- Місце запису: село Загребелля Роменського району Сумської області;
- Дата запису: 19 липня 2002 року;
- Хто передав: Солонинко Інна;
- Респондент: Батюта Ганна Яківна, 1926 н.р., народилась в селі Загребелля Роменського району Сумської області;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Загребелля Роменського району Сумської області.
(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)
Батька брали на войну. Я була старша, а троє менших. Я проважала батька кіньми аж у Сулими, там був прийом. Не доїхали, повернули додому, бо вже пересік німець. Спочатку німці боялись заїжджать у хутір, а як одступали, поїхали поза лісами. Батько викопав у кукурузі в огороді окопчик. Коли один німець на коні їхав і наскочив на яму. Забрав його і посадили його в курган високий, багато чоловіків там було і доправили їх десь за Київ, що через море їх собралось 130 чоловік і втекли і переправились до руських. Всим давали допомогу, а матері ні, бо мов-би він у німців. Поки не прийшло пісьмо від батька. Як я старша, то послали на курси тракторістів. Я пройшла один год на тракторі. Виздоровіла і не пішла на трактора, забрали на стройку Донбаса. А мати з трьома дітьми малими осталась. Пише, що «Я не можу дальше жить. Обміняла всі села кругом. А люди їздять у Глобін, міняють там хліб. А я далеко поїхать не можу». Я рішила приїхать додому, помогти матері. Їхала без нічого. На стройку дуже багато нагнали німців, поляків. Не було чого їсти може. Давали 300 грамів хліба, а то таку баланду, де чорні помідори плавають, такий росольник був. Людям у кого була возможность висилали їсти сухої картошечки. А мені нічого і самі голодні сиділи. Я решила втекти. Раз получила я 300 рублів – це хлібина стояла. Вийшла на вокзал не вдалося поїхать. Удруге міліція нас задержала, було нас троє дівчат. Одна з Смілянського району. Ми їхали товарниками. Позабирала міліція гроші, але одпустили. Ми взнали, коли буде поїзд на Суми. Пішли отдихнуть у сосну. У четвер перед Паскою. Земля була влажна. Полягали отдихать. Я прокинулася перва. Ні ноги, ні руки неволодають, качаюсь як головешка. Я давай качатись і б’ю подругу, щоб розбудить їх. Побудила і качались поки одійшли. Бог дав одійшли. Через поле до вокзалу дійшли. Якраз прийшов товарник. Повлазили у вагон, там їхали воєнні, сказали, що вони пойняли, хто ми. Сказали, сідайте в куточок і тихенько сидіть. Нас вони заступили, коли провіряющий ішов. В Сумах повставали. Кукушкою доїхали до Біжівки, де жила подруга. Прийшли до неї. Її мама нас пошанувала. Брат у неї став головою колгоспу. Є защита. Дала вона поїсти сала й хліба, і каже: «Не їжте багатьсько, дітки, краще перегодя поїсте». Валя вночі встала й пита мене, чи хочу їсти. Знову сіли їсти. На утро Валіна мама дала поснідать і мене провела за село, і показала: «Ти бачиш, дітки, ото сміле».
Дала хлібину і кусочок сала. Я йшла десь 10 км, йшла день. Дойшла у хутір Красне. Там сидять женщини увечері. Питають: «Куди ти йдеш?». «Додому, на Пшінчине». Кажуть: «Не йди, бо вовки ходять». Осталось 3 км і я рішила йти.
Рушила йти, коли іду вже темніє. З одного боку осока рудка, а з другого ліс. Чую, щось шелестить, а тут скраю дві верби. Злізла на вербу, коли лізе вовк із лізу. А кошовочка в мене була, де були чоботи і піджак. Вовк поліз осокою, куди мені йти додому. Я тихенько злізла, узяла ту кошовочку на вербу, укленилась між розсохи, наділа чоботи, піджачок, а була в чунях резинових і обмотках. Обмоткою обв’язалась на вербі, а другою прив’язала кошовку. І рішила ночувать. Розвиднілось. По той бік рудки йде людина. Злізла. Це була субота Великодня. Прийшла додому. Мої два брати й сестра пораділи. Я як показала ту хлібину і сало, мене обцілували і дуже плакали всі. На утро, на Паску, мама взяла хлібчик і сала., винисла на стовпчик, посвятила і ми давай розговляться. Тоді я взяла скатерть і платок шовкові і батькові туфлі, поїхала в Глобин, виміняла три пуди хліба. Несла дуже трудно. Несла два пуди ззаду пшениці і пуд
спереду жита. Дойшла до Сененків , під горою стояв дуб зрізаний. Сперлася на нього, трохи оддихнула. Мене зустріли діти. Менший братик біжить і каже: «Галько, я тебе як прийдемо додому сто раз поцілую». А ще одна жінка дала за платок у додачу хлібину. Коли приходять до мене голова сильради і голова колгоспу. «Ми тебе засудим, що втекла з Донбасу. Тільки йди за мого брата», – каже голова колгоспу. А брат був кантужений, і рука, і ноги не володали. Привіз мені на лінейці його свататься. А з села Пустовійтівки до тітки в гості ходив чоловік. Я утекла до цього чоловіка. Приходив так, щоб ті не знали. Коли взнали, так ми мій сундук взяли і у 3 часа ночі пішли. Голова колгоспу так отомщав мамі, заробітку не давав. Один, каже, до вас приїдуть трусить хліб. Ми у вузлики узварець, квасольку і на хату, і попідпинали попід угли і запхнули соломою. А з сундука лучше повдівали. На мене сорочок штук п’ять і підпостили постіль. Укрили рядном вроді я больна. Приходе бригада. Подивилися, пішли з хати. Лазили на хату два чоловіки. Один хороший, а другий плохий. Одну сторону той, що трусив усе повитягав, а другий, усе було ціле. Каже: «Тут нема». Це сусіда й направив, той, которому добро робили. Записався батько в колгосп. Одвів кобилку, воза. Було два сараї. Так один, щоб не забрали, продали одному чоловікові. Розібрали. Ще батько і помагав строїть. А гроші не оддав.