- Місце запису: село Квітневе Попільницького району Житомирської області;
- Дата запису: 2008 р.;
- Передано: Філією публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» «регіональна дирекція UA: ЖИТОМИР»;
- Респондент: Биченко Ганна Микитівна, 1924 р.н.;
- Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Квітневе (нині Жовтневе) Попільницького району Житомирської області.
А склалися голод тому, що в нас позабирали все, що було. У нас позабирали все зерно з комори один раз, потім другий раз і останній раз, коли до нас прийшли, то в нас позабирали, прийшли три комсольці і один комуніст із Попєльні, з району. Вони прийшли з залізними палицями проштрикали в нас весь садок, шукаючи чи ми що не закопали. Зерна уже ні в нас, ніде не було. Запам’ятався один випадок. Сапали бураки, давали юшечку якусь, похльобушку тарілку, тай ми сапали з сестрою біля кладбіща. Як привіз чоловік гору мертвих і попросив, щоб ми перекинули, помогли перекинуть. Як ми прийшли туди, я побачила, що там ворушився ще хлопчик, років 10-ть йому було. Я дуже тоді до нього питаю, до того дядька: «Нашо ж ви взяли, він ще живенький». А він каже: «Та уже одного узяв із хати, то вже взяв останнього, він завтра вмре». Мені дуже було жалко і другого дня, коли ми прийшли, я зразу ж пішла до тієї ями. І я побачила, що тей хлопчик стоїть на колінцях на мертвих, його голівка схилена на стінку могили і в нього задубіли ручки і головочка і так воно захололо. Це перший був такий випадок. Потім друге, коли мама ввійшла в хату і каже: «Забрали нашу сусідку, Саньку, бо вона варила, застали, шо вона варила в печі свою рідну дитину». Оце два такі, великі, тяжкі случаї я пережила за голод. Я вчила дітей, шоб кришечка ніде не розкинулася. Нема нічо ж ціннішого як хліб, яка зерно. Це – життя.