлович разом з сусідом ходив по селі й дивився в кого ситуація найгірша. Тоді вони їм допомагали: давали жменьку зерна й картоплину. Таким чином їхнє село, в порівняні з іншими, зазнало менших людських втрат.
Отак і пережили страшний голод 1932-1933 років.
А згодом, Іван Денисович пережив голод 1946-1947 років. Але казав, що то вже не так страшно було. На ті роки припала страшна засуха, але вже ніхто не забирав їжу, то й вижити можна було. У 1945 році померла мати. Батько сам зостався з дітьми на руках. Знову робив все, що міг. Але Іван вже до того часу підріс й сам уже, ще під час війни, почав працювати всюди, де була робота, а також в радгоспі, щоб допомогти батьку годувати молодших братів. Іван зростав парубком розумним і до всього цікавим. Тому пішов вчитися. Але, як не дивно, за Сталіна навчали платно. Іван пішов на вчительські курси, і щоб заплатити за його навчання, батькові прийшлося продати корову та ще й докласти всі, зароблені Іваном, гроші в радгоспі.
Згодом Івана направили на Західну Україну, як я тобі вже розказувала, де він здобув заочно вищу освіту у Педагогічному інституті за спеціальністю математика.
На Заході він провчителював до старості. Але, на жаль, вже нема в живих Івана Денисовича – помер 6 вересня 2008 року. Багато він пережив за свій вік. Часто в пам’яті зринали ті страшні роки, але він казав, що дуже радий, що доля направила його на Тернопільщину, адже саме тут він зрозумів, що таке щастя. Він отримував задоволення від спілкування з освіченими людьми. Залюбки вивчав наші звичаї і побут. В школі з дітьми ще за жорстких Сталінських часів готував вертеп й ходив з ним по селі. Поки Бог давав здоров’я, щонеділі ходив до церкви й дякував Богу за те, що ті страшні роки минулися.
З дитинства в нього залишилася любов до кіз та кріликів, яких постійно вирощували його батьки, а совєти все позабирали. І саме тут, в селі Пелипче, будучи вже на пенсії, він знову вирощував кіз та кріликів, що завжди нагадували йому про дитинство та батьків.
Так, життя у Івана Денисовича справді було дуже важким й насиченим.
Навіть маючи достаток, Іван завжди шанобливо ставився до хліба. Жодна крихта не пропала з нашого столу – все збирав і годував ними курей, качок, але ніколи не викидав, як це робить зараз наша молодь, навіть у футбола хлібом грає…