- Місце запису: місто Київ, Національний музей Голодомору-геноциду, вул. Лаврська, 3;
- Дата запису: 17.10.2018 р.;
- Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Гейко Ніна Семенівна, 1933 р.н.;
- Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;
Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в місті Кадіївка (нині Стаханов) Луганської області.
Усім доброго дня! Вітаю вас у Національному музеї «Меморіал жертв Голодомору». У нас сьогодні проходить одна із серій зустрічей «Усна історія», де ми ближче знайомимось із різними голодами. І сьогодні у нас тема «Голод 46-47-х рр.», це один із великих голодів, що були в ХХ ст. на Україні, це масовий, штучний голод. Крім цього є в нас 21-23-х рр. теж штучний голод і Голодомор 32-33-х рр. Сьогодні у нас в гостях свідок голоду 46-47-х рр. Гейко Ніна Семенівна. Вона в дитинстві пережила цей страшний, штучний голод, відчула на собі ці всі події і готова сьогодні з нами поділитися своєю історією, історією своєї родини і своїм досвідом.
Я сама вчителька української мови та літератури. Я приїхала з Донбасу, вірніше не приїхала з Донбасу, а тікала з Донбасу. І за мною тяглась слава, що я на Донбасі «сіяла бандєровскую заразу». Я кажу, якби мені показали в жменьці, яка вона та «бандєровская зараза», щоб я знала, що я сіяла. Я викладала українську мову, я вчила любити українську мову, я вчила любити Україну. І ось за свої 47 років педагогічного стажу і за 56 років громадської діяльності на Донбасі, я змушена була виїхати, як ото кажуть, з таким хвостом.
Автор цієї книги, вірніше не автор, тут багато авторів, а упорядник цієї книги – Андрій Іванович Бондарчук, передавав вам особисто вітання і бажав, і хотів, щоб ви прочитали цю книгу і взнали про ці події, про які в ній розповідається.
Я б хотіла поставити вам таке питання: «Скажіть, будь ласка, хто із вас прочитав якийсь твір, чи прочитав якесь повідомлення про голод, про Голодомор, що це таке? Якого письменника, якого журналіста, якого діяча, якого громадського діяча, ви чули і хоть хто-небудь знає, шо це за така тема? Шо це таке голод?». Я б хотіла відчути вашу відповідь. Хто не-будь може сказати? Ну, будь-ласка.
Учень: Статтю читав, не пам‘ятаю якого журналіста, але читав про 46-47-ий роки, що штучний голод із-за того, що продавали після війни хліб з-за кордон і тому селяни, особливо в Україні, якби, м’яко кажучи, не доїдали.
Не доїдали, а просто голодували і вмирали із голоду. Так от я у цій книжці два моїх матеріали. Я народилась завдяки голоду 33-го року. Мої батьки, голодні батьки, шукаючи шматок хліба, зустрілися в одному із радгоспів в 1933-му році. Тікаючи від голоду, вони створили свою маленьку сім’ю. І я у цій книзі ставлю питання: «Це добре, що був голод, чи погано, що був голод?». Якби не було голоду, не зустрілися б мої батьки і от тобі і розсуждай. Автор цієї книги написав про мене «протестне дитя», бо це дитя народилося на знак протесту проти голоду, що голод був, але життя продовжувалось і таким чином я появилася на цей світ. Голод у нас в Україні був спрямований на те, ви мабуть про це знаєте з уроків історії, з уроків літератури, на те спрямований, щоб знищити українську народність, українську націю, щоб знищити українську мову. Але я прожила, живу вже 84-ий рік і ніяк не можу дати собі відповіді на таке запитання: «Чому ж так в Україні українцям не подобається українська мова, українська культура?». Того що, якби всім українцям подобалася наша мова і наша культура, то не було б того, що ми маємо на сьогоднішній день. Ви гляньте, як інші народності, інші нації захищають свою культуру, захищають свої порядки, захищають все, а ми чомусь не зуміли навчитись захисту своєї культури і так по сьогоднішній день, я не даю відповіді на це питання. Але серед нас є такі патріоти, такі українофіли, які докладають усіх зусиль для того, щоб українська мова, література і українська нація вижила, що саме проти цієї течії, проти цієї живучості українського народу і була спрямована політика комуністичної ідеології на те, щоб знищити. Якщо не війною, то голодом. Якщо починати з голоду 1922-1923-ого років, то я хочу сказати, що цей голод був, ну можна якось сказати оправданий. Тому що це тільки починала, починала приходити до дії радянська влада, тільки все починалось і звичайно був великий недорід. У 22-29-му році була велика засуха і дійсно був недорід. Республіка, Союз був ще молодий, іще не знав за, що взятися, от і таким чином оголосили, оголосили збір всього срібла і золота, яке було в Україні для того, щоб захистити нову державу, для того, щоб поправити її економічне становище і от у цю хвилю голоду вливається мій дідусь. Оце посередині мій дідусь, солдат царської армії, парадного Миколаївського полку, який приймав паради у Москві, це він сфотографований уже в Петрограді, коли війна доходила до самого краю, то тоді цар Микола забрав цей полк із собою для захисту північної столиці. Так от цей дідусь маючи нагод більше, ніж мав Чапаєв і Жуков, так хотів землю обробляти, так він припадав до землі, коли вернувся поранений в Україну в своє рідне село, і так він обробляв ту землю, що не міг нарадуватися тій, тому процесу, який він виконував на цій землі. Він виростив врожай, в 32-33-му році, в 32-му році зібрали урожай, каже бабуся моя такий, шо стеля прогиналась і от пішла колективізація, пішло повне розкулаченя, от розкуркулення. Мій дідусь, щоб не бути розкуркуленим, віддав на користь колгоспу, написав сам добровільно заяву, віддав колгоспу 9 десятин землі, бо саме тоді одержували на душу населення скільки землі, бо в якійсь там кількості десятин, одвіз декілька підвод хліба, увесь тей, шо він зібрав на полі, одвіз у колгосп дійну худобу. сільськогосподарський реманент, одвіз воза, одвів коня. Каже, прийшов він після цього всього, та й, каже сказав «Хух, тепер мене не розкуркулять і не одвезуть туди на Соловки. Я якщо загину, то загину з сім’єю тут, на цій землі». Це була велика трагедія. Уявіть собі, коли людина залишилась абсолютно без нічого. Голод змусив його, призвів до того, що його мама вмерла од голоду. Сім’я його, одного брата вимерла 5 чоловік, іншого брата вимерла 5 чоловік, 10 чоловік і бабуся. А мама моя, змушена була, як я вже казала, йти у радгосп, щоб там рятуватися від голоду. І от вона за 9 кілометрів носила дідусеві, бабусі і меншому брату їжу. Вона збирала, бідончик в неї такий був, і вона збирала туди залишки їжі із тарілок. Вона посудомийнецею була, із тарілок вона збирала, збирала оце все, що залишалось на тарілках, а потім каже, їй повариха давала грудку каші туди, або ополоник борщу туди, доливала до того бідончика. І таким чином вночі, щоб ніхто не бачив, моя мама несла цю їжу для того, щоб прогодувати свою сім’ю. І от одного разу під час такої подорожі, її зустрічає об’їжчик, він вже видно примітив чим вона занімається. Він сказав покажи бідончик, вона показала, він понюхав і сказав: «Виливай». Ну звичайно з нагайкою, звичайно на коні, звичайно сильний. Каже «Раді Бога, я все вилила, добре шо він хоть не подав у суд і мене не засудили». Ось вам такий був вихід, така була боротьба, щоб вижити із тієї, із того страшного пекла, в яке вони попали. Пухлі були всі, моя прабабуся померла і ходила підвода і вже бачили, хто такий що ось-ось доконає, що ось вмре, просто так брали за руки, за ноги, кидали на підводу, на мертвяків, вивозили на кладовище. І коли, я вже з бабусею пішла на кладовище, шукати могилку своєї прабабуся, ми її не знайшли, того що всі були пухлі, ніхто мою прабабусю на кладовищі не похоронив, де її закопали, як її закопали невідомо. Ось вам такий штрих із голоду 32-33-го року. Що стосується голоду 46-47-го року. Це вже я була учасницею цього голоду. От уявіть собі. Іде урок, я учениця 5-го класу. Учителька розказує, як хан Батий напав на Київську Русь, як він тут завойовував Київ, як він тут усе громив, як усе трощив, а я сиджу і думаю «Господи, хоть би мені кусочок хлібця», вона знову щось розказує, а в мене оці сприйняття історичних сторінок весь час «Господи, хоть би мені понюхати того, хай би не з’їсти, хоть би понюхати того хлібця». На слідуючому уроці і ще щось розказує учителька, розказує про ботаніку, розказує, подає матеріал, а в мене картина перед очима, ось моя бабуся замісила діжу, ви знаєте, отака діжа, це така діжечка, де замісюють тісто, от вона місить-місить ту діжу, а потім стоять отак десять форм металевих і вона в кожну форму кладе тісто, кладе тісто, учителька розказує урок, а я оцю картинку. Вона наклала десять цих форм і каже «Ніна, носи мені у піч», там розгорнула жар, у неї така лопата, як у, на яку вона ставить цю хлібину, паляницю. І вона посилає в піч цю паляницю, а я ношу, мені десь 5-6 років. Ну я цю хлібинку піднімаю, ношу, от. Ох, пахне цей хліб. Учителька розказує, розказує географію, учителька розказує ще щось, а у мене пахне цей хліб. Ви знаєте, він до того пахне, шо отак сидиш на уроці і отут у животі відчувається як, мабуть, стінка до стінки шлунок притискується і, мабуть, самі себе їдять, настільки, що здається, от зараз впадеш в обморок, ось зараз все закінчиться, ось зараз зупиниться життя. Ну серед отакої, серед отакого марення, серед отакого, отаких голодних мук, дійшло до того, шо у нас у класі, десь на початку було чоловік 30, а може 35. Уже у січні місяці, це 46 ще, в 47-му році десь залишилося 7 хлопчиків і 7 дівчаток. Дітей інших розбирали батьки, розбирали батьки, влаштовували в фзу, фзн (фзн – фабрично-заводське навчання), там де годують, там де одягають. От, ну я залишилася в школі, нас 7 дівчаток, 7 хлопчиків. Ну і коли голова сільради і рада сільська опинилися перед фактом, шо діти зникають, шо школу можуть закрити, вони рішили організувати якісь сніданки. І от до мене вчителька підходить, класний керівник і каже: «Ніна, тут у школі почнуть давати сніданки, от, но ми посовєтовались і рішили тобі сніданка не давать», а я так стою і кажу: «А чого?», «Ну ми подумали і в тебе пичка величенька, ми рішили, шо ти не умреш од голоду», ну в мене сльози так бризь і я заплакала. Я кажу: «А тільки в мене пичка величенька?». Нас 7 хлопчиків, 7 дівчаток, а вона каже: «Та ні, ще в Альоші Удовиченка також пичка величенька». Ви знаєте, оця антропологія, оця побудова нашого черепа, оці скули, оця голова величенька, оця пичка, ну це, я не знаю, як пояснити, от мої колеги, мої вчителі, вони зможуть якось оце пояснити вам. Я також не могла цього збагнути, не могла пояснити. Прибігла я додому, вся в сльозах, голодна, от. Мене мама отак от вхватила, бабуся: «Я зараз піду, он наш дід все одвіз у колгосп, перший в колгосп вступив і тепер його онуці немає сніданка, нема нічого, як це, та я, та я, та я на кулак, на кулак», пішла розправлятись. Ну а мама так мене обняла і каже: «Моя дитина, тепер якшо тебе покличуть до тих виписаних сніданків, ти не підходь, ти одійди, шоб тобі і не пахло, поки я жива, ти не вмреш, а вмиратиму я, тоді вже і помиратимеш ти». Моя мама 6 разів, уявіть собі, 6 разів у грудень і січень з’їздила в західну Україну, вивезла з дому все, що було у скрині в неї, одяг, шо було у скрині у її мами, моєї бабусі, який був інвентар, останній вона одвезла хомут, коли дідусь оддавався в колгосп, десь там той хомут завалявся, одвезла все і от усе це везлося туди на даху поїзда, а верталася вона із чувалом картоплі і з чувалом зерна також на даху.
Коли йшла мова про голод, я весь час думала, як мені віддячити тим західним українцям, які, коли приїжджала моя мама із цією групою, ну в них же, по різних селах вони були, до кого б вони не постукали «Ми із східної України», «Заходьте люди добрі», заходять люди у хату, господар цієї хати бере оберемок соломи, розстеляє по долівці, кладе якусь ряднину, «лягайте» і вони, як прийшли, покотом не роздіваючись лягали, вранці вони просипаються, а на столі уже парує картопля в мундирах, цибулина, може коли не-будь і кусочок хліба, і кусочок сала. І я весь час думала, як мені цим людям відплатити, як мені сказати їм спасибі, шо саме завдяки оцим людям, не учительці своїй, яка залишила мене без куска хліба, не комусь іншому, а саме оцим людям, західним українцям я вдячна за те, шо стою перед вами і що можу сказати слово подяки оцьому благородному народу. Хотіла показати, так от я хотіла, ну в мене там написано, ну я якось не те, не по плану. Я хотіла вам розказати про 4-ох мам, які по різному ведуть себе із своїми дітьми, коли нападає отака напасть як голод. Одна мама – це моя мама, вона мене так рятувала, друга мама – це моя учителька, у неї було двоє дітей, і от коли ми вже повиростали, її дочка каже: «Ой, Ніна, ми так бідували в 46-47-му, так голодували, шо якби не ті сніданки, шо давали в школі, ми б, мабуть, померли, от, крім того ввечері мама нам приносила по пайочку Славіку і мені», а я так думаю, це ж один Альошин з великою пичкою, а другий мій, також з великою пичкою. От наші пички допомогли вижити цим діткам. Я не засуджую цю маму, я її не ганю, я її стільки при дорослому моєму житті, при моєму статусі зауча школи і директора школи, я була заучем і директором школи робітничої молоді, я докладала всіх зусиль, щоб допомогти цій сім’ї, ну це вже інша тема, інша розмова, може наприкінці я якось розкажу. Це друга мама. Третя мама – це сусідка, сусідка, но це 33-ій рік, жили вони, Каліновна, Федосія Каліновна із своїм чоловіком Льовкою, жили вони, було в них троє діток. Один Ванєчка старшенький і двоє меншеньких. Голод, нема чого їсти і от уже через багато років я взнала, шо вони вдвох меншеньких діток напоїли маковим напоєм, зварили, з’їли і таким чином, Бог дав, Бог забрав, буде сила і ще дітки появляться.
А для чого?
Щоб померли, а мертвих вони потім розчленили, зварили і з’їли. Ну отак було. І цей син, шо родився уже в 34-му році, він був мій однокласник Федір. Він не видержав тої голодовки 46-47-го року, йому дали ФЗН, він вивчився, став ковалем, став працювати на Луганському заводі «Октябырськой революции» коваль, кує, кує і викував собі золоту медаль Героя соціалістичної праці. Став він депутатом Верховної ради Української радянської соціалістичної республіки. І от я чула його по телевізору, як же ж він розхвалював радянську владу, ну він там, я не знаю чи він зараз живий чи ні, в нас стосунки розірвалися. Він мене не сприйняв. Він, мабуть, і досі не знає, шо його двох меншеньких братів його батьки з’їли.
Ми вчилися за комуністичною ідеологією. Але не тільки це, ось у мене іще зошити є. Це зошит, зошит з української мови, от, зошит з української мови, ну тут знову все про Сталіна «Піснею про Сталіна починаймо день, кращих ми не знаємо на Землі пісень, у країні Сталіна, у країні Рад, ми ростем за Сталіним, як за раєм сад». От я вам зараз, тепер прочитаю, як же діти росли і зростали у країні Рад. Це мій чоловік написав на честь прощення з мамою: «Плачет горькими слезам словно чувствуя беду, уходила в стужу мама, уходила как в бреду, уходя вернутся снова обещали мне глаза, всем время гирей 100-пудовой раздавило те слова, обещала что вернёшься, когда вишни отцветут, но и спелые колосья не спешат тебя вернуть, унесла свой образ мама и в рождественский мороз, долго ждать тебя родная, что аж чуточку подрос, ждал я ждал когда вернешься, плакать не хватало сил, но прошла зима и осень, нет тебя и я один». І ось цих дітей все таки підібрали і забрали до дитячого будинку. Ось його спогад про цей час, «посивілий спогад» він пише: «Оце та хата й вікна ті, садиба так знайома, отут сидів я в заперті, коли лишався дома, я пам’ятаю ту війну, село, людей знайомих, як страшно голод в ту війну, в роках тих 40-х, були тут схилені тени і кучугури снігу, тут пухли дочки і сини, і я конав між ними, та не загинуло в мені, хоч як було вже гірко, збирали пухлих у селі й одвозили в Охтирку…», Охтирка – це таке село на Сумщині «… там мили всіх, шкребли, по-троху годували, так в 47-ий по війні на ноги ми ставали», і от мій чоловік у 2008 році вирішив приїхати у той дитячий будинок, де він виростав, зустрів він там свою учительку, яка його добре запам’ятала і подружилася з ним, і він сфотографувався з нею, і сталося так, шо та учителька померла у січні місяці, а мій чоловік помер у квітні місяці. Ну ось він завжди з великою подякою згадував той дитячий будинок, там в дитячому будинку можна було діткам бути тільки до 14 років. Після 14 років їх відправляли на фабрично-заводське навчання, так і його відправили в місто Єнакієво, де народився Янукович наш достопочтений президент. Звідти їх одправили на цілину і він на тій цілині весь час думав, як же ж йому вернутися в Україну, де завгодно, ким завгодно, кізяки з-під скотини прибирати, свиней годувати, но тільки б бути на Україні. Залишив він там трудову книжку, но перекладних у провідниць просився, на нього звертали увагу це провідниці, десь там його ховали, таким чином він приїхав в Україну.
І ось коли я пишу, а пишу я про Голодомор і кажу: «Якщо не віриш мені, то прочитай оцю статтю» і тут один прийшов до мене в редакцію і каже: «Ось я почув, що це голод був штучний, скажіть, 46-47-го, ось хоча би один аргумент з багатьох»: «Знаючи про голод в Україні наші співвітчизники в Канаді зібрали велику кількість продовольства, завантажені кораблі вирушили до Одеси, але тут одмовилися приймати цю гуманітарну допомогу і відповіди, що «у нас нет никакого голода», кораблі постояли декілька днів, потім один із них причалив до румунського порту «Констанція», румуни розвантажували судна протягом місяця брали собі хто скільки зміг борошна, круп, макаронів та інше, хоча в тій державі голоду не було, я тоді перебував там на службі в складі військ, які в 45-му році повернулися з Австрії, демобілізувалися в березні 47-го року». Ну і він розказує, коли вони вже перебрели на українську територію, то стали із поїзда і побачили масу людей, одні лежали пухлі, умирали, другі простягали руку «Дайте хлібця», ось таку картину побачили в 46-му році наші воїни, які розбили фашистську гідру, а голод в Україні перемогти не змогли. І на завершення я хочу сказати, що голод, голод – це страшніше війни, коли голод виникає, так як в блокадному Ленінграді, це був голод, не Голодомор, це був голод блокадний, а коли ось так урожай, коли ось так знищують населення, а потім ще натомість вимерлого українського населення присилають з Білогородської, Курської та інших губерній росіян і які кажуть «Мы тут хазяева», а потім кричать «Путин освободи нас, помоги нам», вибачте це великий злочин проти українського народу. Слава Україні!
Героям Слава!