- Місце запису: село Стара Буда Звенигородський район Черкаська область;
- Дата запису: 03 серпня 2002 року;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Гаркавенко Катерина Дмитрівна, 1940 р.н., народилася в селі Стара Буда Звенигородського району Черкаської області.
Під час масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Стара Буда Звенигородського району Черкаської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Мама казала, що цей голод був створений штучно. Врожай був непоганий, люди почали вже відходити від війни. Почалася відбудова села, люди покращували свій побут, а тут тобі – нова біда. Наша хато стояла якраз посередині села, а обшуки почали проводити з крайніх хат, тому ми з батьком встигли приховати борошно, крупи на горищі в старих речах. Але ж ми не думали, що обшукуватимуть так ретельно. Мої батьки працювали в колгоспі. Батько був зоотехніком, а мама була біля малих телят. Коли з колгоспу повивозили всю худобу та позабирали всі корми, то почали ходити по сім’ях колгоспників з перевірками. Виявилося, що в колгоспі була якась “недостача”, і нашого голову довго тягали по інстанціях і вибивали з нього, де він приховав продовольство од властей. Більше ми його не бачили. З перевірками ходили мало не щодня. Забирали не тільки продовольство, але й одяг, хатні речі, знімали з жінок обручки й дешеві сережки. Харчувалися ми здебільшого листям, травою, глеєм з вишень, коріннями… Забули смак справжнього хліба. Люди по селу майже не ходили, бо не мали на це сил. Сиділи, здебільшого, по хатах з виряченими од голоду очима й зі здутими животами. Якось кілька чоловік з нашого села спробували пограбувати склад, куди на деякий час звозили награбоване у селян добро. Вони сокирами зарубали охоронців і залізли на склад. Але коли вони зайшли всередину, то почали жадно їсти зерно. На ранок їх знайшли в тому ж складі мертвими. Від того, що вони понаїдалися після тривалого невиживання їжі, вони померли. Всі троє. Їх тіла комсомольці почепили в центрі села біля клубу, якраз біля нашої хати, а на грудях в них висіли таблички: “Вони хотіли обікрасти Батьківщину…”. Ті таблички й досі мерехтять у мене перед очима. Люди мерли прямо на вулиці. Криниці були завалені трупами,- то топилися люди, яким уже було несила терпіти такі муки. В жінок народжувались мертві діти, а якщо вони народжувалися живими, то через годину помирали. Під час голоду народилось четверо дітей на селі, але ні вони, ні їхні матері не виживали. Деякі батьки відрізали собі пальці ніг, щоб хоч якось нагодувати своїх дітей. Це було страшно… Не знаю, як ми тоді вижили…. Зараз теж сутужно жити, але хоч є свій огород, та якесь хазяйство, тай син (він живе у Києві) помагає нам, старикам.