- Дата запису: 13 серпня 2021 року;
- Місце запису: смт Сахновщина, Сахновщинського району, Харківської області;
- Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Буклей Павло Максимович, 23 квітня 1924 р.н.;
- Розшифровка відеозапису: Сура Альона Юріївна;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав на хуторі, поблизу села Тарасівка, Красноградського району, Харківської області.
(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)
Скажіть, будь ласка, як Вас звати?
Павло Максимович Буклей, Буклей.
Коли Ви народилися?
Двадцять третього квітня тисща дев’ятсот двадцять четвертого року.
А де?
Виговка, село Виговка. Отсюда 15 кілометров.
Як звали Ваших батьків?
Буклей Максим Прокопович, Моргун Тетяна Михаловна, Буклей тоже ж, да. Батько був усиновлений Грудником, рідне Грудник була. В 4 года був усиновлений, вже того, мати вмерла і батько роздав їх чотирьох, потом. Дєда ні одного не помню. Буклей, то ранше вмер, а Грудник пізніше в голодовку, рідний батько його вмер.
В голодовку яку, 21 – 23-го?
Хто?
В голодовку яку вмер?
Три-тридцать третього.
Тридцять третього, а.
Вмер батько, вмерла бабушка, вмерла да. Бабушкі обоє вмерли. Одна вмерла в Виговкі, та по матері, а по батькові вмерла в Тарасовці, на хуторі там. Да м.
А брати, сестри були в Вас?
Да. В нас сім, усіх семеро. Чотири брати й три сестри, о. Счас нема ні одного, я сам.
Вони старші були чи менші?
Брат старший, а ті всі менші. Перший брат старший, а ті всі менші. Брат був з 21-го року, а послідня сестра з 42-го. Немає нікого.
А чим батьки займалися?
Ну батьки селяни були. Батьки жили в Виговкі, була в їх хата, город там був, землі не було. Ну батько нанімавсь там десь на работу, ходив по другіх, по другіх хазяйках в кого земля була. А в 28-м році дали землю серед степу, да, дали 8-м гектар чи десятин, не знаю, да. І батько продав тут хату, туда виїхали в степ. І там ото построїв хату серед степу. Хата, там земля кажуть була земля, кажуть своя земля – своя хата. А тут, де Тарасівка, тут була був хутір, тут було вже чєловєк, може там шість хазяйств, навєрно, було да. А послє вже хутори сюда прийшли всі, в Тарасівку. І там, послі-послі вже голодовкі. Там жили, построїв хату і всьо такоє, да. Було пара корів, купив-купив за хату ж ту, да. Корова ж була там і да. Там построїв хату, там сарай построїв і начали хазяйнувать. Перший год харашо, другий год ще лучше. Третій год – всьо. Колєктивізація. Все отдай. І всьо. Ну батько був неграмотний, він два класи не кончів даже церковної школи. Не йшов та й все, тільки ж сам хазяйнувать став. Своє хазяйство вже й всьо, вже були реманент там собрали, такоє да. Ну а в нікакую, стали прєслєдувать. Хотіли вопще посадить, на Соловки отправить. Ну а, шо було робить?! Все шо було позабирали, совершенно. Корову забрали, кури забрали. Тьолка йшла, її з дороги вбили, не хотіла йти. Усе замели, з хати, з горіща. Ну пока ще просили усе, уїхали. Був голова якогось Харькова, при комісії – Воробьйов з наганом. (незрозуміло) «Де батька ружьйо?». Батько каже: «Ружья я не бачив». Не бачив. Плачем та й усьо, а шо робить. Ну пока ще батька не трогали. Він сховався перший день. А послі ж шо, ні за шо жить. Стали усе шо було, в хаті там все носить, мінять на то, на зерно, на шо-нібуть такоє, хто шо дасть. Все там виносили ж, всю одежу там шо була, постільне. Була в його флейта ше, по свадьбі іграв, на хфлєйті. І ту загнали. Потом вже в фєвралє місяці 42-го года приїжає опять НКВД. Наші незаможні ці, які бідняки були, які нічьо не робили, на печі спали. І всьо. Батько сховався. Матір забрав матір і сестер старших, а нас двох оставив тут. Брата старшого і мене, в хаті. І приїхали все забрали, шо було. Нас викинули на двір зімою. Забили двері, собак постріляли, всьо. Сидимо ж. Холодно. Роздіті, да. Одежі не дали. Коли батько таки ночь пробрався, нас забрав. І забрав нас в Краснопаловку. Там квартиру десь наняв. І от там ми доживали зіму. В Краснопавловкє тоже голодували, не було нічого. То красне піро, шо віники в’яжуть, то ще таке. Ну вижили там, потихеньку. Весной вертаємося додому. І вже, вже батька не трогають. Вже не трогають. Він в колхоз. Ну шо ж треба йти в колхоз. Уже всьо.
Пішли в колхоз, батьки. Колхоз був в Тарасівці вже ж да. А ми там у степу. Пішком сюда ходили вони на роботу. В 4-ри утра треба було буть тут. Жнива, да. До 10-ти вечора, пошті до пов 10-го тоже ж жнива. Ночью прийдуть, принесуть 200 гр. муки, давали їм на двох і всьо. Батько підірвався на косарці, получив дві грижі, пахові. Так з ними й дожив до смерті, праці не робив. А ми тут з братом там сиділи, там на голосадьбі. Не було нічого крім того 200 гр. муки. Но була вже пішла лобода, козейке, да, молочай, началось уже весна. І ото все змішували оту всю зелень, туди муки трошки ото, варили таке як млини робили. І то поки мати тіки достала – ми вже з братом повитягали їх (сміється). Ото пока вже ноги були вже до колін пухлі, ну го-голод, отьоки голодні. Пішли ми з братом в радгосп там рядом був, 8-ме березня.
Рано встаємо ж холодна роса, босяком, а бур’ян по кол, вище колін. Вже йдем з сапками, полоть подсолнох. Нам давали раз у день, хліб давали, грам 300, куски були, квадратики і суп. Ну полем-полем – обід. Столи длінні. Тут де, тут де контора радгоспу. Сідаємо туда ж всі ж, за столи. Чоловік 50 там то вже, може й більше ну такі як ми були по 8-м год, а хто й менші були, а й такі шо вже й по 30-ть і більше, да. Всі сідають за столи рядом. Несуть хліб, на підносі й та роздають каждому. Не вспів вхватить, хто не вхватив, то й шо передній був вхватив й під стіл – їсть. Всьо. Сидю я, суп похлєбав, хліба вже нема. Всьо і так ото, навєрно днів 5-ть я охляп так, шо вже ходить туди не мог на роботу, ноги не носять. Пішло вже домашнє то, шо давали ото. Дома варили. Пішли сусліків витащили, ховрахи появилися. Начало вже, трошки м’яса получилось. І отут так ми весну 43-го года пережили. Вже боліє-мєніє, трошки встали виживать. Виживать стали, а опять не придраться ж, там все брость, ламать те все хазяйство, брать на Тарасівку все, на бригаду. Як переїхали там була хата по горенька. Хтось там її утік, кудась. Куда на Донбас тікали які ранше куда. Ми там ото в тій хатці жили. Начали строїться. І так нормально вже потом стали більше давать за трудодень. Виживали. Постєпєнно найшли там вже й корову, була вже. Вже було нормально. Я ходив в школу, по селу ходив в школу, по селу, там ше з хутора до другого класу. Тоді сюда переїхали. Тут пішов вже в школу. Кончів 4-ри класа вже тут. П’ятий клас кончав в Владімєровкє, в другий, вже село друге. А послє вже пішов в Логівку школу вже у шостий клас, сьомий, восьмий. То вже пішком ходили, 7 км ходили в школу. Зіма, літо, 7 км.
А там же ш в голодовку шо я бачив те шо сам пережив отой страх, оту всю голодовку. А там же хати були, туда підеш, а там же пацанам інтєрєсно там хата. Пуста, нема нікого, лежать дівчата мертві. Криси вже носи поїли, губ пооб’їдали вже. Ніхто не забирає. Годами там, місяцями лежали люди. Сухі. Вже не воняють, сухі, кожа й кості. Крий вже й кожу поїли. Кості ще оставались. Приїзжали туда… підводи, забирали, возили кудась. Не знаю куда. Ми були, бабушку там поховали, бабушку, мачуху батькову. Серед степу десь там осталася. Ховать тоже було як. Ями порить нікому, сам. Батько сам яму копав. Гроба не було. Так укинули, зверху там досочками за-застілим, усьо. І там, ось.
Як її звали?
Га-ганна.
А фамілія її?
Ну вона Буклей була фамілія ж. Це ж. Вже батько Губник це вже по рідна, а вже Буклей була. Жила з нами, ходила в солхоз, ходила в солхоз, потом вже слаба стала та каже: «Ванька піду вмирати». Посла сапку пішла. Утро ми-ми пришли сюда вже, утром і вечором лежала на лежанкє там, утром встала. Отак махала і всьо.
А ті сусіди там, ті двоє в пріюті вижили. Маслягора померла раньше, старі. А ці дівчата, годов їм було по 15, по 16 всі померли ото, в пустій хаті. То їх бачив як вони ото, після смерті.
Це вже в Тарасівці, да?
Нє, там ото ше на хуторі Замихайлівка. Хутір. Замихайлівка. Там було хат, навєрно, двінадцать, розкидані по всьому полю.
А фамілію цих дівчат знаєте?
Га?
Прізвища дівчат знаєте?
Га?
Ну цих дівчат, що померли, шо в хаті лежали?
Помоєм Кучугура, помоєм.
А звать їх як було?
Нє. Ми ж мало общалися так. Там жили ж, ну так, воше не було близьких так же ш. Ми собі отдєльно, ті собі отдєльно. Ці були бездітні – Маврит Мазан, а Василь Мазан була, там була дівчина щі й хлопець, у цих, шо ближче були. А ті дальше були і їх, просто ходили подивиться чи хто живий там є чи нема. Побачили та й усе. Дуже було важко виживать. Ну вижили. Всьо.
А мама працювала в колгоспі?
Да. До конца. Дітей рожала і працювала. До конца, покрайній мірі, та й поки аж до пєнсії, та й послє пєнсії, пока, де діваться було. Вони виїхали вже аж 57-м г-году чи да. Туда, до брата, до меншого, в Дніпропетровськ. То там жили в Тарасовці.
А Вас не називали куркулями?
Хто?
Куркулями на Вас казали?
Називать, то називали тіки за шо не знаю. Ніхто не держав робочих, ніхто не держав, нічьо не наймали. Там самі всьо робили, там багатих не було. Просто була своя земля, землю робили каждий собі. Ну мо й ба треба було зібратися в місці ш ода. Тамо молотарка була вже на всіх, там була молотарка, там привід такий був шо гайдало, подавало шо. Солому на-наверх наверху. Це було вже, кл-колективно, воно було. Тіки не колхозне, а ци-цих людей. А там ши нанімать кого-нібудь, ніхто не нанімав. Там ні одного куркуля не було, ну а всіх, всіх хто найшов – куркулі. Ну хто не втік – посадили. Хто втік – обійшлося. А послі ж вже як бачуть вже нічого не взять нічого, то шо – приходь та роби, та не куркуль, тебе ніхто не трогає. Такого не було, щоб усі ж ше. А ті шо сусід там жив, обше ніде не робив, як він жив. Зімою калоші одів, соломи наслав, калоші вийшов за хату. І опять на піч, лежать. А так нічого не було. А поки ще, а поки ще ми були на ногах там да ще, їздили ще туда ж на базар. Їдем ото ж там лежать понад дорогою померли. Там лежить, там померли. І шо ішов, там помер уже, от да. Багато таких, да. По подлах лежали, не знаю хто їх собирав потом.
Це Ви як їздили мінять… речі на їжу, да?
Да туда, на там недалеко, де ми кілометрів 10-ть, да туда по тій дорозі. Там базар був, там туда. Тоді ж ще возили, тоді ще ж тоді були кавуни там свої та все таке, тоді туда возили да уже нічого. Тоді ще можно було жить. Все забрали, те що все забрали, то осталося, а послє усе гребли. Те що картошка була, те все забрали, пови позабирали, побили, побанків, тому шо було в погребах потравили все, солєніє, всьо-всьо-всьо.
То виходить, що у Вас, що спочатку Вас, ніби, як розкуркулили, забрали господарство?
Да-да-да.
Землю, а потім ще приходили і забирали їжу, те шо було таке дрібне, да?
Ну те шо як нас виганяли сюда, шоб ми не жили. Да вигнали, все забрали. Вигнали ні з чим. Те що було, не дали з собою нічого.
А Ви кажете, Ви повернулися, коли весна настала, Ви повернулися туди в степ, у хату.
Да.
А нічого не приходили, знову не виганяли, бо Вашу забрали хату.
Нє, нічого. Нє, вони с удовольствієм прийняли в колхоз та й все. Прийшов – так іди, роби. А те все шо, ніхто нічого не вертав, не собирався вернуть, нічого ну. Всьо-всьо шо було – пішло.
А хто приходив оце і обшукував і забирав? Це були з місцевих чи це були десь з району?
Ну більш це були місцеві. Ну був якісь там старше іх, ну з партійного руководства знаю там да. А ці всі, шо ніде не робили ніколи й взагалі не держали. Ці всі помагали, як робоча сила. Риться, шукать там, риться, тягать, тягать там, тягать. Ті робили свої, да. Свої.
А батько ніде не ховав трохи зерна? Не закопував?
Він не вспів поховать. Не вспів. Кой хто поховав все одно понаходили. Там такі тики були понімаєш і по городах ширяли, і в сараях, і в нас ширяли всіх по всіх поміщєніях. Надіявся, шо шось же станеться ше (незрозуміло) заберуть все.
І в цих сусідів, шо на хуторі тоже так само брали все?
Все забирали, все-все абсолютно, всіх, всіх кого хто найшов всіх, поголовно. Тіки ті, шо хто робив пішов тут у радгоспи, совхози, ті там давали їсти. Не дуже там жирно, но кормили. Комуни були там тоже кормили. А колгосп кормить тому, не дуже шоб кормить. Кому давали коє шо було оставалось. А там нормально було. В радах кормили, тоже да, боліє-мєніє. А оце шо насілєніє не хотіло в колгоспи, оце пострадало. Це не тільки в нас, Кубань пострадала, де хахли жили, там кругом. А тут дальше ж… Бєлгород тут, нормально було, хоть там тоже жили українці раньше, да, но всьо равно. Там було, туда не пускали нас і близько. То побрався, то пшоно забрали, все підряд. Там можна було коєшо добиться, але вивезти ніяк.
Це де, через кордон не пускали?
Га?
Через кордон не пускали? Да?
Ну кордон, не було кордона, поїзда ж ходили. Можна було ж їх превезти, так не пускали нікуда. Хто там побрався, знімали, з вагонів знімали. Все забирали всьо равно. Хто вспів якось пробралися, це ж хто здоровий був, пробратися міг тай ще хоть пішком, то ще ладно, а ті ж. А так уже не було нічого. Двіженія не було.
А Ви кажете в Донбас ішли, під час Голодомору?
Донбас?
Донбас, да.
В Донбасі заводи робили, люди робили. Материн брат, дядько, виїхав туда з Легівки, туда втік. Так до конца жив, аж поки сюда прийшов, на смерть сюда приїхав. Там в Донбасі жив і там…
Як його звали?
Петро Михайлович. Моргун. Там ж два сина було тоже. Микола погиб у войну. Сашко цей, а цей вернувся тоже в Харків. В Харків жив послє войни. Нема нікого тоже їх. Так шо Донбас там ну там. Там, де робочій люд, там-там давали помощь. А в селах гробили, гробили села в основном. Да. А так нічого.
А як батьки говорили?
Кого?
Батьки шо говорили про цей Голодомор?
Батьки?
Да.
А шо вони могли?
Ну потім згадували? Вони там казали чого так сталося?
Ну чьо сталося. А чого так сталося? Ну ніхто ж не хотів іти, все своє отдавать. Нажите за якісь своє, понімаєш отдавать, даром отдавать. Хто це боялися цього робить та й все. Ну ще й так нічого чи й так нічого. А так слухи були, понімаєш. Не довго буде цей комунізм, да. Бо в Франції комунізм був 72-ва дня. Кончілося з комунізмом, а в нас тоже довго не буде. Ну через те не йшли в комунізм. Та (сміється).
А не говорили про таке, шо люди ось не хочуть у колгосп іти і вони там проти влади виступають, якісь бунти роблять, шось таке?
В нас такого не було, шоб нікого за це не судили, шоб. Все тихенько обійшлося. Нікого не наказували. Інші боялися всі. Когось там анігдоти розказували, понімаєш, там про Лєніна, Сталіна, то не-не дуже, воно було ізвєсно, да. Потомушо боялися це все робить. Власть була страшна для народа, потомушо строго було. Багато людей даром погибл-погибло, нічого не знаєш – тебе вже на воз. Тяп он туда – всьо загребли, а чим ти докажеш. Друг друга з’їдали та й усе. Нільзя було нічого розказувать. Нічого не розкажеш.
А закон «про 5 колосків» знаєте?
Кого?
«Про 5 колосків»?
Да. Було. Ну ми всі одно стригли колоски. Страшно було. Ножички – пішов настриг, примняв. Полову зарив у землю, бо зверху буде видно й полову. Нізя і всьо. Вкинув – з’їв. Всьо. З собою не носили колосків, бо піймають, то розстріл. Про растрєл була стаття. Страшно було. Но вони їх вижимали, якби не ті колоски, то я б наверно здох. Рискували.
А були випадки, шо стріляли в людей? За колоски?
Ну я не чув, в нас. Ну я жив же, в степу (сміється). В степу ніхто не стріляв там.
А об’їжчик був на полі?
Кого?
Об’їждчик їздив?
Да-да-да-да. Об’їзчики на конях, слідили.
А якби спіймали?
Наверно, судили б вже, якби спіймали, ну, а шо робить. Не-не ловись, ловиться не надо. І щас ті люди ворують і харашо живуть. Так шо…
Торгсіни.
Про шо?
Торгсін. Магазин такий.
Торгсін? Да. У нас його не було. Торгсін був у Харькові був, там да. Там прінімали золото, не знаю там ше щось прінімали да. Чув такий, но не бачив, бо в нас не було золота, да. Нікого не побили всі равно, чи були в окладі там чи сірібро там було, все побили, погатили, попалили, нічого не осталось.
У Вас вдома були?
Да. Ну бабушка ж була вєрующа та й батьки були вєрующі до конца жизні, нікого не були. Побили, потовкли так на бісово. Ну то-то, нагами полякали, та гад холодний ствол, а він в рот поставив: «Де батькове ружьйо?». Ой-йо-йо-й. Страх Божий.
Це Вас так питали?
Да. Мене і брата, да.
Прям на дітей оце угрожали, шоб …
Так ружья не було ніколи в батька. Ну просто малолі шо. Пита-допитувались, шо хотіли. Да. Дуже важко було прожить. Колоски.
Ви кажете батьки були віруючі, а коли свята були великі, то старалися все рівно шось трошки святкувати, чи ні?
Шо робить?
Ну кажу, коли було там Різдво чи Великдень?
Канєшно. Як же без того, без Різдва.
Ну а коли там голодовка була, було ж важко?
Ну так шо, шо була?!
Все одно старалися святкувать.
Так не було шо робить, воше собирать нічєго. Просто так молилися та й усе. Усе молилися (сміється). Нічим було отмічать. І опше тоді, коли отдєльно ж ми. Родичі мало призжали тіки на свята, ми ж тоді не бачили своїх там братів двоюрідних там, вони жили в другом місті совсім. На свята приїзжали, да, родичі там приїзжали, родичів разів два бачив. Льотку там чи батька. А то не було нікого. Так, шо юродства дуже не тот, не осталося. Батькових рідні. Дуже.
То Вас в голодовку тільки бабуся померла? Чи ще хтось з рідні?
Бабуся померла ну то, шо з нами була і ті, батькові, батько вмер батьків же ж рідний і мати. Рідна ж тоже померла, да. Мати раньше вмерла, до голодовки. І материні се-сестри померли.
Сестри померли?
Да, материні. Да.
А як їх звали?
Одна Полька знаю, а друга не помню, забув як.
Це вони.
Га?
Івга?
Івга – це моя бабушка, Івга. А сестри материні я їх не бачив ні одну. Я знаю, шо Полька одна була, замужом не знаю була вона. Вона вмерла, муж її вмер тоже. Я не знаю.
Це вони в Лигівці жили, да?
В Лиговкі жили, да в Лиговкі.
А церква була десь? Близько.
Церква була в Лиговкі, її ж поломали. Була церква цегляна, здоровенна була церква. Там площадь була хароша. Там ярмарки були, коло церкви карусєлі там були, крутили, крутили карусєлі, понімаєш там було весело. Да, ми там пацанами бігали. Церкву розібрали. Построїли клуб в тій церкві. А послі клуб розтягли. Хтось хто тільки міг цеглу розібрали. Хоть шось, клуб, да.
А Ви, може, чули про «чорну дошку»?
Про шо?
«Чорна дошка».
Чорна…
Дошка.
Дошка, нє. «Чорна дошка», а шо там таке було?
Ну це заносили на «чорну дошку» села і тоді не випускали нікого з села.
А-а-а. так вони й так не випускали, так ніхто не ходив. Куда ж ти підеш?! Може, й було. В нас ніхто не держав, бо ми ж там (незрозуміло) та й усе. Вже на тім кончилося. Ну, а зімою батько ж вивіз оттуда і всьо аж до весни.
Ну, а так Ви кажете, шо на Донбас люди йшли, там роботу, шоб найти якусь. І отак із села люди могли піти? Чи не маючи документів їм було важко?
Документів не було ніяких, не давали нічого.
В сільській раді не могли дати якусь довідку?
Ну могли комусь давать, не знаю. Я тут не часто, нікуди не ходив ще ж, не брав. Ну знаю, що не пускали нікуда. Та вже й, ой. Уже й після войни не давали ні паспортів, ні справок ніяких. Нізя було в Харків на роботу, не пускали. Донбас туда, пускали на шахти. А так куди-небудь не нільзя було тоже. Донбас туда, брали с удовольствієм, посилали на работи.
Скажіть, а після 33-го сюди не переселяли людей, в пусті хати?
Сюда?
Не було тут переселенців?
Навєрно, були. Тіки не знаю, де були. Я знаю, шо переселяли Максімівка там були переселенці з Росії там були, да. Там може ще були, да. Пустих хат пошті, шо не пошті не оставалися пусті хат, бо хати погоріли. Шо були ті розібрали, шо були на хуторах. Ну тут не знаю, може, хтось там ще. Ну були, були з Росії. Був я знаю, шо в Максімовці були, багато там. Ну да Судиха, там же німці були, Судиха – там німці були до войни. Посьолок німецький був. Там полностью в їх їх ліквідірували ще до войни, їх убрали звідтіля. Туда поселяли з Росії, полно-полностью.
Судиха?
Судиха, да.
Це село таке?
Воно й счас це село є. Да, Судиха. Між Бузьком і Сахновщиною, да. Судиха, Кам’янка було село, тоже вже його нема, німецьке, його так убрали. Там тоже ще після войни людей було. Потом там. Великі Бучка, тоже німецьке було. Малі Бучка. Там тоже були німецька колонія. Туда тоже населяли. Німців вже послі войни не було.
А німців куди переселили?
А кудась їх, а кудась їх везли в войну. Як німці наступали їх всіх вивезли. Всі сім’ї убрали. Там були хороші усадьби були, нормальні, німецькі там. Там був порядок. Рівні були, дома всі кірпічні. В домах було і вода, і колодязі, сади на всю вулицю. По усадьбі було-було все красіве здєлано. Щас там потом, були там, телят держали після войни там. Коровники, телятники робили з їх тих поміщєній. В них були довгі по дліні. Всі услуги там були. Вже їх розтягли –нема. Там розтягли, нема.
А Ваш батько, коли він помер?
Га?
Батько Ваш коли помер?
Я вже й не помню точно. Те ше, вже не помню. Скажіть, коли батько помер?
В мене записано є. Вже не помню.
Ну пізніше вже, да?
Га?
Ну вже пізніше.
Да, запісь є, аякже, запісь є да. Точно, багато хто вмер, багато, і батько, і матір, і брати, і сестри. Я вже точно дату вже й не в состоянії помнить, да.
Але й батько, й мати працювали потім в колгоспі?
Да-да-да. До конца працювали в колгоспі, да. Ну тоді, хоть батько, син забрав їх старший, менший мене забрав в Дніпропетровськ. Там вони померли обоє, батьки. А точно не помню я. Год рождєнія помню, а смерті нє.
А коли він народився?
1893-м.
А мама?
1901-м. Братів помню: 21-й іде, да, я 24-й, сестра 27-й, друга сестра – 30-й, третя сестра – 42-й, брати ще, Василь 36-го, Іван -38-го.
То це у Вас ще сестра була 30-го року?
Да.
Їй було…
Сама менша – 42-го.
Це в голодовку важко ж було, не було корови. Ну, щоб цю маленьку сестру годувать. Чи хтось помагав, молоко давав?
Кого?
Сестрі. Сестрі було 2-3 роки, та шо 30-го року.
Хто помагав їм чи шо?
Да. Чи давали хтось молоко там, сусіди, може?
А откуда, я не знаю.
Не пам’ятаєте, шоб хтось помагав.
30-го года, да? Десь це було, корову забрали, молока не було ж, да. Все не було, нічого не було. Хто ж дасть?! Молоко даватиме, нічого не давали. Ото виживали як виживали.
А Ви казали, шо всяких цих гризунів, ховрахів ловили.
Да.
Хто? Ви ловили чи брат старший?
Ми вдвох з братом, ті були менші.
А як Ви їх ловили?
А, воду наливали і сидиш ждеш він вилазить – цап, всьо, є м’яско . Так все одно треба ж таскать же воду, таскать нада, сил нема. Сил нема ж, но пухлі, сил немає, да. То да, то в степу нада, коло хати ж не, нада йти десь туда в поле нести, нести нада, да. Одне впіймали, другий втік. Нада знов шукать другу нору, шукать нада.
А до річки не ходили?
Кого?
До річки шось зловити, рибу якусь?
Нема річки, не було там річки. Риби не було. Там балка була, но там риби не було, не-не було річки. Якби річка була – було б харашо. А то нє. А то гороб-горобців було піймать трудно. Да, вони вилітають бистро. Ставиш корито, туда паличку, вірьовку, туда шось посипиш, якоїсь приманки туда, полови накинеш, лізуть горобці. Раз – упало. Горобці там, поки підняв, а вони всі вилитіли. І шо. Як впіймаєш – худі, сині та й усе. Мале й синє, мале, як синюха якась, да. Горобець мало чого їсти. А хорьки хорошо. Вони зерна багато собі ховали, не голодували.