- Місце запису: село Нова Басань Бобровицького району Чернігівської області;
- Дата запису: 05. 11. 2005 р.;
- Хто записав: Вахонєєв Віктор;
- Респондент: Білим Параска Романівна 1929 р.н. народився в селі Нова Басань Бобровицького району Чернігівської області;
Під час Масового штучного голоду 1946–1947 років проживала у селі Нова Басань Бобровицького району Чернігівської області.
Що пам’ятаєте про Масовий штучний голод 1946-1947 років?
В 1947 році я вже робила в связі і хліб давали по карточках, карточки були на хліб. Оце дають нам карточки, а я робила на телефонній станції. Оце я із 7 часов утра до двух часов дня дєжуру, а тоді іду додому до десяти вечора вже. І по всіх карточках їдем, за хлібом стоїмо, а цей хліб як увійдуть мужики здоровії, а я сейчас маленька, а тоді ж ще меньшенька була. І цього хліба нікому не хватає. Сильні которі побрали, а ми йде без хлібу додому. І день, і два, і три, чотири і п’ять, ідемо без хліба. Карточки є, а хліба взять не можем. Оце так було. В мене даже в сорок сьомому году і батько помер, помер. Все визирав, шо я принесу хліба, а я не приношу, бо немає. Немає, не хватає хліба і все. Дуже трудно було. І нігде нічого не було. І купить нема за що, скільки ж тих грошей платили тоді. І купить нема за що, і хліба не можна достать. І це дуже тяжолий був год, дуже. Тут уже тоже багато людей вмерло, дуже багато людей вмерло з голоду, і нам дуже важко було, робиш було у колгоспі, уже ж у колгоспі всі були, у колгоспі неврожай, нічого не дали. Ні за що купить. Оце в 10 часов вечора прибіжу і беру вишки, і йду на поле, стерні де покосять, да стерня висока, гребемо цю стерню і носимо додому ночую. І ще ж і стерні не дають косить і собирать. У колгоспі оці ж кагати позакопують, ми йдемо красти, бо нема чого їсти, ідемо красти туди. І буряк ночую ходили красти, і картошку ночую ходили красти, і все на світі, а з голоду дуже багато людей померло. Дуже… Це в сорок сьомому году дуже тяжолий був год, такий тяжолий, людей попухли і дуже тяжело було, дуже. Ото в сорок…, у тридцять третьому, так тоді ще, знаєш, хазяїни були, дак коє-що в людей була, а в сорок сьомому вже ж все вийшло, осталося шо у кого було. Дуже тяжело було в 47 году, я ж кажу тобі.
Тобто важкіше було ніж у 32-33-му?
Важкіше, ще важчіше було чим в 33-ому в сорок сьомому году. Мені, допустим, мені мама, в сорок п’ятому году я пошла робить, і вона мені як помогла на городі покопать картошку да як лягла, дак 28 годин ходила ногами. А я, батько вмер в 47-ому, я осталась одна, одна. Дак я сама, і мені так було важко, на роботі, додому прибіжу шоб топлива достать на зиму, бо у хаті ж замерзну. І маму треба ж чимось погодувать, вона ж нічого, що ж я держатиму, як в мене нема за що купить, як там 300 рублів чи скільки тоді, 36 рублів, 360 рублів кажеться мені платили тоді, я вже даже забула, чи 150, не знаю. Дак що ж з цього, шо ж тих грошей, як нема нічого і врожаю не було. Тоді совсім же ж врожай то впав, совсім впав. Дак я не знаю як кому, а мені дуже тяжко було в 47 году, дуже, дуже тяжко було. І оці карточки ще проклятие, дак, то я би вже так хліб, так мов коли зайшов так хоть кусок якийсь взяв, а так по карточках. А по карточках в кого сила доволі – стане, побрали, а ми стоїм усе без хліба
Ну всі ж розуміли, що був голод і кого знов вважали винним? Чи природу вважали винною, чи знову владу?
Да ні, тут уже владу може і не можна було, а природа була. Полупилося, що воно неврожай такий страшний був і от того. А тоді ще що ж якби вони навозили, щоб в магазинах можна було що купить, а то ж і в магазинах нема нічого.