- Місце запису: с. Бишів Макарівського району Київської області;
- Дата запису: невідомо;
- Хто записав: Вишняк О.;
- Респондент: Грищенко Микола Адамович, 1922 р.н.;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Бишів Макарівського району Київської області.
Місце запису: с. Бишів Макарівського району Київської області;
Дата запису: невідомо;
Хто записав: невідомо;
Респондент: Грищенко Микола Адамович, 1922 р. н.
Народився я в 1922 році в Вишеві, де проживаю й понині. Багато що пам’ятаю з часів мого дитинства, яке припало на важкі тридцяті роки. Люди на нашій вулиці (тоді вона називалась Гайдуківшина, нині — 40-річчя Жовтня) жили дружно, допомагали один одному: разом мостили дорогу, ставили й мазали хати, копали і чистили криниці, орали й сіяли. Одні жили заможніше, інші — бідніше. Заможність не завжди залежала від більшої кількості землі, що була у користуванні, а від працьовитості сім’ї, розумного ведення господарства. Згодом людей стали розділяти на класи: одних називали куркулями, інших середняками, бідняками, активними чи пасивними до радянської влади. Куркулів почали висилати в Сибір.
Пам’ятаю, як відправляли сім’ю Івана Сніжка. Його вивели з хати, посадили на підводу. Поруч три його сини з клунками в руках, а дві дочки, що були заміжні і залишались у селі, гірко плакали. Ми, хлопчаки, сиділи під тином діда Цибульки і теж витирали сльози, бо ж від’їжджав наш ровесник Андрій, з яким товаришували.
З центру села під’їхало ще кілька підвід з людьми і валка рушила до станції Кожанка Фастівського району.
У той час люди знемагали від хлібозаготовок, непосильних податків, частих викликів у сільраду, як злісних неплатників, для розмов. Хліви і тини рясніли написами дьогтем: «Злісний неплатник — ворог радянської влади». Сільською радою була створена спеціальна бригада по «викачці» хліба і податків.
Особливо у ній виділялись два чоловіки — Ковтьоба та Базиль. Так звали їх по- вуличному.Їм було років по сорок, статні, дужі. Одягались у чорні кожушки, підв’язувались зеленими, домашнього виробництва, поясами. Ними лякали дітей. Побачивши, що вони йдуть вулицею, дорослі говорили малечі: «Ховайтеся на піч, бо Ковтьоба забере». І дітей, як вітром, здувало.
Одного разу, вийшовши вранці на вулицю, всі побачили на хліві у діда Розлуки малюнок невідомого кутчанського „художника” На ньому було зображено людину з червоними очима, синім носом і чорними губами. Здорові зуби і кожух, підв’язаний поясом, уже говорили самі за себе. А під малюнком напис: «Ковтьоба із костриці зуби, з ременю губи, поясом підв’язаний і на Загреблю грабить подався». Так люди виявляли свою ненависть до цих «особливо уповноважених сільвиконкому».
Забирали все. Не було зерна — витрушували з торбинок кользу, конопляне насіння, горох, квасолю. З скринь забирали одежу чоловічу, жіночу, дитячу, чоботи, кожухи, свитки, шапки, хустки, полотно, рушники . Частина всього цього потім у центрі села продавалась з аукціону. Хто більше дасть. А більше по мовчазній згоді ніхто не давав і тоді свої речі викупляли господарі на зібрані з родичів і знайомих гроші. Таким чином односельчани виявляли
своє співчуття і підтримку пограбованим радянською владою сім’ям.
А були і такі, котрі заздрили на добротні чужі полушубки, смушкові шапки, хромові чоботи. Вони за безцінь скуповували речі. Але таких було мало. Надівши на свято придбану таким чином одежу, вони ловили на собі призирливі погляди односельчан. Деякі все-таки не витримували і скоро збували речі або перешивали.
Серед активістів сільської Ради були і добрі, совісні люди, які розуміли несправедливість того, що діялося. Про одного з них і хочеться згадати. Павло Дмитрович Олійник, наприклад, тихцем попередив мою матір (вдову з трьома дітьми), що наступного дня у нас мають забирати корову. Мати темної ночі перевела її в клуню до сусіда, заклала кулями. Коли наступного дня Ковтьоба з своїм напарником прийшли, корови вони не знайшли. Побачивши в глечиках молоко, звичайно, не повірили материним словам, що вона вже продала її. Скрізь шукали, викликали в сільську Раду, але так і обійшлося. Мати ж вночі з суботи на неділю відвела корову на ярмарок у Брусилів і змушена була продати. Ми ж. троє малих дітей, залишились без молока. Це було в 1930 році. Я вже тоді ходив до школи.
В 1931 році на Загреблі був організований колгосп, який назвали «Червоний плугатар». Розмістили його на садибах розкуркулених діда Москаля та діла Цибульки, відразу за містком річки Лупи. У селянина-колгоспника на той час вже нічого не лишилося, окрім клаптя городу і хати під солом’яною стріхою, бо будівлі, криті бляхою, у більшості були конфісковані як куркульські. Тини на той час теж попалили, іронічно примовлячи: «Геть тини – за ними злидні ховаються».
Були на вулиці окремі господарі, які опиралися і не хотіли вступати в колгосп, як їх не агітували. В основному це були ті, що у свій час одержали від держави землю і пізнали смак самостійного господарювання. Деякі за релігійними мотивами. Але й вони протримались до осені 1932 — весни 1933 року.
Згадуєш інколи ті роки, і тільки тепер стає зрозумілим, наскільки цілеспрямовано, жорстоко знищували селянство, будуючи так зване безкласове суспільство. І тепер навіть здається, що Сталін прийшов до ідеї створення колгоспів не стільки з ленінського плану кооперації, як з свого досвіду вижимання різних податків з сільського населення. Ні продзагони. ні спецбригади не мали тих успіхів, у цьому, як це сталося після створення колгоспів. З спільної комори все це легко робилось. І не потрібно було посилати уповноважених. Директиву голові колгоспу — і справа заготівлі вирішена. А колгоспнику — трудодень, на який, бувало, в кінці року видавали по 100 грамів хліба та 10 копійок. Навіть сумлінні на різних роботах в середньому виробляли не більше 300— 350 трудоднів. Можна підрахувати, який то був заробіток.
Настав 1932 рік. Виробником сільськогосподарської продукції були колгоспи. У нашому на той час налічувалось 25 виснажених коней, 12 корів і до двох десятків свиней. Про трактор тільки мріяли. Орної ж землі було більше 500 гектарів. Як можна тими кіньми обробити стільки землі? Та й літо 1932-го видалось засушливим.
Мати наша вступила до колгоспу з перших днів його заснування. Працювала свинаркою. Свій заробіток за 1932 рік принесла зимою в мішку на плечах і сказала: «Оце, дітки, все, що видали. Змелем, напечем хліба на Різдво і Паску». Деякі сім’ї почали голодувати з зими тридцять другого. Був у нас сусід Федір Грищенко, який вже перед Різдвом почав ходити по хатах і просити роботу, за яку б його нагодували. Та яку роботу йому можна запропонувати? Ніхто не потребував його послуг. Останній раз, пам’ятаю, зайшов він до нас, став, тримаючись за одвірок. Одні кістки, обтягнуті шкірою. Очі глибоко запали. Не міг говорити і тільки ними благав: «їсти, їсти, їсти…». Мати дала йому шматок маторжаника і кілька варених картоплин. Він похапцем все з’їв. Більше ми його не бачили. Через кілька днів труп Федора та його дружини знайшли в холодній хаті. А морози тієї зими були дошкульні. На дрова пішли тини, розбирались хліви, вирубувались фруктові дерева.
Другою жертвою голоду, яку я побачив, була смерть нашої баби Оксани. Мати, працюючи свинаркою, інколи приносила у кишенях дерть, яку часом видавали для свиней. Змішуючи її з гречаною половою, вона пекла маторжаники. їх ми й їли. А ось старий бабусин шлунок не міг переварити цей харч. Так і померла вона тихо, вночі. А перед цим, ввечері, відчуваючи, що прийшла смерть, покликала мою матір і дала їй щось у ганчірці. В ній були замотані її дівочі золоті сережки. Сказала: «Візьми, може вони якось допоможуть врятуватись вам від голодної смерті». Ось такий життєвий кінець моєї бабуні. А мала ж чотирьох синів, було міцне господарство, працювали, не шкодуючи сил.
Весною 1933-го ми, як і інші, вже голодували. Паска була того року, пам’ятаю, ранньою. Мати, як обіцяла, з борошна, виданого на трудодні, добавивши до нього різні домішки, спекла на свято перепічок. Але це було свято. Ми раділи йому. Посідали на призьбі і грілись проти сонця. А на вулиці панувала тиша. Ні тобі дитячих голосів, ні святкового гомону, ні хрестування. Смерть і голод панували у селі.
Дізнався я, що мій товариш Миколка Бондар уже не встає з постелі. І пішов провідати. Застав у хаті сумну картину. Ганя, Микола, Євка, їх батько Марко, дід уже не рухались. Сиділи або лежали, байдуже дивлячись у нікуди. Тільки ще тітка Федоська та старший син Сергій тримались на ногах. У пориві відчаю вона взяла сина і пішла у Київ добувати харч. У місті тоді відкрили комерційні магазини, які торі ували хлібом. Сергій ходив і просив милостиню. На зібрані гроші вони купили дві буханки хліба. Одну з’їли, а другу розрізали на шматочки і стали ним торгувати. На зароблені таким чином гроші знову купили хліба. За тиждень тітка спромоглася заробити па десяток буханців. А серце рвалось додому. Як там залишена сім’я? Сергія вона залишила у знайомих, а сама поїхала в село. Нікого з своїх вже не застала в живих. Повернувшись у місто, не знайшла у знайомих сина. І господар сказав, що Сергій вийшов з квартири і не повернувся. Довго жінка шукала хлопця, але так і не знайшла. Тільки дізналась, що той знайомий у її відсутність торгував на ринку м’ясними стравами.
Люди вимирали цілими сім’ями. За дві доби вмерли Степан Коваль та його п’ятеро малих дітей. Дружина померла пізніше, об’ївшись хлібними колосками. Довго стояла пусткою хата, поки сільрада не продала. Така доля спіткала багатьох. У Юхима Бондаря з семи чоловік померло шестеро, у Івана Бондаря з чотирьох — трос, у Кирила Бондаря з трьох — двоє, у Йосипа Бондаря з шести — п’ятеро. За зиму 1932—1933 років тільки на нашій вулиці Гайдуківщина смерть забрала 110 чоловік. Для порівняння: на фронтах Великої Вітчизняної війни з нашої вулиці загинуло або пропало безвісти 11 чоловік.
Настала весна 1933-го. Ми їли все, що можна їсти. Різні трави, збирали і варили равликів. Та й з приходом весни не настало полегшення. Люди мерли, як і раніше. їх звозили у братську могилу, навіть не закопували повністю, а лише трохи присипали землею, бо ж наступного дня привозили нову партію. Траплялися у селі випадки канібальства. До 1931 року у Вишеві було одне кладовище. У голодні роки 1932—33-го — троє. Тепер, думаю, ніхто й не покаже, де знаходяться оті братські могили. А треба було б їх відшукати і поставити хрест з написом: «Тут лежать невідомі жертви голодомору 1932—1933 років».
На схилі літ задумався, чому голодомор торкнувся тільки України? В Росії ж не було його. Пам’ятаю, що й з Бишева дехто зумів виїхати у ту пору в Москву. Деякі й нині там живуть.
Весною тридцять третього у школі було запроваджено гарячі сніданки. Я тоді ходив у третій клас. Сніданок — рідесенький суп, зварений з крупи або муки, заправлений щавлем чи лободою, кидали трохи картоплі. Смак хліба вже стали забувати. Але ради цього супу діти йшли до школи, а не за знаннями. Поснідавши, дехто падав від безсилля на землю, засинав, бувало й навіки. Так помер мій однокласник Ваня Матюшок.
Організували в ту пору і обіди для колгоспників. На колгоспному дворі змурували великий котел, в якому варили супи і видавали тим, хто ходив на роботу. В мене збереглася фотографія засновників колгоспу, зроблена в 1933 році. Схудлі, похмурі обличчя.
Голод не тільки забрав тисячі й тисячі людей, він зробив глибоку душевну рану, була вбита впевненість у свої сили. Ще довго людям не вірилось, що своєю працею можна досягти кращого життя, боялись, що знову відберуть прироблене.
Страшна зима 1932-33 років не пройшла безслідно для нашої сім’ї. Від голоду, як я казав, померла баба Оксана. Виснажена голодом захворіла мати і весною тридцять четвертого в сорок років померла. Ми залишились сиротами. Нас відправили у сирітський приют. Холодно і голодно в ньому було. Внаслідок — тяжка хвороба.
Минуло багато років, а не забуваються ті голодні страхітливі роки. І не дай Бог, щоб таке повторилось на Україні. Дуже це тривожить, бо сьогодні більшість людей вже живе на межі бідності.
Я розповів про трагедію мого села на прикладі однієї вулиці. Можете навіть з цього уявити, яке величезне горе пережив український народ.