- Місце запису: село Сенча Миргородського району Полтавської області;
- Дата запису: 10 серпня 2021 року;
- Хто записав: Кравчук Тетяна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
- Респондент: Демиденко Марія Іванівна, 26 грудня 1928 р.н., народилася в селі Сенча, Миргородського району, Полтавської області;
- Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Сенча Миргородського (нині Лохвицького) району Полтавської області.
(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)
Скажіть, як вас звати?
Марія.
А по-батькові?
Івановна.
А прізвище?
Прізвище?
Фамілія?
Демиденко Марія Івановна.
А коли ви народилися?
28-го, 28-го 26-го грудня, 28-го года.
А де народилися?
В Сенчі.
І тут все життя прожили?
Все время, нікуди не їздила.
А розкажіть за своїх батьків, чим вони займалися?
В колгоспі трудилися, в колгоспі.
А до колгоспу, коли ще не було колгоспів?
Тоже вони так, якось же дома сіяли, там пахали, а потім же ж позгонили їх.
А як звали батьків?
Марія Івановна, а то Іван Григорович – тата.
А як їхня фамілія?
Шеремет.
А брати, сестри в вас були?
Брати були. Два брати, сестер не було.
А батьки, може ви пам’ятаєте, може вони розповідали, як вони пішли в колгосп?
Та заставляли, не можна було йти, гонили, якось не хотіли йти в колгосп. Та каже, і в грубу залазили в печі, там, де пекти, воно ж не холодно, це ж холодно літом, то там та зачиняла, поки ходили, комісія ходили, партійці. На жорна не можна, Боже, жорна – це ж мельниця така. Ви ж не бачили мельниці такої.
Бачили.
Бачили. В мене ж у сараї стоїть. Драли ж на жорнах. Та це ж якшо ж, треба двері, вікна закриваємо, вікна закриваємо, бо той, порубають же жорна, не можна було, затуляємо ряднами і тишком-нишком деремо, шоб лєпьошку якусь спекти. То колоски підемо на, вдень десь картошку назбираємо його, пекли. А шо це вже робе магнітофон?
Напевно, робе.
Робе вже, оце записуєте?
А скажіть, приходили до вас сусіди, просили, шоб ви їм помололи щось на жорнах?
А чого? Сусіди приходили, не в всіх же жорна були. А такі дві колодки, понабивали камінчиків, а тоді драли. А жорна не в всіх були, тей ховали ж хтозна як, шоб поховать подалі, бо заберуть. Комуністи забирали, або порубають, шоб не користувався. Ступи були – пшоно товкли.
А що ще ці комуністи забирали?
Ну там в хаті, то там, де шо отаке, то те одівалось старині платки, вже тепер таких в мирі нема, а то були старинні. І одну, Дуню, заперли, три годи. І один прийшов же, ну розв’яжи ж краї, а він взяв за край та так, то об дір, тоді сходів не було, то об діл, то об діл кине її, шоб розв’язати. Та візьми ж розв’яжи, а та три дні Дуня пожила і вмерла, а платок таки забрав. О то так. Та візьми розв’яжи, забери платок той так, їй Богу, нашо ж ти дитину в гроб поклав в 33-му. Забирали, де в кого одежа, забірали.
А Дуня це сестра ваша?
Ні, по-сусідськи жила. А ми там жили, були там в тьотки тієї, як ввечері то ходили, то на прядки, перепряли та одну прімряли з ногами, а тоді мама ткали полотно, все старалися. Тоді ж не було в магазінах нічого, це тепер же понакупляв і все. А тоді не було нічого.
А батько де ваш був?
На войні з первого дня. В неділю война, а в понеділок, як згадали по цей день, а нас четверо осталося.
А в Голодомор, де він був?
В Голодомор тоже ж він дома був, там ще він дома був, коло батьків.
А це ви в цій хаті жили?
Е ні, це ми построїли хату. Це я сюди заміж пішла. І поставили ми хату, глина ж, помазали, я ходила по людям мазала, а люди мені одмазували. Хата в нас, а тоді кірпічом обклали, поперек.
А скажіть, часто ці комуністи до вас приходили?
Та ходили ж вони, шастали, шоб жорен не було, шоб не драли, шоб помірли, шоб не було там. Страдали дуже, страдали діток і діти ше ж живі. Жива дитина, кидають на підводу і везуть, кажуть: «Вона одинак умре». І в яму, а яму на кладбіщі, кажуть, викопана, туди вкидають, без трунки, без нічого. Ото так кидали.
А на якому це кладовищі було?
Ось Миколаївське на горі. На нашому, і там же від Сенчі кладовище, там Рожесвінське. А ми на Миколаївському. Отак те.
Та копали, да, яму велику?
Яма була, копали велику яму і там, трунок не робили. Тепер же без труни людину не ховають, а тоді так вкинули. На підводу, підвода по наряду возили з колгоспу, чи як воно.
То це возили ті, хто в колгоспі працював?
Да, так їх же заставляли, по наряду їх посилали. Ну вийдеш на роботу, йому те і те, роби, вези.
А ці комуністи, шо ходили в вас тут, обшуки робили, то хто це такі були, свої чи чужі?
Та свої, свої недалеко там жили, недалеко жили і ходили.
Ви їх знали, да?
Да, знали, і знали, і тепер вони, як вони людям в очі кидали, шо вони дітей грабили, людей грабили, ну дивляться, в людей совісті хватає. Панщикували.
А потім вже, їм люди нічого не говорили?
Та чо там не говорили, плакали люди і все ж виказували, но а шо ти їм скажеш, вже все.
А розкажіть з церкву, те що ви розповідали? Як вам ікону дали?
Ікону хлопчику видали, не мені. Тут же розбірали церкву ту же, ото якраз там церква була, ото де там бересток і церква була, сюди заміж пішла. Пацан бігав і дали ікону, ловка ікона та, дали йому ікону і біжи. Побіг додому. «Неси, – каже, – додому ікону, неси». А забирали вони, не знаю, куди вони їх везли і скидали на машину і одправляли.
Це вашому брату додому дали?
Ні, хлопчикові.
Просто хлопчикові?
Хлопчикові. Хлопчикові дали і все.
А шо з цьої церкви було, розібрали церкву, а там що було?
Та нічо, розібрали та так вона, та стало пусто, там усе ж і пустувало, нічо не строїли. Це ж оце там, де бересток була церква, но немає.
А батькам в колгоспі їсти давали?
Та, давали ж ото ми ходили, то жуки збирали, то все те, то так нам давали баланди, то получили так по черпачку. Усипе там та, та, шо давала кухарка, їсти то ми ше. Мама, візьміть хоть по ложці, то нехай вдома буде і Коля, і Петя, і всі, і дітки будуть всі-всі по ложці, по дві, та всі разом. Шо ж я буду над’їдать, а тим буде менше. Ні, дружно так вже ж одно за одним були.
А в ясла вас водили?
Та водили ж і в ясла. Тепер же ж ясел не пускають, а то пішли, а там чи дали їсти, чи не дали порозходилися, ввечері прийде мама із буряків, не знає де. Де шукать. Так, каже, пішов на Голівку до бабусі, утік до бабусі, бабуся дасть повечерять же ж. Картопельки там зварить, воно і рветься до бабусі. Бабуся ж, як бабуся. Само не з’сть, а… Горювали діти, дуже горювали. Страшні года були, не дай Боже. Не дай Господь, Свята Матір Боже, нікому.
А багато дітей в яслах було?
Та ні, не багато. Тікали, вони заведуть, так вони розбіжаться, діти. Та якось, няньки тепер не пустять дитину, одведуть, то і заберуть батьки, а тоді воно ж так. То воно бігає.
А ви тоже тікали з ясел?
Та тікала.
Тікали?
Тікала.
А ви куди тікали?
Та до бабусі бігали на Лозівку, до бабусі.
А шо бабуся, чим бабуся ваша займалася?
Та в колгоспі ж робила. В’язали, по 12-ть тік нав’язували. Батько косив же косою, а вони 12-ть тік нав’язували. Це ж страшне, старалися дуже і нав’язували.
А в поле бігали колоски збирати?
Та бігали по колоски, а той охраник же на коні бігає, стьобає батогом, торби несли, торби у яр покидав, познімав, в яр покидав і нас туди попихав туди покотилися, як грудки. То вже, думаю, хай би пішов в лихій годині, то торби ті понаходить. Торбинку ту вже вимне ввечері на жорна, то зберем. Горювали, дуже горювали.
А в ліс може ходили, гриби якісь, ягоди збирали?
Та ходили в ліс збирали, опеньки нам кажуть не займайте, бо там такі, шо можна потравитися, чи гадючі, чи хтозна, які вони. Ми ж підем, то підряд все берем. Опеньок який він, то кажуть, не займайте. А ми то жолуді збирали, жолуді, таке. Жолуді їли, із дерева падали, жолуді збирали, жолуді їли.
А що ще вам мати готувала?
Та тож таке, затірки товкли, той колосочків назбираємо, та ото на жорна подали, то таке. Я не знаю, як ми жили і ото ж таке. Раз в день ото того бульйончику поїм. А батька в неділю война опублікували, в понеділок, як вирядили, в суботу война, 22-те іюля, ровно чотири часа, Київ бомбили, а нам об’явили, як началася война, як забрали, а нас четверо осталося. Ні вбутся нічого, в очерет ідем тряпками ноги обмотували, шоб очерету, не було, ні. Ні вбувалки, нічого не було, одгорювали, Боже, яке страшне. Тепер же ж не знаєш, шо і надіть, обуть так.
А розкажіть, з якого року ваш брат був, да, ви кажете, брат був і ще хто був, сестра?
З 31-го, ні сестри не було. З 31-го года брат був, під аварію попав машина вбила.
Це ви сама старша в сім’ї?
Сама старша я. Я 28-го года, 26-го я родилася грудня. Я сама старша була.
А що ще пам’ятаєте, може вам щось ще мама розказувала, чи якась історія запа’яталася?
Нічого такого. Ну оце ж каже страдали, оце ж з жорнами цими мололи та, а то бульйончики всякі варили. Страдали дуже, розказували.
А були в селі куркулі?
Та були ж отакі ж куркулі, багаті були. В їх усе, їх усе. Та такі ж не продасть ні глечика молока, воно і не хоче з тобою балакать. Були куркулі. І казали багаті дуже багаті, були.
А розкуркулювали їх?
Та їх, хто їх, вони самі жили і я не знаю. Це у наших, то появиться в кого там що, тих розкуркулювали, там. Де чи коровка, чи телятко, то вони забирали. Ті горювали, наші такі. Батьки, бабусі.
А пухли люди від голоду?
А пухли ж і вмирали, сидить на колодці, я піду, Боже, сидить на колодці, готова ж баба сидить пухла, то хоть би дав же хто-небудь хоть раз отак крихотку. Ні, на підводу, кажуть, вона умре, скинули і повезли до ями. Це пухла вже баба, кажуть, вже не поправиться, нічого. Ні сил її нема, ніхто не дає із сомлєнія. І діток так само. Де заснуло, лежить дитинчатко голодне. Та піде мама нарве горобинцю, рій у болоті ріс, та каже горобиницю, воно, спече, то раньше, а то горобинцю так кришили, того горобинчику покришать. А тоді акація цвіла та сушили акацію рвали, а то ляпушки якіто пекли з акації, но шо то. А тепер, як акація зацвіте, то дурно робиться, мало кормили нас нею. Не можу як цвіте акація. Прямо шось робиться.
А чого цей голод був? Хто його зробив?
Та комуністи зробили, їм було добре, а людям же ж зробили таке Голодомор. Голод, голод зробили.
А були в вас після Голодомору такі запаси, про запас щось закривали може, чи зберігали шось, шоб було про запас? Не боялися, шо знов голод буде?
Чого ж, ми робили запаси, по-трошки все. Один чоловік, каже, зарізав ночью кобилу, на трьох. Коня їли, чуїте. Зарізали ночью, шоб ніхто не бачив, ба заберуть же ж комуністи. І поділилися, і в ями позапірали, і конятини мама зваре, ми їмо і я не знаю, як ми не померли. І живу до тепер.
А може знаєте таке, шо ходили з колгоспу дохлу худобу розтягували, оте, шо в колгоспі померло, там корова чи кінь?
Та воно ж розтягували, а тоді ж десь. Вони ж і не викидали. Вони ж таким же старцям і тикали, рубали і давали. А люди їли. Воно ж, як голодна людина, йому вже все. В їх воно руках, це таке, старці ж не візьмуть, як в нас батьки були, шо вони.
А не помирали потім від цієї дохлятини?
Та ні, якось воно таке. Якось воно, од того не помирали. Жили, виплутувались.
А потім вже після Голодомору, після війни згадували за те, що було таке, що був Голодомор?
А згадували, все згадували. Та воно ніколи не забудеться. Повірте, воно ніколи не забудеться, голубко, воно ж передається, воно ж передається по поколінню. Яке страданіє було гірке, яка жизнь була гірка. А таке прожив, і ще ж і прожив.
А як воно передається?
Ну переказують же ж якось. І так, же ж діти оце в мене занімались ловко і це приїхав з армії: «я піду в юридичне». Ну йди, тепер же без блату нікуди. І пішов учитися і став прокурором області, тепер я його пенсію получаю, чотири тисячі. Так як нарахували сину. Пішов, тепер же ж воно батьки стомлять, мотаються, а то само від себе був, де ті гроші було брать. А там то своїх дітей тиче ж.
А дітям своїм, внукам про Голодомор розказуєте?
А як же ж, розказую, слухають, слухають, кажуть: «ой, бабусю, як». В мене це онук в Полтаві, керує міліцією, главний міліціонер по всій області. Кажу: «Дімочка, таке ми жили». А Батько його, це ж вмер, прокурором. 63-и годи вмер. А мені 93-и і живу. Ну серце схватило. А кажу: «Отаке, Дімусику, було, Боже».