1. Місце запису: село Кожанка Фастівського району Київської області;
  2. Дата запису: 19.09.2017 р.;
  3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
  4. Респондент: Бедренко Тамара Михайлівна, 10.03. 1928 р.н., народилася в селі Кожанка Фастівського району Київської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Кожанка Фастівського району Київської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).

Ви весь час в селі Кожанка проживали?

Весь час. Тут родилась, тут христилась, тут і в школу ходила і дожила до 90 год тут.

Яке господарство було у ваших батьків, чим вони займалися до колективізації?

Ну, було мені 5 год. У мене ще був старшенький брат, і меншенький був, нас було троє. Ну, у батька була корова, батько робив ковалем у колгоспі. Ну, з тудова носив нам у битончику таку юшку. А дома було трошки молочко. Макуху приносив, кусочками. То ми ще й сусідам, дуже бідували, то ми роздавали їм. Але був такий період, шо й ми бідували. Хліба ж то не було. Ходили в ліс, собірали жолуді. І мати сушила, в ступі товкла і пекла такі ліпьошечки. А такого з м’ясного тоже ж нічого не було. Ходили ми… по городах, уже весною, шукали черв’ячки. Мати на сковороду, піджарувала, була у нас приправа до картоплі. Було таке… Точно…

А до колективізації батько також працював ковалем, тільки в своєму господарстві?

         Да. В батька кузня у дворі своя була.

Як звали вашого батька, якого року народження він був?

Ільченко Михайло Гаврилович, 1900 року народження.

А матір як звали?

Вона Головчук Марія Петровна, 1903 року народження.

А мати чим займалася, домашнім господарством?

Домашнім. Це пока мість її в колгосп не забрали. Тоді була коліктівізація ота. То хто пішов у колгосп, а деякі не йшли.  А мати пішла у колгосп. А в батька тоді була кузня своя дома. То ту кузню забрали. І всей струмент забрали в колгосп.

Кузню розібрали теж?

Кузня осталась, тільки забрали дуже струменту багато. У нього була бурмашина хароша. Були такі тиски, були такі обручі на колеса натягувать. Забрали все в колгосп. Були там і гаєчки такі, робити. Забрали все до гвоздика. Осталась одна кузня. Батько ходив у колгосп 7 кілометрів. Оце рано йде і пізно приходив. А мати вже була з нами дома.

Колгосп в Кожанці був чи в іншому селі?   

Колгосп в школі був. Там де ото школа. Та і двір був. Там і кузня батькова була.

А у вашій родині, крім вас, ще були діти? Як їх звали і якого року народження вони були?

До войни був Ільченко Ніколай Михайлович, Ільченко Тамара Михайлівна і Ільченко Станіслав Михайлович. Стасік був.

Якого року народження вони були?

Микола – 1926 року, а Стасік – 1933 року.

В як раз під час Голодомору народився?

Так.

А всі діти вижили?

Вижили всі… Корова нас спасла…

Чи памятаєте Ви, як продилася колективізація? Що забирали?

Нас було тройко, лежали на печі. А мати, перед цим, наробила, ну не знаю з якої там вже муки, наробила галушок. Насушила і в таку торбочку довгеньку, і сховала над грубою. Така ніша була, і туди над грубою положила цю торбочку. І прийшли три. Ну з ним жінка молода і два мужики. Полізли і забрали ті галушки. А ми на печі поскакували і давай видирать од їх ту торбочку. Кричать, ґвалт. Бо ми ті галушки хотіли. Мати нам не дала, сховала вже. А вони найшли і забрали… Ми ж так хотіли їх поїсти!.. То ми кинулись до них і розирвали ту торбочку, і розсипались ті галушки у кухні у матері. І ми ото позбирати трошки жменею. То я дуже це заповнила!.. Оцей бой був…

А коли проводилися хлібозаготівлі, до вас іще приходили?

Ну шукали. Шукали вони з такими шпичками, шукали. По городах, кругом хати. Ямки кругом, бо люди ж то ховали. То картоплю у ямки засипали землею. То вони штирали, дуже шукали. Де земля м’якенька, вони там находили. Ну, в нас у батька не було цього. А батько там то макухи принесе, то якось там… Суп гороховий в колгоспі давали, то ще…

То він це приносив додому?

Да, приносив додому.

А ці люди, які займалися вилученням продуктів, як їх називали?Хто вони були?

Актівісти. Свої були… І знала я їх…

А яке відношення до них було у селян?

Ну яке? Страшно намагнічені люди до їх… Я й зараз помню ту Федоську, як прийшла по ці галушки. І Галущенко там Григорій. «О, Галушка прийшов по галушки!». А його фамілія Галущенко. Тоді я заповнила це. Це ж було!.. Точно було…

То це були свої і не зважали на дітей?

Свої… Хто ж сюди наїде… Не було ж німців, шоб наїхали… А свої.

А документи в них були? Вони фіксували десь вилучені продукти і речі?

Хто їх знає? Ну десь послані, може із сіліради.

Скільки їх було?

Троє.

А якісь речі забирали крім продуктів?

Нє, нє. Це не брали, тіки продукти.

А куди вони його дівали?

Десь до сіліради і кудись вивозили. Куди хліб вивозили?..

А галушки?

Ну, розсипала я. Не попало їм… Додому, та пили, гуляли…

Хто був активістами? Порядні люди?

Ні, не порядні.

Як видумаєте, навіщо в людей забирали всі продукти?

Я думаю із-за того… Хто його знає, шо воно було… Мабуть, нашу расу унечтожить хотіли… Унічтожали Україну й тоді… Я так думаю. На Вкраїні ж хліб викачали. Кажуть, викачка була. А хліб уродив гарний на Україні, золотий хліб. Дуже гарний урожай… На все був урожай. Але ж забірали. На коні на вози.

Могли боронитися люди, щось заховати?

Могли. Вони багато переховували. У землі. Бочки були залізні, то прямо у коморах закопували. І знаходили. Ну не карали цих. Тільки, шо викачували цим. Забрали та й усе.

А були випадки, що арештовували за приховування зерна?

Нє. Я цього не помню. Може я була мала та у цю пролітіку не понімала. Де воно?.. Ну батька ж не накарали.

А ваші батьки, щось приховати могли?

Могли. Пшеницю заховали. На городі в ямці, там за сараєм.

І тоді потихеньку брали?

По-тихеньку брали. Така у батька була консерва велика. Консервою набере, були жорна, намелем крупи. І ми оцим виживали.

А корову теж лишили?

Не забрали, бо батько в колгоспі робив. Оддав свій весь реманент, а корови не забрали. Оце із-за цього спасло, що батько пішов у колгосп. Бо сусіди не ходили в колгосп, це були «індуси» називалися. Не пішли в колгосп. Їм двері впоперек досками позабивали, а їх на вулицю. Вигнали з хатів… А їх на вулицю… По коноплях, коноплі сіяли, ночували. В картоплинні тоже ночували. Ну клуні були, в клунях ночували. До хат їх не допускали. А потом прийшов шось приказ, шо назад. Пустили їх в хати.

А діти ж як, теж з ними ходили?

З ними ходили. Кому де прийдеться. Оце ж я кажу, шо нас спасло, шо батько був дуже кузнєц хвальонний. І оце він робив у колгоспі.

А мати коли пішла в колгосп? Коли Голодомор почався?

Да. Пішла, пайки давали. На буряки.

А коли колективізація була такого не було, щоб переховувалися люди?

 Ні, такого не було.

А зустрічалися випадки донесень сусідів один на одного?

Були, були… Свої ж видавали. Знає, шо у нього забрали, то хай і у тебе забере. Доносили.

А винагорода їм за це якась була?

Ну не знаю. Навєрно ж була…

Люди в селі хотіли вступати в колгосп?

Не дуже, не дуже хотіли… Це, шо в батька налетіли, забрали це все, і кузню забрали… Батько пішов, наче, первий. А то ніхто. І Іван, і Уляна, і Антон, дєд Антон – ніхто не пішов.

А пізніше?

А пізніше, пізніше пішли.

 А тим людям, які пішли в колгосп, їм якісь пайки давали?

Давали. Давали їжу. У битончиках, там горох… І така була віка, віка плисковатий горошок. То оце таку баланду давали, юшечку. І давали макуху. Макуха із насіння була дуже смачна. То батько принесе кружок макухи, то ми вже ламали. Вже трохи не очеридь дітей прибігала, бо дєд Михайло приніс осьо макуху.

Це йому в колгоспі давали чи він міг вкрасти в колгоспі?

Ні, ні… Давали в колгоспі.

А в школі годували? Чи якісь патронати були?

Не помню. Ніде нічого не було. Я не помню, шоб нас десь підгодовували. І мати ото жолуді крутили на жорна. А тоді в ступі товкли. А тоді такі лєпьошки робила.

А що ще їли?

Ну крапива, лобода, пасльон. Ще такі, як воно звалося, калачики такі зелененькі. То ми ото дзьобаємо, їмо оті калачики. Оце таке…

А зимою, що їли?

Зимою? Зимою – картопля. Мундєрка. Картоплею спасалися.

Картоплю не забрали?

Була картопля. Картопля і ходили, довбали котора осталася мерзлою. Мерзлу видовбували. Вона була крохмальна, помню я. І не перемерзала там на воду, а такий білий-білий крохмалик. Собірали, перемивали…

Ви чули про такий закон «про пять колосків»?

Чула. Ми й самі збірали. Не давали, били, кругом на конях ганяли з нагайками і одгонили. Не давали колоски собірать. Коли вже поле було зібрано.

А дітей теж били?

Били, били, однімали… Забірали, видере з рук того колоска і кине. Кине на землю і притопче, а не давав. Обєжчики на конях.

Чи були випадки, коли людей засуджували за збір колосків?

Були. Були… По году давали тюрми. Не багато. Год одседів, додому. Були, бо мою подружку, це вона на год старшенька. То дали, Саня, дали їй год, то й висиділа год. У Лук’яновці…

А скільки років їй було тоді?

Ну, скільки… А це вже після войни було. А тоді (1932-1933 роках) не було, не помню,  шоб за колоски було. Ну я мала була. Батько приносив нам, годував.

Чи були випадки коли вживали в їжу жаб, мишей, плазунів?

Було… Все їли.

Ви памятаєте коли Голодомор почався?

В 1933. І на зіму, якось так. А тоді вже на весну ми шукали, що було в землі. Весною ми шукали черв’ячки. І ото той паслін, як уже підросло, позеленіло.

А родичі допомагали одне одному?

Було. Допомагали один одному… Дружні люди тоді були. Були й «актівісти», подлизи такі. То у сіліраді. А так сусід сусідом дуже дружні. Де, шо, один з одним ділились і сообщали. Зараз один другому «здрастуй» не каже. І при німцях, і до німців люди дружили гарно. Як рідні були.

А в місті якісь продукти дістати можна було?

Я не помню.

А коли люди почали помирати з голоду?

В 1933-му. Весною, я ходила з батьком у ліс. Не знаю чого, чи це по опеньки якісь. То в лісі, тут осьо, путь робили до заводу. То такі ями наче, вибірали землю на путь, і такі долини. То там люди лежали мертві. Так ніхто й не закопував… То я довго ходила… Ще черепи лежали… Кості лежали… Ніхто не прикопував… Ворони розтягали… А люди, які? Не наші, а із станції. Приїжджали голодні. На поїзді їде отут остановиться, ото в лісі падали. Де кого смерть застала.

А можна було якісь продукти в колгоспній коморі чи на спиртзаводі вкрасти?

Ні, не ходили. Ми при німцях крали. Був «Заготзерно» там з той сторони. А у німців був такі желізні кадушки, то нам уже по 15 год було. То це Саня, Міша, я. «Заготзерно», зерно вище було, а ми туди під ті стопчики полізем та в ті кадушки націдемо і проса, і пшениці, і в мішечки, і в посадку. А там жив на будці, охраняв путь, шо до заводу, дід. Нас побачив. А німці тоді ходили подорозі, по два німці, охраняли дорогу. Ідуть із автоматами. А він показав, шо оно побігли з клумачками злодії, нас троє. А тут не було лісу, тільки кущі, терен такий низенький. Ми маленькі і в той терен. Ну клумачки вже покидали у кущах. І бігом… Я так плигала, як дика коза по терну, тікала. А вони з автоматом строчать. Ну, то я прибігла додому, кажу: «Німці гналися. Дєд наслав». А дєд, чогось не звали якось, а казали дєд. То ми вже там, аж у селі ховалися в тітки. Бо боялися, шоб німці не прийшли, нас не найшли. То оце ми крали. І підживалися тоже. Мати в жорнах намеле… Але це риск. А тоді в 30-х не можна було вкрасти.

Багато людей помело від Голодомору?

Багато. У Кожанці – 500. Оце ж ми хочем поставить пам’ятник. Бо євреям поставили. А в мене євреїв було три моїх однокласники: Клара, Броня і Муня. Бо я з ними до 5 класу, перед войною вчилася. А тут їх побили.

А в роки Голодомору хто хоронив людей?Де їх хоронили?

Хто остався живий, той хоронив. Тягали на саночках. То оце де в нас начинається кладбище. То оце перве – Голодомор.

А випадки поховання людей в загальних могилах були?

Були… Були…

Хто займався похованням померлих від голоду людей?

Я цього не знаю. Це Зінько Іванович більше знає, він старший.

Пам’ятні знаки на місцях масового поховання встановлені?

Ні. Нічого не має. Могили ше є. Горбочки ше є. А немає нічого.

А цих людей поминають в поминальні дні?

Поминають. Батюшка ходить, обхождєніє робить. Перве ходить на старе кладбище, а тоді на нове.

Хтось доглядає за цим місцем?

Ніхто, нічого не доглядає. Корови пасуться. Коні, корови прибивають…

Місцева влада знає що саме на цьому місці є масове поховання жертв Голодомору?

Да знає. Бузок колись садили. Кущі бузку є. їм по 100 год може вже.

А церква у селі в 1930 роках була?

Була й закрили. Бо батько, як робив оце ж ковалем. А я як пішла в перший клас і там коло колгоспу була школа маленька. То я вже на перерву біжу до батька, рядом. То батько мене за руку і веде в церкву. А там у церкві мед. Ну комора була… Засіки, засіки, засіки. Так батько мене вже туди. Бо так меду не давали, а нагодуй дитину медом. То я оцей мед їла, битони стояли і побачила оці засіки. Ну з досток збито, чорне таке і зерно розсипане. А зараз як зайду в ту церкву, я згадую, яку бачила я її. Ну спасибі людям, сохранили ту церковку. І зараз вона стоїть як золота.

Дзвони з церкви зняли?

Христи познімали. Ну це вже нові, другі хрести. Я ходила по селу. Ходила по своєму посьолку, просила у людей грошей на ремонт. Посьолок здав мені дуже багато грошей. Бо це я так пішла. Це не п’яниця. Якби п’яниця не давали б. А я пішла з одною подружкою. Нам кажда хата дала. То я преподнесла і список, і розпис людську і гроші батюшці. То він зробив ремонт, покрив церкву желєзом харошим. В нас батюшка дуже удачний зараз, Владімир. Чесний і дуже боліє за церкву. Дзвіниця була. То дзвіницю спалили. Дзвони були. Зараз немає дзвінниці, а церквочка осталася така, як вона була. І до войни і в войну.

Ви пам’ятаєте хто церкву закривав, хто дзвони знімав?

Ні, нє я цього не пам’ятаю. Хто це робив, я не знаю. Я тіко пам’ятаю, як вже не було хрестів і я була в церкві, мед їла.

А в школі вам дозволяли на Великдень паски святити, крашанки фарбувати?

Боже упаси!.. Боже упаси!.. Даже й мови не було, шоб хто згадав про церкву чи про це…  Боже, це була дуже велика тайна. Мати учила нас Богу молиться, ну,.. шоб ніхто не чув і не знав… Комуністи…

А дома на Великдень паску пекли?

А як же? І крашанки мати робила.

І десь намагалися освятити паски?

Нє, нє, ніде. Самі дома… Дома…

На Різдво також кутю варили?

         Варили. Я ще й звар (узвар). І ще горшки такі здорові, варили звар… Ну сахару не було, то бурака мати стушить солодкого. Чи поріже того там, шоб наварить із яблуками сушами. Бо садки були, то сушили яблука. Оце той звар. То я запомнила… Батько прийшов, ну я вже не знаю, мати була випивше. А я зварила узвар і холодне. А я думаю, та нашо буде цей горщок. А в глечиках звар, то я в той горщок, у жирний з під холодцю. То попало мені. Нашо ти… Батько: «Дурепа, що ти зробила? Нашо ти перелила?» Звар у холодець. Ну там не було нічого, тіко жир. Нічого поїли. А кутя була, тоже в ступі товкли. Пшеницю чи ячмінь, товкли.

А в школі забороняли красити крашанки?

Казали. А як же? Запрещали… Боже сохрани!

А колядувать, щедрувать ходили?

Дуже ходили, дуже ходили… Дуже співали, дуже ходили. У нас посьолок, то гув:

Нова радість стала, яка не бувала,

Звізда ясна, всесвіт осіяла…

Дуже співали гарно. Це не заприщали. З хати в хату. До хрещених первих, найшвидше, а тоді вже по сусідах. Давали хто шо міг. І групі сушені, ото наварені і горішки, а хто й пирожечків напече. Мати всігда миску коржиків, там якихось.

Це вже після Голодомору?

Після Голодомору. Вже як люди вже трошки стали ворушиться. Дужче, дужче жить. І то бідували, ще бідували. Ну один другого виручав… Виручав… Спасав…

Як ви вважаєте про Голодомор зараз потрібно розповідати?

Дуже треба, дуже треба… Бо хто його знає, коли б він ще б не вернувсь. Не дай Боже!.. Україна вимирає… Мало… Шо воно буде?.. Бог знає… Ну Україна молодєц, молодєц… Сильна, крєпка, талановита. Сильно талановита!.. Ти українка?

Так.

Настояща українка!.. (посміхається). Талановита, молодци. Я дивлюся, як співають, як танцюють, то куди кому браться.

А дітям про Голодомор потрібно розповідати?

Треба… Бо мені кажуть: «Це ще одна Ліля може розказати про все. А як Ліля вмре, то ніхто, нічого не буде знать».

Вас Ліля називають?

Ліля. Це ше Ліля одна. Піди, шо спитай, то вона скаже. Запомнила і войну і Голодомор.

Як ви вважаєте, в чому цінність пам’яті про Голодомор?

Це важливо. Це ж є історія… Нада, нада розказувать. Ну конєшно оця молодьож, вона не бачила нічого. Вона нічого непетрає… Вона в цьому і понятія не має… Розкажи, зараз добре жить? Нема чого Бога гнівить… Добре… Нагайки нема, гудка нема, свистка нема, хоч іди, хоч роби, хоч гуляй, хоч пий. А дітки бач, і мале іде з бутилкою, воно вже «пепсіколу» несе і дудлить дорогою. Добре жить… Тіко шо нема здоров’я… Атом отой нас підкосив усіх. Ми всі не здорові…

Дай Боже, щоб і ви діти дождалися… Прожили стільки, скільки і я, до 90, і шоб не були в больниці. Бо я в больниці не була. Я робила у санстанції, дезинфектором. То нас кожин год возили у Київ, як подопитні кролики, бо ми ядами занімалися. То я лежу каждий год на обслєдованії, чи в мене не осталося дуст отой в середині. В санаторії. В Києві, біля виставки, Токсикології інститут. То я каждий год ото там полежу. Десь на Октябрьське, я любила празник цей. Три дні празника, чогось я любила. А зараз нема.

Яку б ви дали пораду молоді, проживши дека довге життя?

Ну щоб прожили таке довге життя. Дай Боже! Шоб 90 дождали, ще й більше. Дай Боже вам! Бо я то і Голодомор пережила і 1946 же був, тоже голодували.

А тоді так само голодували?

Голодували здорово. Ну нас запад виручив. Там же міняли ми. І сережки возили, і кольца за картоплю там, за пшеницю.

На Західну Україну?

Да. Ну вона нам не одказувала. На площадках возили і картоплю мерзлу в мішках. Ми ж коло станції, а оце  Половецьке, Яхни далеко. Не було ж машин, то вони в батька ложать картоплю, як привезуть. Мерзла в мішках, як кісточки. То й нам дадуть по десятьці, пока вже приїдуть забірать. Такої, як камінчики. Мати розморозе тоже. Тим і виживали. Ну запад нас виручав…

А влада якось людям допомагала?

Помагала. І воєнні помагали… Хто служив… І Америка помагала…

А Голодомор 1932-1933 років і масовий голод 1946-1947?

Нє, різні. Це неврожай у нас. То тут шо ж ти зробиш? Це коли у нас була засуха, посуха. Це різне, дуже різне. А то бач примусово, здай і все. А ти вмірай. Це різне…

Тяжко було матеріально в 1946-1947 рр.?

Тяжко… Мішки кропив’яні, шили спідниці, а в бузині покрасить мати, і голубенькі і коричневі, і всякі. У тому ще й дівували у 1947. Не було ще тоді нічого. Ще не було у 1947 матерії, мішковина.

Мати пошила мені на свадьбу… Брат мій ходили, бо по лісі отакі снаряди були великі, дальнобойщиків. Били танків, стріляли. А снаряд, як розкрутиш його, то там були замотані біла матерія шовкова. І то видирали ту матерію, такі кусочки. Мати пошила кофту мені білиньку. Із міщковини спідничку і заміж ішла в 1947-му.

А на весілля щось готували?

Готували. Готували, вже було трошки. Трошки було й м’ясця. Там голову мати телячу купила та якогось ошийка. Дешевше таке якесь, різали телятка. Та й наробила й холодцю, та й котлєтиків наробила, та й приготовили. Шось вишень не було, ну терин у лісі уродив здорово. Терен, знаєте такі чорні ягоди? То кісіль із терну. Наробили. Кісіль, колотуша на стіл була. Або кісіль робили із молока. Молоко біленьке у великих мисках. Ягодки положе, таке красіве на столі.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду