- Місце запису: село Буряки Бердичівського району Житомирської області;
- Дата запису: 06.11. 2005 р.;
- Хто записав: Бондарчук Тетяна;
- Респондент: Данилюк Зінаїда Степанівна, 15.06.1931 р.н.;
Під час Голодомору проживала у місті Бердичів Житомирської області.
Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.
– Шановна Зінаїдо Степанівно, чи пам’ятаєте Ви, що був Голодомор у 1932-1933 роках?
– Пам’ятаю…був голод, як люди страждали, голодні, пухли, вмирали… з голоду і везли на кладбище даже живі люди…кидали в ями…і сонце пригрівало, і вони оживали…і просилися, шо: «Дайте їсти, дайте мені їсти, я буду жити!». І забирали даже додому таких людей, но всьо равно помирали, бо не було що їсти і назад завозили в кладовище…
– А які на Вашу думку могли бути причини голоду?
– А звідки я могла знати, які могли бути причини? Не було в людей нічого, а шо було в кого, той те забирали, шоб не їли люди…а шо за причина: не дали людям хліба, не дали нічого – та й причина…
– А хто саме відбирав в цих людей вирощено у полі?
– Хто забирав …Були спеціально такі виділяні комісії, що ходили… чоловіки…обше-то ці… партійці ходили, і ще вищий над ними ходив, приказ такий був, і вони це все виконували забирали в людей, шоб в людей не було нічого.
– А були такі випадки, коли сусід доносив на свого сусіда про те, що в нього зберігається зерно.І які винагороди їм за це давали?
– Ніяких нагород ніхто нікому не давав. Сказав, якшо правду сказав, як нашли, то значить нашли, а не знашли то всьо…то така правда
– А люди, які ходили забирати зерно, то вони мали якісь при собі документи?
– Ніхто ніяких документів нікого не правив, і ніхто нічого не показував, сільські люди ходили, то шо це, хто мав казати? Всі знали своїх людей.
– Чи пам’ятаєте Ви, чи застосовували до людей покарання, побиття, арешти чи, можливо, висилання ?
– Висилали…На Сибіри висилали, забирали худобу, шо в кого було. Забирали і вигонили з хатів людей, вони вже бідні шукали куди їхати, куди, де шо шукати, якого життя.
– А люди, що відбирали хліб, приходили озброєні?
– Єден главний над ними, мав револьвера, тримав у руках, а ше яку зброю до селянина треба, він і так бідний був зляканий, без зброї.
– А де його можна приховати було, вони кругом шпичкували і шукали, і находили, де ж його сховаєш. В землю закопає, по городі ходили шпичкували, кругом. То хто де шо міг шо сховати? Навіть і в горнятку якась була квасоля, і ту побачив, і забрав.
– А Ви не пам’ятали, як звали тих людей, які шукали заховані продукти?
– Пам’ятаю…навіть мій дядько рідний Ясько ходив, він помер, багато таких. І меї тітки чоловік, він був партієць, головою сільради був, тоже ходив. То їх же ж нема, шо їм зробиться, так як тепіру шо роблять…
– Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?
– Давали тим їжу, хто ходив на бараки, сапав бараки. А як міг сапати, як опух? Підуть, полягають в бур’яні і лежать, а черпака якогось бульону дадуть… та й усе. А як кусочок хліба, то візьме в руку і занесе, бо діти ж голодні.
– А в людей забирали лише продукти харчування, чи, можливо, інші речі, наприклад, рушники чи худобу?
-….Шо в кого було, то тії попродали люди самі… ті речі, бо хотіли їсти, то попродали, шо було брати. Шо з того після 33-го року осталося? Нічого не осталося.
– А Ви знаєте, що таке «Закон про 5 колосків»? І чи чули Ви про нього?
– Чула. Як людина де візьме п’ять колосків – дадуть п’ять років тюрми, засудять і всьо. То другий буде боятися, не візьме, здохне з голоду, а не візьме.
– А пам’ятаєте, чи дозволяли збирати у полі колоски?
– Ніхто нікому не дозволяв… хай гниє лучче.
– А хто охороняв поля, колгоспні комори?
– Охороняв об’єщик поля. Платили йому, він охороняв.
– А люди хотіли йти самі добровільно в колгосп?
– Хто хотів, той пішов, а хто не хотів – не пішов. Все їдно потом пішов, де подівся.
– А змушували людей йти до колгоспу, і як саме вони це робили?
– Отак робили: змушували йти до колгоспу, люди мусіли йти, бо забирали. Люди ж хазяювали раньше самі, мали коні, мали всенький елєментар цей, шо в полі робити. Позабирали все в людей, тий чо буде сидіти, тий мусів йти в колгосп, робити, а там уже якусь злибиду платили людям.
– А де люди переховували худобу, якщо вони мали, щоб її не забрали в колгосп?
– В кого була – забрали, а в кого не було, то де ж вони могли шо ховати?
– А Ви не пам’ятаєте, в який час саме люди ходили забирати зерно?
– Коли кому наравиться, тоді ходив. І забирали і вдень, і вночі. А вночі, де найде? В хаті ж нема. А як десь сховав, то не найде, то саме лучче вдень ходити.
– А з якого часу саме люди почали помирати з голоду?
– З якого часу? То хіба не ізвестно з якого часу? Не було шо їсти, та й вмирали люди. Як саме? Моїй матері хтось дав миску, мисочку жому, і я їла цей жом, то я могла довго жити. Хвалити Бога вижила, мати якось вигляділа нас двох, бо нас двоє було. Вигляділа, ми не повмирали з голоду.
– А що було з малими сиротами, в яких повмирали батьки? Чи ними могла опікуватися держава?
– Ніхто ніким не опікувався, опікувалася бач як держава … позабирали все – то це було таке опікування. Позабирали все, шоб діти вмирали … не тільки діти і старі – всі.
– А Ви не пам’ятаєте, хто не голодував у селі і чому?
– Ну хто не голодував, ці шо ходили по хатах, забирали в людей, то їм же то давали таке… состояніє, шоб вони могли жити, то вони жили. І їхні діти не вмирали, і вони не вмирали з голоду.
– А хто зумів саме вижити з людей у вашому селі?
– Хто зумів вижити, хто міг десь… луче зразу жити. Зажився і може в нього гроші були, може в нього шо було, я знаю, той вижив. А в мене самої, я і не мала як, но якось я вижила Бог дав здоров’я і силу, і вижила.
– А чи допомагали люди один одному в той час голоду, наприклад, даючи один одному якісь продукти харчування?
– Хто це міг шо кому давати? Як у нього є, то мені дасть, а сам з чим останеться? Ніхто нікому нічого не давав.
– А Вам допомагали ваші родичі, які менше голодували?
– Помагала тітка, рідня. Вона луче жила, в неї шось трошки було. То мама піде до неї, то вона дасть. То поки мама принесе, то вона чуть не пенькне от цього, від цеї допомоги так і вижили.
– А Ви не пам’ятаєте, чи споживали в їжу щось з рослин, коріння чи ягід?
– Пам’ятаю лободу, гичку з бараків, кропиву. З лободи пекли млинці такі, з цього насіння терли і пекли. І так їли і виживали.
– А з дерев, мабуть, Ви тоже щось вживали — листя чи кору?
– А шо ж я їла, я тоже це їла. І листя їла, і з цього, з дерева, з липи листя їли – воно таке слизьке.
– А яке з диких тварин, птахів чи плазунів Ви вживали в їжу?
– І коти їли, і собаки їли, хто шо міг зловити, шо під руки підпало.
– Скажіть, будь-ласка, чи можна було щось купити у місті чи виміняти, наприклад, їжу?
– А купити за шо? Де гроші? Як у кого яка дранка була, то міг виміняти. А як у кого не було нічого, то за шо виміняє? Тай так і виживали.
– А чи знаєте Ви, чи був голод саме у містах?
– За це я не знаю, я не скажу. Бо шо я тоді, могла бути в місті? Я не була нігде.
– А чи є саме відомості про кількість померлих людей у Вашому селі?
– Якби в сільраду звернутися спитати, то й то вони певно не знають, хто це цими людьми тоді завідував, скільки їх вмирало. Їх везли на хурах, як то яких дров і скидали в їдну яму.
– А чи відомі у Вашому селі випадки людоїдства?
– Були, шо матері даже своїм дітям руки пооб’їдали, мершим дітям — своїм .
– А коли люди помирали, то де і хто їх хоронив саме?
– Хто, були ж, хто помер в сем’ї, а хто ж і не помер, то ті шо не вмирали, то й хоронили. А яму копати, то викопають яму — пока цей привезе, шо заказав яму, то вже навезуть повно, шо вже цей не має куди вкинути.
– А платили саме тим людям, хто займався похованням померлих?
– О, ти думаєш я знаю,чи платили чи не платили? Чим тоді було платити? Ну певно, то платили, бо так він тоже не пішов би, не копав.
– А чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей?
– Хто де знає, а більшість шо й не знають. І там позаростало деревом, як ліс позаростало. І рубають, і ріжуть його. Він же ж коренем йде-йде, позаймав геть ті місця.
– А поминають людей померлих на Проводи чи Гробки чи, можливо, на Зелені свята?
– Хто знає могилу своїх родичів, той поминає, поправляє, а хто не знає, то шо ж буде.
– А поминають саме цих людей і в церкві, чи тільки на проводи поминають, а в церкву не ходять?
– Як хто хоче. Хоче йде, хоче не йде. Хоче поминає, хоче не поминає.
– А у Вашому селі є церква? І до якого патріархату вона відноситься?
– Нема в нашому селі церкви. Була, то розібрали – нема. Їздять у другі села, в город їдуть – в Бердичів. Хто як може.
– А встановлені у Вашому селі хрести саме жертвам Голодомору?
– Хто де знає, де його поховане хтось з родичів, то поставив. А хто не знає, то так позаростало деревом, то й так там і є.
– Як на Вашу думку, чи знає сучасна молодь саме про голод 1932-1933 років? І розповідали Ви своїм дітям, внукам чи родичам саме про це становище?
– Аякже. Розповідали баби, матері розповідали молоді, а молодь шо, шо вона ше знає, пока хорошо живуть. Хвалити Бога.
– А кого Ви важаєте саме винним у цьому такому страшному голоді?
– Кого я вважаю, вважаю вище начальство, хто руководив державою, дав такий приказ, шоб люди вмерли з голоду. Я б його сама роздерла як жабу, шоб я знала хто.