1. Місце запису: смт Васильківка Васильківський район Дніпропетровська області;
  2. Дата запису: 07.12. 2005 р.;
  3. Хто записав: Малишко Надія Йосипівна
  4. Респондент: Чумаченко Леоніда Луківна, 1926 р. н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав у селі Васильківка Васильківського району Дніпропетровської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

Всі оті страхи знущань людей над людьми, Голодомор та смерті моїх рідних, в основному, я знаю з неодноразових розповідей моєї, нині покійної, мами Анастасії Пилипівни Чумаченко, хоч і в моїй пам’яті спливають жахливі картини лихих часів колективізації та голоду 33-го року. Ми тоді жили в Лосівці (невелике село за 3 км від Васильківки). Яке це красиве село! Білі хати розкидані по гористому березі річки Вовчої. А які там квітчасті балки! Як засиніють проліски та барвінок, як розсипляться золотом по зеленому килиму тюльпани і розкриються строкаті іриси, не відведеш очей від цього дива природи. Жаль, що серед такої Божої благодаті, серед цієї неперевершеної краси проростає людська злоба, жорстокість і згуба.

Батько наш, Чумаченко Лука Антонович, не пішов до колгоспу, хоч як його на зборах, сходках, засіданнях умовляли, терли, страхали, а він сказав: «Помру під тином, а в колгосп не піду». Він був майстром на всі руки: столяр і коваль, жестяник і швець, бондар і крильщик. Не було такої роботи, щоб він не зумів зробити. Читав книги, землю обробляв культурно. Навіть влітку 1932 року, коли в колгоспі урожай був невисокий, в нас усе вродило добре. Позасипали зерном та достатком всі засіки, горища, сараї. Були в нас коні, корови, свині, вівці, нова простора хата, на долю не скаржилися. А плани на майбутнє були ще ширші і рожевіші. Та домашня думка в ярмарок не годиться. Наклали на нас, так званий, твердий план. Це особливо великий податок в натуроплаті і грошах. Рідко хто виконував твердий план. Все виконав батько, все вивіз і виплатив. Напевно, це ще більше розлютило сільських заправил. Крім того, достаток в індивідуальному господарстві руйнує ідею переваги колгоспної системи. Цього не можна було допустити.

Налетіла, наїхала на підводах продкомісія – це люди з міста, з Васильківки, з сіліради, наші активісти. І почалося… щось страшне. Плач і скрегіт зубів, лайка і крики, ревіння худоби і верещання свиней і дітей. А вони вантажать все зерно, забирають продукти, виводять, виганяють худобу, ловлять і стріляють домашню птицю. Із кладовки виносять м’ясо-солонину, сало, олію. Із погреба тягнуть діжечки з оселедцями і сиром, витаскують картоплю, городину, фрукти. Не могли забрати всього солива, то його опоганювали до непридатності та перевертали діжки. Потаскали, погнали, повезли все наше надбання, сумлінну нашу працю і життя.

А в хаті нишпорили по всіх куточках наші активістки: Килина, Полька і Хотина. Гребли, забирали, виносили постіль, одяг, посуд, навіть готову страву в казанках понесли. Мама зарані нас всіх дітей поодягала і кожному під полу дала по якійсь одежині. То активісти і з дитячих рук повиривали сорочечки і штанчата. Ні плач, ні просьби, ні благання не діяли на розлючених заброд. «І не проси, не вимолять ні діти, ні жінка».

І звідки в людей така шалена ненависть! Наче вогнем злоби горять і дихають геєною, щоб спопелити весь світ.

Ну а далі – голод і смерті… Ми дуже голодували. Сестра мамина якось дала вузлик кукурудзи, але не донесла його мама додому. Чатували на неї на дорозі, вирвали з рук. «Подихайте, куркулі кляті!».

В березні помер батько Лука Антонович Чумаченко. А далі, як за руки побралися , всі три мої братики. Найстарший 10-річний Миколка жалівся, що в голові паморочиться, ножки болять, він падає. Ліг та й навіки заснув. За ним Йося і Гриша пішли на вічний спочинок. А мене, майже мертву, мама горобчиком врятувала, що залетів у хату.

Потім з’явився щавель, квасець, какиш. Потеплішало. Зняла з себе мама жакетину і виміняла два стакани борошна. Щавник варили.

Та ось, прийшли до нас із сільради і заявили: «Ти, Насте, іди у маленьку хату Хотини Василенчихи, буде з тебе і тієї, а ця хата нам потрібна».

І ми пішли. За літо придбали ми два мішки сушки, макітру квасолі, буряків та інше. Знову прийшли нападники-заготівельники відбирати придбане, щоб додавити нас остаточно. Мама завзято боролася, захищаючи наші продовольчі запаси. Її били носками, крутили руки, а вона виривалася і закидала їх камінням та черепицею – цей матеріал ми активно підносили мамі із сусідськими хлопчиками. Хоч і сама вся була в синцях і саднах, тіло покручене, волосся повириване, але ж «заготівельників» мама прогнала та ще комуністу Михайлу Щуру ненарошне каменем перебила ногу. Судили її. Бій виграла мама, а суд – вони.

На примусові роботи послали її на півроку в колгосп. Та в колгоспі всі робили примусовку. Нікому не платили нічого. То і мама в гурті відбула покарання.

«Подарована» нам хатка Хотини Василенчихи скоро завалилася. Ми виліпили нову, теж невелику. Прожили деякий час. А тут навалився безпощадний голодний 47-й рік. Взяли ми в людей борошна, крупів, олії та інших продуктів, а хатку свою віддали – проїли. Пішли по гуртожитках, квартирах, куточках… Так і до цього часу – ні кола, ні двора…

 

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду