1. Місце запису: смт. Новотроїцьке Новотроїцький район Херсонська область;
  2. Дата запису: зима 2006 р.;
  3. Хто записав: Ганжа Дмитро Аксентійович;
  4. Респондент: Ганжа Дмитро Аксентійович, 1925 р.н., народився в селищі Новотроїцьке Новотроїцького району Херсонської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Ганжа Іван Миколайович;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селищі Новотроїцьке Новотроїцького району Херсонської області.

Почалась колективізація і розкулачки. Мого діда розкулачили, але він був дуже добра, порядна, людина і допомагав бідним, багатьом допомагав. І його, коли вже почали висилати в Сибір, на Соловки, Бог їх зна куди там, сім’ї! То його оті ж люди, що були в Комнезамі, а до цього він їм допомагав багато, попередили, щоб він вночі взяв синів і втік. А решту, унього велика сім’я була, семеро дітей, вони не тронули, залишились, поки. Потім вигнали, викинули, їх з хати, і вони скитались хто де міг, розлізлись по Україні, як мишенята.

Дійшла черга і до мого батька, хоч мій батько був середняк. Але він не хотів іти в колгосп, бо в колгоспі правили п’яниці, ледарі і пройдисвіти, а з таким трудом нажите господарство, здавати туди і підкорятись п’яндигам батько не хотів. За це його розкулачили і засудили як за невиконання хлібопоставок. Він виконав хлібопоставки, йому добавили, він ще раз вивіз те що добавили, вони ще раз добавили! І так додобавлялись до того, що нічого було вивозити.

Батька засудили, а нас в хаті все-все, в хаті, в дворі, забрали. Не залишилось, тоді ж топка була – кірпічь, це конського і коровйого гною, і солому, все забрали. І картоплю в погребі і капусту квашену і огірки, і все до зернини, все забрали. І одежу всю забрали, залишились голі доски, пол, а в нас і ліжка не було. Батько з матір’ю на полу спали, а ми з меншою сестрою Марусею на печі. Маруся 28 року народження. І з матері, коли уже все забрали в хаті, то представник Росії, от не пам’ятаю, Зубарєв чи Пашков, їх було два представники, а то все були наші, місцеві, активісти, комсомольці, комуністи. Коли вже виходили з хати, оцей представник Росії, Зубарєв чи Пашков, Бог їх знає: «Ану зтягніть з цієї су*ки платок». А ото, що на матері тей й все було. Мати схопилась за кінці тримає, а вони за хустку схватили, звалили матір, витягнули через сіна на двір і там з косами вирвали, забрали.

А потім, а це була вже пізня осінь, через деякий час приїхали і викидали нас з хати, тобто матір і мене із сестрою, а це було пізньої осені і початок зими 1932 року. Вікна, шибки у вікнах побив замісник голови селичної ради Хом’як, а з ним був Бондар, з наших, а другого не знаю. А одна із колишніх сусід, брала воду на вулиці з колодязя і бачила це все. Її чоловік робив в міліції, там секретарем чи що, і прийшов на обід, а вона йому сказала, це Кузьменко Михайло: «Якщо Аксентій винуватий, він сидить, а причому ж Олька і діти маленькі». Ну, тей пообідав, пішов і сказав начальнику міліції. Начальник міліції був Дворніков. Прийшов уповноважений і, вже під вечір, визвали матір в міліцію. Мати заплакала і каже: «Дітки, якщо я не повернуся, ідіть до баби». А баба жила через дорогу від нас. Ну, прийшла в міліцію, зайшла до начальника міліції, він розпитав хто ти, шо ти, вона сказала. Він подзвонив у сільраду, а матері сказав іди й живи. Гірке життя. Мати прибігла бігом додому. Шибки побиті, так вона із тієї кімнати що від вулиці, де ми не жили, витягнула шибки, заставила сюда і так ми, трошки прикрилась, почали жити.

Палива не було, но в нас в городі межа була, канава, а город великий був, сама садиба з городом майже гектар. По канаві росла дереза. Так мати ламала ту дерезу, бо й рубать нічим, бо і топор, сокиру, забрали. І ото піч топила дерезою. Слава Богу, що багато дерези було. А ми гуртом, уже втрьох, спали і грілись на печі. Як ми тоді вижили, я не знаю, не знаю.

Весна, мати пухла, ноги, як колоди. Із Марусі, сестра Марусі, одна шкіра й кості. А себе я не бачив. Я ходив до школи. Нам в школі давали блюдце із пшеняного кондьору, а чиї батьки були в колгоспі, тим ще чайну ложечку із бавовни, бавовняної олії. По вулиці бур’ян був, майже в мій ріст. І я поки до школи дойду, декілька раз через вулицю перейду, бо скрізь лежали мертві, і діти і дорослі і старі. А підбирали мертвих у три дня раз.

Я запам’ятав один випадок на все життя. Мати десь ходила і принесла у кишені дві-три жмені ячменя. Всю ніч вона його товкла в ступі, щоб зробити крупу, обідрати солому, і з ночі почала варити. А нам же з Марусею так їсти хотілось. І от Маруся: «Мам давайте вже». А мати, уже й сонце зійшло, а мати: «А дітки я вам ось казку розкажу». «Ма, ну так їсти хочеться» – Маруся. Я був старший, мовчав. А мати: «Ось іще одну казку». Ну що ж мати думає: «Дам їм поїсти, поїдять, а вечір де, а що я буду давати ще, нічого ж не було». Ну і дотягнулась. Десь об годині о 10 заїздить Хом’як, Бондар і щось він з цим, ця банда їздила, третього не знаю. По хаті подивились, нема ніде нічого, один заглянув в піч: «Є». Витягує того горщика, заглянув, воду зливає на долівку, трошки і перловки посипалось. І жменями забрали, бо воно вже і остило, холодне. Забрали ту крупу і з гоготом і реготом пішли. А ми швидко з піч і на коліна і збираєм оту перловку у жменю. Ну, Маруся їсть, а я трохи назбирав і кажу: «Мамо, нате вам». А вона: «Їжте дітки, я не хочу». А що там, там і їсти нема чого. Боже, я зараз думаю: «Як у матері, бідної нашої матері, як витримало серце, як воно тоді не розірвалось».

От такий рай був тоді. Будували соціалізм коміністи і їхні, російські коміністи, і їхні ховую, прихлебателі, наші.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду